Партнерський проєкт
Як бандура пережила століття, знайшла нове життя і продовжує подорож Україною
Є звуки, які ми впізнаємо ще до того, як встигаємо згадати їхню назву.
Шум моря. Дзвони старого міста. Гул потяга, що наближається до станції. І звук бандури. Він не схожий ні на арфу, ні на гітару, хоча в ньому легко вловити риси обох. Варто почути лише кілька нот — і стає зрозуміло: це Україна. Не та, що існує на туристичних листівках чи в підручниках історії. А жива. Та, яка пережила війни, імперії, заборони, окупації й щоразу знаходила новий голос.
За цим голосом ми вирушаємо у першу експедицію проєкту «Звук, який рухає».
Її маршрут пролягає Києвом. Від жвавих транспортних розв'язок до сучасної архітектури, де скло, бетон і метал стають несподіваним тлом для інструмента, якому вже кілька століть.
У цій подорожі Mitsubishi Outlander стає більше ніж автомобілем. Він поєднує всі точки маршруту в єдину історію, даючи змогу побачити, як українська музична традиція природно існує в ритмі сучасного міста.
Ми поїдемо не до музею чи концертної зали. А туди, де традиція живе сьогодні. Поруч із потоками автомобілів, широкими проспектами й сучасною архітектурою дерев'яний корпус бандури здається майже анахронізмом. Але лише на перший погляд. Насправді бандура ніколи не належала минулому. Вона завжди була рухом.
Рух — головна ідея цієї експедиції. Ми переїжджаємо від однієї локації до іншої, але музика не залишається позаду. Вона продовжує звучати дорогою завдяки преміальній акустичній системі Yamaha в Mitsubishi Outlander. Так народжується ще один вимір цієї історії: звук не завершується разом із виконанням, а подорожує далі, відкриваючи місто по-новому.
Нашим провідником стає Ярослав Джусь, сучасний бандурист, який уже багато років доводить, що бандура не потребує поблажливого ставлення як до «народного інструмента». Вона може звучати однаково переконливо в камерній залі, на фестивальній сцені, у записі із симфонічним оркестром чи просто неба, серед великого міста. Вона не просить для себе особливих умов. Лише слухача.
Разом із Ярославом ми проїжджаємо цей маршрут, ніби перегортаючи сторінки великої історії. Кожна нова локація відкриває ще один бік української музичної культури, доводячи: традиція не залишилася в минулому. Вона змінювалася разом із країною, зберігаючи своє коріння і водночас знаходячи нові дороги.
Складно знайти інший український інструмент, навколо якого існувало б стільки міфів. Для когось бандура це символ козацької доби. Для когось — атрибут шкільного концерту чи фольклорного ансамблю. Дехто впевнений, що це різновид арфи або старовинної лютні. Насправді вона не схожа ні на один із цих інструментів.
Історія бандури значно цікавіша.
Існує зображення лютнеподібного інструмента на фресці XI століття в Софії Київській, яке дослідники розглядають як можливого далекого попередника кобзи й бандури. Перші письмові згадки про інструменти, які вважають предками сучасної бандури, датують іще XV–XVI століттями. Вони були значно меншими, мали небагато струн і нагадували радше європейську лютню. Згодом українські майстри почали додавати нові струни безпосередньо на деку. Саме ці короткі приструнки назавжди змінили можливості інструмента. З кожним поколінням музикантів бандура ставала складнішою, багатшою за звучанням і дедалі більше віддалялася від своїх європейських родичів.
Та справжню славу їй принесли не майстри.
Її принесли люди.
Колись Україною мандрували кобзарі — народні співці, які грали на кобзі або бандурі. Поруч із ними існували лірники — виконавці на колісній лірі. За академічними довідниками, у пізньому XVIII та XIX століттях професія кобзаря стала майже винятково справою незрячих і людей із фізичними обмеженнями. Раніше серед виконавців були також зрячі придворні й козацькі музиканти. Вони знали напам'ять сотні дум, історичних пісень, псалмів і балад. Передавали їх від учителя до учня, з покоління в покоління, не записуючи жодного слова.
У ті часи, коли ще не існувало газет, радіо чи телебачення, саме вони ставали живими хроністами країни. Вони співали про козацькі походи, про полон, про втрати, про перемоги, про людську гідність і свободу. Їх чекали на ярмарках, біля церков, на майданах і в козацьких таборах. Через їхні пісні люди дізнавалися новини швидше, ніж їх могли донести офіційні листи.
Саме тому мандрівних вуличних співаків часто називають першими українськими журналістами.
Вони формували пам'ять.
Не дивно, що різні режими ставилися до них із підозрою. Людина, яка зберігає історію, завжди небезпечна для влади, що прагне її переписати. На початку ХХ століття традиційне кобзарство ще залишалося живим, хоча вже змінювалося під впливом урбанізації та професіоналізації музичного життя. Вирішального удару по ньому завдали Голодомор, радянські репресії 1930-х років і державна політика, що витісняла незалежних мандрівних співців та замінювала їх контрольованими сценічними колективами. Радянська влада послідовно нищила незалежні осередки народної культури, а разом із ними й саму традицію мандрівних співців. Історія про спеціально скликаний і згодом розстріляний з’їзд кобзарів залишається предметом дискусій: дослідники не мають загальновизнаного комплексу документів, який дававби змогу точно відтворити таку подію. Натомість безсумнівно встановлено системні репресії проти кобзарів, бандуристів, майстрів і дослідників, а також руйнування традиційного середовища, у якому існувало кобзарство. Однак беззаперечним залишається інше: відомі десятки задокументованих випадків арештів, заслань, страт і переслідувань кобзарів, бандуристів та пов’язаних із ними діячів культури; повний масштаб втрат установити складно. Здавалося б, історія мала закінчитися саме тоді.
Але історія не закінчилася, вона почала розвиватися кількома шляхами одночасно.
Поряд із живою традицією кобзарів і бандуристів, яка продовжує існувати і сьогодні, бандура поступово увійшла до музичних училищ, консерваторій і концертних залів. Тут почав активно розвиватися академічний напрям, з’явилися професійні виконавці, композитори й майстри, які продовжують розширювати можливості інструмента.
І якщо мандрівні вуличні співаки передавали історію від людини до людини, то нове покоління музикантів почало передавати її мовою музики.
Сучасна бандура — це окремий різновид інструмента, створений у середині ХХ століття, який нерідко використовують для великої сцени. Якщо старосвітський інструмент компактний і приблизно два десятки струн, то сучасна налічує їх понад шістдесят. За своїми можливостями вона здатна замінити невеликий ансамбль. Однією рукою музикант може грати бас і ритмічний малюнок, іншою — створювати гармонію, акомпанемент і одночасно вести мелодію. Саме тому бандуру нерідко називають маленьким оркестром.
Але перш ніж інструмент заговорить, він має народитися.
Майстри кажуть, що хорошу бандуру неможливо виготовити швидко. Для верхньої деки найчастіше використовують карпатську ялину: легку, пружну й надзвичайно чутливу до найменших вібрацій. Саме вона відповідає за чистоту звучання. Корпус роблять із явора, клена або верби. Кожна порода дерева додає власний відтінок тембру.
Деревина повинна висохнути природним шляхом. Іноді на це йдуть роки. Майстри не поспішають, бо знають: сире дерево ніколи не заспіває так, як зріле. Лише після цього починається майже ювелірна робота. Вирізають корпус, формують резонатор, підганяють деку, встановлюють кілки, натягують струни. Один інструмент можуть створювати кілька місяців, а інколи й довше.
Кожен міліметр має значення.
Якщо верхню деку зробити занадто тонкою — звук втратить глибину. Якщо надто товстою — перестане дихати. Саме тому навіть дві бандури одного майстра ніколи не звучать абсолютно однаково.
Музиканти жартують, що вони, як люди. Кожна має власний характер. Іноді лагідний, іноді примхливий, іноді такий, що його доводиться відкривати роками.
Бандуру створюють завдяки точності, майстерності й увазі до кожної деталі.
На академічній бандурі існує два основні способи гри: київський і харківський. Для слухача різниця може бути майже непомітною, але для музикантів вона принципова. Харківська бандура дає змогу грати обома руками по всьому діапазону струн і відкриває більше виконавської свободи. Київська школа сформувала інший спосіб тримати інструмент і техніку гри, яка сьогодні є найпоширенішою в Україні. Обидва типи продовжують розвиватися, а сучасні виконавці дедалі частіше поєднують їхні переваги.
Водночас, поруч із ними продовжує жити традиційне кобзарське мистецтво, старосвітські інструменти, давній репертуар і власна манера гри. Кобзарі й сьогодні виступають на фестивалях, біля церков, організовують власні події та передають цю традицію наступним поколінням.
Саме ця здатність існувати в різних формах і водночас зберігати своє коріння робить бандурну культуру унікальною. Вона не залишилася в минулому — традиція продовжує жити, а сучасна бандура паралельно розвивається, відкриваючи нові можливості для музикантів.
Сьогодні цей інструмент дедалі рідше асоціюється виключно з фольклором. Його можна почути на академічній сцені, на джазових фестивалях, у рок-концертах і навіть в електронній музиці. Українські музиканти все частіше використовують бандуру там, де ще кілька десятиліть тому її присутність здавалася неможливою.
Саме тому іноземці, почувши її вперше, майже завжди ставлять одне й те саме запитання: що це за інструмент?
Відповісти коротко майже неможливо.
Арфа? Ні.
Лютня? Теж ні.
Гітара? Зовсім ні.
Бандура існує поза цими порівняннями. Вона здатна одночасно виконувати мелодію, акомпанемент, басову партію і гармонію. Один музикант буквально керує маленьким оркестром. Саме тому композитори дедалі частіше відкривають її для себе заново.
Останні двадцять років стали для бандури періодом справжнього відродження. Якщо раніше її можна було почути переважно у виконанні капел бандуристів або студентів музичних академій, то сьогодні вона дедалі впевненіше виходить за межі звичного репертуару.
Українські музиканти експериментують із джазом, мінімалізмом, роком, сучасною академічною музикою і електронікою. Вона звучить у симфонічних проєктах, театральних постановках, кіно, телевізійних шоу й на міжнародних фестивалях. Її можна почути поруч із симфонічним оркестром, камерним ансамблем або електронними семплами. І щоразу вона залишається впізнаваною.
Серед тих, хто багато років відкриває нові можливості цього інструмента, Ярослав Джусь.
Він не намагається зробити бандуру сучасною. Вона вже сучасна. Його завдання — дати їй можливість звучати там, де її ще не звикли чути.
Саме тому його концерти рідко нагадують звичне уявлення про академічний виступ. Бандура однаково природно звучить і в концертній залі, і на великій відкритій сцені, і в просторі сучасної архітектури, де дерево інструмента несподівано вступає в діалог зі склом, металом і бетоном.
Саме цей контраст і став основою першої експедиції. Ми свідомо не шукаємо історію в музейних вітринах. Натомість вирушаємо дорогою туди, де вона живе сьогодні. Разом із Ярославом Джусем Mitsubishi Outlander проходить цей маршрут крізь сучасний Київ, поєднуючи міські проспекти, відкриті простори та місця, де традиція знаходить нове звучання. Дорога стає не просто тлом, а частиною самої історії.
У цьому є певний символізм.
Українська культура завжди була культурою руху. Кобзарі не сиділи в одному місці. Вони йшли дорогами, переходили з міста в місто, переносили пам'ять країни разом із собою. Бандура ніколи не була інтер'єрною прикрасою. Вона народилася для дороги.
Сьогодні ця дорога інакша на вигляд. Вона проходить сучасними трасами, мостами й вулицями, але її сенс не змінився. Ми так само вирушаємо назустріч людям, які зберігають українську культуру живою. Саме тому Mitsubishi Outlander у цій історії не просто автомобіль, а засіб, дає можливість об'єднати окремі історії в одну велику експедицію Україною.
Можливо, саме тому вона так природно звучить сьогодні.
Поки навколо стрімко змінюється світ, вона продовжує робити те саме, що й кілька століть тому, — розповідати історії. Просто тепер ці історії звучать інакше.
У сучасній Україні дедалі більше молодих людей обирають бандуру своїм першим інструментом. Відкриваються нові майстерні. З'являються авторські моделі. Майстри експериментують із матеріалами, конструкцією, ергономікою. У деяких концертних інструментах уже використовують сучасні композитні елементи, системи швидкого переналаштування та звукознімачі для великих сцен.
Інструмент, який століттями існував лише в акустичному просторі, сьогодні легко інтегрується у світ цифрового звуку.
Коли Ярослав Джусь бере до рук інструмент, стає зрозуміло: між сучасним містом і кількасотлітньою традицією немає жодного конфлікту. Скляні фасади не сперечаються зі старим деревом. Потоки автомобілів не заглушують звук. Навпаки, вони стають частиною одного великого простору, де минуле і майбутнє існують одночасно.
Це відчувається і під час експедиції. Живе виконання поступово переходить у звучання акустичної системи Yamaha в Mitsubishi Outlander, і музика не втрачає своєї сили. Вона просто змінює простір, продовжуючи супроводжувати дорогу. Так виникає відчуття безперервного руху, коли місто, автомобіль і музика існують як одна історія.
Саме це, мабуть, і є головною особливістю української культури. Колись кобзарі несли цей звук через усю країну на власних плечах. Сьогодні він продовжує свою подорож Україною, відкриваючи себе новому поколінню слухачів.
Ми також продовжуємо цю подорож. Перша експедиція починається в Києві, але її маршрут не закінчується тут. Попереду нові міста, нові інструменти, нові музиканти й нові історії. Mitsubishi Outlander стане автомобілем, який поєднає всі ці маршрути в одну велику музичну експедицію Україною, де кожна наступна зупинка відкриватиме ще один голос нашої культури.
Бо справжня традиція живе доти, доки її слухають.
І це лише перша експедиція.
Кобза давно стала одним із символів української культури. Її голос упевнено звучить крізь століття та зберігає у собі відлуння історичних подій.
Переглянути експедицію
