Україна жива. Ми відбулися

Вперше надруковано у журналі NV за серпень 2023 року. Републікацію заборонено

Наприкінці червня під час випускних урочистостей Українського католицького університету у Львові відбулося посвячення мозаїки храму Софії-Премудрості Божої. Велична, витончена, кропітка робота митців під проводом Люби Яцків. Давно задумана, вимріяна, виплекана сотнями годин розмов і дискусій. Увиразнення традиції мозаїки соборів Києва, Константинополя, Рима у наскрізь сучасному сакральному творі. Плід жертовності і щедрості.

Шостого липня Львів зазнав цинічного ракетного обстрілу. Одна з ракет влучила у житловий будинок 250 метрів від щойно посвяченої мозаїки. Загинуло десятеро людей. Сотні втратили домівки.

Переживаючи цей різкий контраст краси, творчості, смерті та руйнувань, ще раз глибоко усвідомив, наскільки все оточуюче нас крихке — люди, будинки. Те, що будувалося століттями, може бути знищене в один момент. Людина, яку з любов’ю ростили батьки, родина, школа, може бути миттю вбита. Багато людей на раз.

Зрештою, так уже було. Чужі набіги палили церкви, стирали міста, вбивали мільйони людей. Під час Другої світової нацистська бомба зруйнувала церкву Львівської богословської академії, а через кілька років радянська влада фізично нищила носіїв цієї традиції - ціле покоління поневірялося по концтаборах або ж було вбите. Новітня російська навала, яку благословляє патріарх московський Кирил, зруйнувала або пошкодила 500 храмів і 623 об'єкти культурної спадщини.

Мрію, щоб університетський храм існував сотні років, щоб в ньому пізнавали Бога і зростали багато поколінь духовно натхнених студентів. Але знаю: навіть, якби завтра лукава ракета його знищила, він і ця мозаїка лишать свій слід. Любовний акт творення відбувся, святиня вже є. Це і є віра у вічність. У них переживаю і бачу близькість Божу. У красі. У таїнстві. У мерехтінні. У парадоксі життя і смерті.

Світ змінюється тому, що Україна є. Тому що є ця велика надлюдська жертва

Є правда в смерті. Правда в тому, що вона неминуча. Не йдеться про те, щоб наповнюватися хворобливими страхами, панічно очікуючи смерть, а щоб жити з твердим реалізмом, в якому реальність грядучої смерті дає наснагу і смак жити. В Україні по-особливому відчуваю багатий, згущений смак життя, насолоджуюся мозаїкою людей, стосунків, краси природи, архітектури. Також тому, що така близька і реальна смерть.

Байдуже, скільки триватиме моє життя, воно має значення. Воно вже відбулося.

Ми відбулися. Україна відбулася. І саме усвідомлення того, що ми є, дозволяє триматися та продовжувати боротьбу.

Втрати величезні, важкі, болісні. Щодня Україна ховає найкращих. Вже є десятки тисяч покалічених, і, мабуть, мільйони, які нестимуть знаки глибокої травми. Але ми є. Ми живемо. Більше року в моїй вухах бринять слова, які я не чув, але вони стали для мене заповітними. Слова, які сказав смертельно поранений Артемій Димид: «Я живий».

Ми живі. Ми живі завдяки воїнам, що жертвують найдорожчим заради того, щоб Україна вистояла. Завдяки їхнім родинам, які віддали цих воїнів на захист країни. Ми живі завдяки життєдайній мережі волонтерів, що здатні купити і дістати все — від бронежилета до танків і супутника. Ми живі, дякуючи широкій міжнародній підтримці. Ми живі, бо Бог дав нам життя.

Я виростав в українській діаспорі в Америці. Серед тих, хто, як би ми тепер сказали, на той момент свою боротьбу програли. В час Другої світової на українській землі загинуло щонайменше 7 млн осіб. Дощенту було знищено або пошкоджено сотні містечок. Український рух збройного спротиву — складний, героїчний, жертовний — було зламано. Багатьом довелося тікати. Часом родини були назавжди поділені. У такій виростав я. Мамина сестра загинула в УПА, бабуся у молодому віці померла в 1944-му на скитальщині в Австрії. Дідусь із двома доньками зумів вибратися до США. Мій батько — єдиний з родини, хто зміг виїхати. Його батьки вже до війни похоронили восьмеро своїх дітей. Інші члени родини залишилися під радянською окупацією і були вивезені на Сибір. Роками він не мав жодного контакту з ними і побачився зі своєю мамою за рік до її смерті в 1970-му.

Проте, програш не переміг. Навпаки — була творчість, краса, кохання, щедрість і жертовність. Вміння жартувати, працювати як для себе, так для спільноти. Звичайно ж були травми, пороки і упадки, але рід тривав, і українці боролися за своє буття, за визнання, за тотожність і право бути собою.

Десятиліттями це було життя на маргінесі. Мало хто знав, а ще менше розумів, хто ми такі, за що і чому змагаємося. Неймовірні жертви і втрати лишалися на узбіччі, непомічені народами, закриті імперськими дискурсами про те, що нас немає. А ми були. Відбулися. Жертва не стала марною. У світлі вічності жодна правдива жертва не є марною.

Сьогодні як народ ми в центрі уваги. Україна тримається. При цьому увиразнюються правда, світові цінності. Як ніколи ми самі, а також ширший світ розуміє, наскільки Україна життєдайна. Що сотні мільйонів живляться українським хлібом. Європа, яка поринала у глибоку кризу тотожності, набирає нових сенсів. Україна стає в епіцентрі глобальних змін.

Світ змінюється тому, що Україна є. Тому що є ця велика надлюдська жерт­ва. Тому що є кожен із нас. Тому що ми можемо одне одного підтримати — написати, подзвонити, вислухати, переконати, пожертвувати на черговий збір, який врятує чиєсь життя. Тому що ми можемо творити і виражати свою тотожність. Мріяти і будувати. Ділитися болем. Ділитися життям. Ділитися радістю. Ділитися вірою у вічність.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV