Юбилей дилетанта

У Саші Ройтбурда днями був ювілей, 60 років. У дворику Одеського художнього музею (тепер уже національного) зібралося дуже багато людей, аби його привітати. Саша не прийшов. Помер місяць тому.

Хоча, видавалося, що участь ювіляра була б у чомусь і недоречною — надто тепло його згадували, надто голосно й щедро плескали на згадку його імені та декламування його віршів. Думаю, якби він усе це побачив, почувався б збентежено — усе‑таки був доволі стриманим чоловіком, попри весь позірний епатаж.

Гадаю, і нам — тим, хто зібрався про нього згадати, його присутність могла видатися зайвою: мовляв, Саш, піди до себе в директорський кабінет, не заважай нам тебе славити. Мабуть, це справді ознака харизми й світла — коли навіть по нещодавній смерті згадка про людину викликає не так плачі, як усмішку й бажання ще щось розповісти («а ось, пам’ятаю, була одна історія, пов’язана з Ройтбурдом, послухайте»). Причому в цьому не відчувалося ні панібратства, ні зверхності, ні неповаги. Скоріше навпаки. Раптом виявилося, що ось тепер можна не стримуватися — ні в словах любові, ні у виявах захвату. Він усе одно не стане заперечувати, все одно не зможе відреагувати.

Можливо, це найпечальніше — про наших художників, співаків та поетів ми починаємо говорити без стриму та замовчувань, щойно вони відходять, щойно зникає можливість якоїсь зворотної репліки з їхнього боку, щойно двері за ними зачиняються. Добре, звісно, що бодай так, проте ось цей синдром недоговореності, недолюбленості, замовчуваності — багато чого визначає й пояснює в українському культурному просторі.

Зрозуміло, що художник не має втрачати пильності й мотивованості, зрозуміло, що не йдеться про залежність від компліментарності, та згадуєш того ж таки Ройтбурда, всю цю його епопею з директорством в Одеському художньому, й думаєш: але ж він відверто не заслуговував на таке ставлення до себе, оскільки ж зрозуміло було, з яким художником ми маємо справу, якої насправді підтримки він заслуговує. Ну, але було як було. Світ не створювали з урахуванням наших душевних запитів і побутової делікатності. Тому за все слід платити. І за бажання лишатися собою. І за сміливість робити те, що вважаєш за потрібне.

У випадку з Ройтбурдом, хочеться вірити, справжня розмова лише починається

Добре, звісно, що ми говоримо про них після їхнього відходу. Про когось говоримо так, ніби вони справді просто вийшли до сусідньої кімнати поставити чайник, а ми тут продовжуємо їх обговорювати. Продовжуємо про них сперечатися, вважати їх частиною нашого простору, складовою нашої мови. Значно гірше, коли смерть стає коротким приводом для того, аби згадати ім'я, спалахом, який за кілька тижнів не лишить по собі жодного сліду, жодної згадки.

У випадку з Ройтбурдом, хочеться вірити, справжня розмова лише починається. Оскільки «творчою» спадщиною, яка по ньому лишилася, є не лише його картини. По ньому лишився його музей — як великий соціокультурний проєкт, як експеримент, до якого він устиг залучити десятки дуже різних людей. Експеримент сміливий, експеримент відкритий, а головне — експеримент успішний, такий, який показав, що ми здатні перемагати систему, достатньо лише трішки зусиль, трішки фанатизму, ну і трішки удачі. Удача вона ж теж любить харизматиків.

Той, кому трапилося бачити Сашу в часи його роботи в Одеському художньому, не міг не помітити того запалу, з яким він ставився до цього місця, до цієї історії, до цього шансу. Зовні нагадував пасажира, який нарешті дістався місця пересадки і тепер неабияк тішиться, розглядаючи вокзальне приміщення. І хоч планував їхати далі, зробивши невеликий перепочинок, тепер ось, розглядаючись навсібіч, плани свої, схоже, змінив і нікуди їхати звідси не збирається, і навіть квиток на наступний потяг непомітно для всіх здав. Оскільки й тут є чим зайнятись, та й робота ця саме для нього. І коли ти бачив, як він дивиться на картини, що роками висять по кутках музею, як він говорить про майстрів, як він узагалі говорить про ремесло, — відразу ставало зрозумілим, наскільки він тут на своєму місці. Серед цих робіт, у цих залах демонстрації та очікування, на цьому своєму умовному вокзалі, який для нього насправді виявився кінцевою зупинкою.

Ну і ще, про дилетанта. Ми з друзями з Меридіан Черновіц видали книжку його віршів. Саша сам її так назвав — Вірші дилетанта. Назва ніби й проста, і очевидна, і не надто, можливо, дотепна, а проте доволі ройтбурдівська — легка й самоіронічна. Хоча, певно, саме ця самоіронія завжди й збивала, завжди відводила від розмови про серйозне й глибоке. Адже дилетантом він не був. Узагалі. У поезії теж. Але ж не міг він взяти й сказати, що, мовляв, я теж поет, це ось мої вірші. Звісно, що ні. Тому — дилетант. Дилетант і пересмішник, який стоїть за сусідніми дверима й, тримаючи в руках чайник, підсміюється й слухає, як ми тут про нього пліткуємо.

Колонку опубліковано в журналі НВ № 38−39 від 21 жовтня 2021 року. Републікацію повної версії заборонено.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ