«Вб'ють на очах дружину і дітей». Чому тисячі афганців намагаються втекти з Афганістану — розповідь місцевого перекладача для НВ

Через хаос і сутички, що зчинилися в аеропорту, посилену охорону летовища та керівництво повіт­ряним рухом узяли на себе кілька тисяч американських військових. Ще в травні 2021 року їхні контингенти разом з армійськими підрозділами інших країн — учасниць НАТО почали повертатися на батьківщину і до кінця серпня мають остаточно залишити Афганістан.

За 20 років афганської кампанії американці витратили на військові операції, навчання та підтримку урядової армії $2 трлн, втратили кілька тисяч своїх солдатів і стали свідками смертей десятків тисяч афганських військових і цивільних. Тепер на межі життя і смерті опинилися ще тисячі перекладачів та інших місцевих мешканців, що співпрацювали з іноземними контингентами.

«Я працював на міжнародні війська, а тепер вони кинули мене напризволяще», — каже в розпачі Нурі. З дня захоплення його міста афганець із родиною остерігається виходити з дому і стежить за подіями по телевізору та в соцмережах.

Початок виведення західних військ навесні 2021 року став для Талібану точкою відліку до нинішнього захоплення 38‑мільйонної країни. Відтоді радикальне угруповання, що має на меті перетворити Афганістан на ісламський емірат, одне за одним брало під свій контроль міста і провінції — іноді навіть без бою з урядовими військами. Тим часом переговори з офіційною владою, що їх передбачав мирний договір, підписаний американцями з талібами 2020 року, виявилися безрезультатними.

Слухайте подкаст на цю тему

Тепер, коли Талібан здобув конт­роль над Афганістаном, частина населення з більш ліберальними поглядами побоюється повернення жорсткого режиму 1996−2001 років, коли угруповання вже стояло біля керма країни. Якщо їхні страхи справдяться, афганським дівчатам доведеться припинити навчання у школі, жінкам — вдягнути бурки, а чоловікам — не голити бороди. Таліби можуть заборонити телевізори, іноземні книжки, музичні інструменти, зачинити салони краси та кінотеатри, і навіть позбавити місцевих дітей безневин­них розваг на кшталт запуску повітряних зміїв.

Під загрозою не лише громадянські свободи, а й економіка країни. Після закінчення попереднього періоду правління талібів Афганістан виявився однією з найбідніших країн світу: на початку 2000‑х ВВП на душу населення тут становив усього $123, гострою проблемою залишалося безробіття, а малі обсяги експорту не давали змоги забезпечити потребу в найнеобхідніших імпортних товарах.

Уродженець Джелалабаду Нурі розповідає, що його батько тоді вирощував рис та кукурудзу і їхня родина жила дуже бідно в невеличкому глиняному будинку. «Не було роботи, ми не мали чис­тої води та асфальтованих доріг, нам не вистачало їжі», — згадує афганець.

Коли 2001 року після терактів 11 вересня у Нью-Йорку американські військові прийшли на афганську землю, аби знешкодити терористів Аль-Каїди, їх зустрічали по‑різному: хтось підтримував, хтось категорично засуджував. Та для родини Нурі поява іноземців стала ознакою початку нового життя.

Досить скоро його батько знайшов роботу і заробляв уже $3−4 на день, чого вистачало для більш-менш забезпеченого життя. Сам Нурі — на той момент ще школяр — почав вивчати англійську мову і дуже вподобав цей предмет. Згодом захоплення перетворилося на професію.

Закінчивши навчання 2010 року, Нурі одразу влаштувався перекладачем до Шотландської гвардії — піхотного підрозділу британської армії, і вирушив працювати до однієї з найнебезпечніших провінцій Гільменд, що на півдні країни. Аби не змушувати батьків хвилюватися, афганець навіть не повідомив їм про своє місце роботи.

За півроку Нурі звільнили, але він пройшов співбесіду в американському призовному пункті й знов потрапив на передову, але вже із морськими піхотинцями США. «Працювати з ними було дуже небезпечно і важко, тому що вони пройшли навчання військовій справі та мали зброю, аби захистити себе, тоді як ми [перекладачі] йшли за ними в засідки та бої голіруч», — нарікає афганець.

Він пропрацював з американцями майже півтора року і заробив достатньо, аби разом із батьком побудувати перший в житті їхньої родини цегляний будинок. Здавалося, мирне життя налагоджується, і невдовзі Нурі поїхав на північ країни, в провінцію Баглан, навчатися в університеті. Та саме в той час у його рідному регіоні свій вплив поширювало ісламістське угруповання ІДІЛ — на бік ісламістів ставало дедалі більше місцевих мешканців.

Багато хто в місті знав про перекладацьку кар'єру Нурі, тож одного разу до його будинку прийшли бойовики. Як не намагався його батько переконати непроханих гостей, що американці вже давно звільнили старшого сина з роботи, ті його не слухали. Йдучи, вони забрали із собою молодшого брата Нурі та пообіцяли обезголовити його, якщо батько не видасть їм старшого. Лише після місяця важких перемовин Нурі-молодшого відпустили з полону.

«Тепер мене, з одного боку, шукає ІДІЛ, з іншого — Талібан», — каже Нурі. За його словами, в Афганістані пліч-о-пліч із талібами діє ціла низка різних терористичних угруповань.

Проте навіть не власна доля турбує чоловіка найбільше. Небезпека загрожує його сім'ї — дружині та дочкам: 2,5‑річній Такві та 7‑місячній Захрі. За словами Нурі, таліби вже повідомили йому, що їхній суддя виніс вирок, і тепер вони спочатку вб’ють на його очах дітей та дружину, а потім прив’яжуть його самого до автомобіля й до смерті тягтимуть по землі.

Нещодавно в афганця з’явилась надія: 14 серпня Нурі отримав електронного листа з посольства Великої Британії в Кабулі. Там повідомляли, що його кандидатуру затверджено для участі в програмі релокації афганців, які працювали на британських військових. У рамках програми йому, дружині та дітям можуть видати п’ятирічну візу до Сполученого Королівства, забезпечити безкоштовний переліт і житло протягом перших чотирьох місяців перебування.

Проте, аби дістатися Туманного Альбіону, Нурі потрібно вирішити проблему зі своїм простроченим паспортом, отримати візи для себе та родини і, нарешті, подолати 150 км контрольованої талібами відстані від Джелалабаду до Кабулу.

«Боюся, що вони [британці] не допоможуть мені в цій критичній ситуації, — зітхає афганець. — Я не знаю, що мені робити і в які двері стукати, моє єдине бажання — переправити своїх дочок і дружину в безпечне місце, адже вони ні в чому не винні».

Читайте цей матеріал у свіжому номері журналу НВ — № 31 від 19 серпня 2021 року