Цар і українська література. Хто 150 років тому переконав Алєксандра II підписати Емський указ і чому монарх зробив це за кордоном

Київ — місто українців

Дослідники Географічного товариства не робили жодної крамоли: збирали фольклор, описували життя людей, видавали багатотомні роботи. Коли відділ тільки створювали, Михайло Драгоманов був за кордоном, але він радів, що його запросили на роботу, а головне — верхівка київської філії складалась з його однодумців.

«Головне — склад членів і діловод — наші», — писав Драгоманов в одному з листів до колег зі Львова.

Через рік від початку створення, 1874 року, відділ провів у Києві одноденний перепис населення. В анкетах людей питали не про ту мову, якою вони зазвичай спілкуються, а про їхню рідну. І виявилось, що близько 40% киян вважають рідною українську.

Також того ж року у Києві успішно пройшов Археологічний з'їзд, а в міському театрі показали оперу Миколи Лисенка Різдвяна ніч, яка викликала справжній ажіотаж. У Петербурзі не могли не бачити, що українська культура насправді не є тільки сільською етнографією, вона стає частиною міського життя. А те, що стародавній Київ, як його не русифікуй, продовжує вважати рідною мовою свою, вкрай занепокоїло імперських чиновників.

Особиста образа таємного радника

Серед таких ревних служителів режиму був Михайло Юзефович — таємний радник і помічником попечителя Київського навчального округу та голова Археографічної комісії. Ще у 1840-х роках він допомагав розгромити Кирило-Мефодіївське братство, через що історик Микола Костомаров відкрито відмовлявся тиснути йому руку.

Коли створювали географічний відділ, Юзефович сподівався його очолити. Проте молоді вчені не дали йому реального керівництва, обравши на найвищу посаду Чубинського. Юзефович почав просувати до київського відділу своїх знайомих і друзів, але їм також відмовили.

Варто згадати й те, що цей чоловік носив у серці особисту образу на відомого історика, публіциста та філософа Михайла Драгоманова, який 1873 року надрукував у петербурзькому журналі Вестник Европы безжальну статтю про Юзефовича. Драгоманов в'їдливо висміяв, як той постійно змінював свої політичні погляди протягом кар'єри, пристосовуючись, мов флюгер, до нових часів і урядів. Відтоді вони стали ворогами.

Юзефович вирішив поквитатися з українськими науковцями. Він підмовив свого друга, редактора газети Киевлянин Віталія Шульгіна до низки негативних публікацій щодо їхньої праці. У статтях постійно критикували українські переклади літератури, називаючи їх нефаховими. Шпальта газети рясніли звинуваченнями у тому, що географічний відділ нібито перетворився на закриту політичну організацію замість того, щоб займатися наукою. У статтях стверджувалося, що бажання розвивати українську мову неминуче призведе до того, що українські землі спробують відділитися від Російської імперії.

Навесні 1875 року Юзефович вже не просто лив бруд відкрито, а й вдався до кляуз і доносів. Він написав листа шефу жандармів Алєксандру Потапову, брехливо висвітливши діяльність київської інтелігенції як якусь австрійсько-польську інтригу. Юзефович лякав поліцейське керівництво, що у Києві та інших українських регіонах от-от можуть початися селянські повстання.

«Спроби демократів оживити старі буйні інстинкти в місцевому народі, здається, вже починають викликати відгуки, — йшлося в одному з доносів. — Не тільки я один тут думаю, що озброєні банди в масках, які з’являються в краї, — це не що інше, як початок гайдамаччини, що зароджується у сучасних умах».

Генерал-губернатор Дондуков-Корсаков і попечитель навчального округу Платон Антонович намагалися захистити географічний відділ. Вони також писали листи до Петербурга, пояснюючи, що звинувачення Юзефовича — це його особиста помста, і запевняли, що ситуація під контролем. Щоб заспокоїти столицю, попечитель навіть запропонував звільнити Драгоманова з університету. Але не дивно, що імперські чиновники повірили саме Юзефовичу, а не Дондукову-Корсакову. У Петербурзі запрацювала каральна машина, і Київ не міг її зупинити.

Лінгвоцид на відпочинку

У серпні 1875 року імператор Алєксандр II наказав створити спеціальну таємну раду, щоб особисто розібратися з «українофільською діяльністю». До неї увійшли: міністр внутрішніх справ Алєксандр Тімашев, міністр народної освіти Дмітрій Толстой, шеф жандармів Алєксандр Потапов, а також сам Юзефович, якого спеціально викликали до Петербурга.

Комісія працювала кілька місяців. Головне управління у справах друку написало невтішний для Києва звіт. У ньому йшлося, що створення літератури українською мовою для простого народу закладе основу для відділення України від Росії в майбутньому. Юзефович особисто підготував проєкт остаточного рішення з одинадцяти пунктів. Потираючи руки, він пропонував заборонити видавати українські книжки, закрити київську газету Киевский Телеграф, закрити географічний відділ і вислати Чубинського та Драгоманова з регіону.

На такі радикальні кроки не погодився навіть міністр внутрішніх справ Тімашев, який керував нарадою. Він пропонував зберегти Географічний відділ і закреслив навхрест олівцем цей пункт у Юзефовича. У кінцевому тексті, який Тімашєв готував для царя, замість вимоги ліквідувати відділ прописали необхідність додаткових консультацій. Також петербурзька комісія відмовилась висилати українських учених, запропонувавши розглянути це питання окремо.

Навесні 1876 року імператор Алєксандр II поїхав до німецького міста Бад-Емс. Це був дуже відомий бальнеологічний курорт серед європейської знаті, куди монарх час від часу їздив лікувати астму й пити цілющі мінеральні води. Тімашев не встиг відзвітувати перед царем до його від'їзду, а тому надіслав протокол наради шефу жандармів Потапову, який охороняв царя в дорозі.

Юзефович лютував. Він розумів, що його план може зірватися. І навздогін звіту Тімашева написав свого таємного листа напряму Потапову у Бад-Емс.

«Вважаю за обов’язок не приховувати, а доповісти вашій високоповажності, — писав Юзефович. — На моє глибоке переконання, всі інші заходи не допоможуть остаточно, поки Київський Відділ Географічного товариства продовжуватиме існувати в його нинішньому складі».

Жандарм Потапов вирішив, що Юзефович має рацію. Він передав Алєксандру ІІ офіційний протокол з м’якими правками міністра Тімашева і застереження київського чиновника. Не роздумуючи довго, імператор погодився на жорсткіший варіант, щоб убезпечити свою владу від неприємностей. І 30 травня 1876 року власноруч написав резолюцію:

«Виконати, але з тим, щоб Відділ Географічного Товариства в Києві в його нинішньому складі був закритий і щоб його відкриття знову не могло відбутися інакше, як з мого дозволу».

Цей документ увійшов в історію як Емський указ. Він абсолютно забороняв ввозити в імперію будь-які українські книжки з-за кордону. Всередині країни не дозволяли видавати оригінальні твори та робити переклади українською мовою. Винятком стали лише історичні документи та художні твори, але за умови, що їх надрукують російською абеткою без українських літер. Під опалу також потрапили театральні вистави, сценічні читання і навіть друкування українських текстів до музичних нот.

Чубинський та Драгоманов отримали наказ залишити губернії, де жили українці. Першого вислали у північні губернії, другий — встиг емігрувати до Швейцарії. Імперці сподівались, що такі суворі обмеження змусять українську культуру просто розчинитися в загальноімперському просторі. Але вийшло інакше.

Центр українського книговидання та політичної думки просто перемістився за кордон — до Женеви, куди поїхав Драгоманов, та до Галичини, яка тоді належала Австро-Угорщині. Місцеві українські діячі, маючи фінансову підтримку з Києва, зробили Львів головним центром національного та культурного руху, куди не дотягувалася петербурзька цензура та таємна поліція.