Рейхсфюрером був 15-річний відчайдух. Як діти кремлівського керівництва 1942 року створили нацистський рейх у серці Москви

А тут, у самісінькому серці сталінської імперії, діти оточення вождя створили «тіньовий» уряд, та ще й назвали його Четвертим рейхом.

Досі вважається, що ідея створити таємну організацію прийшла в голову її 15-річному лідеру Володимиру Шахуріну. Саме його «тіньовики» й іменували рейхсфюрером. Бо Володимир, син наркома авіаційної промисловості Олексія Шахуріна, за пізнішими свідченнями його спільників, був найбільш вигадливим і прагнув лідерства в усьому.

Четвертий рейх не встиг заявити про себе, хіба що хлопці успішно вербували до своєї організації однокашників. І можливо, згодом усе б зійшло нанівець як гра, бо саме так і визначали «тіньовики» свою забаву пізніше перед слідчими.

Та 3 червня 1943 року Володимир Шахурін призначив побачення Ніні Уманській, доньці статусного кремлівського дипломата, який уже збирав валізи, аби їхати з родиною послом до Мексики. «Фюрер» Четвертого рейху нібито був до нестями закоханий у дівчину. Вона відповідала хлопцеві взаємністю, однак мала їхати з батьком на інший край світу.

Хай там як, Володимир після розмови з Ніною провів її додому і тут несподівано вийняв із кишені пістолет Вальтер, пустив із нього кулю в дівчину й одразу застрелився і сам. Гучне вбивство й самогубство дітей високих керівників із перших хвилин узяв під контроль НКДБ (народний комісаріат державної безпеки). А що Вальтер у руках Володимира належав Серго Мікояну, синові тодішнього наркома зовнішньої торгівлі Анастаса Мікояна, то й випливла історія з Четвертим рейхом.

В архівах НКДБ, а зараз ФСБ зберігаються шість томів справи «Вовчат», як назвав підлітків Сталін. У часи Горбачовської перебудови ті схрони відкрили на короткий час. Коли ж у середині 1990-х радянська гебня оклигала і стала руськомірною спецслужбою, скелети кремлівців і мертвих, і живих знову позамикали.

Саме тоді «Вовчат» почав досліджувати письменник Олександр Терехов. Хоча вже годі було побачити документи справи. Офіційно, для цього мала бути письмова згода тих, хто по ній проходив, або їхніх родичів. А більшість таких розпорошилася світом чи міцно сиділа на чарці. Тож знадобилося кілька років, аби взнати бодай якісь подробиці чи мотиви Четвертого рейху.

Майже всі причетні до справи, кого знайшов Терехов, під запис говорити відмовлялися. Відтак письменник уклав ті розповіді в уста персонажів свого документального роману Кам’яний міст. Ось одна з таких: «Іде війна. Початок літа. Уже позаду Сталінград, але Курська дуга ще попереду. У дипломата Костянтина Уманського напрочуд гарна донька Ніна, яка викликає у всіх, хто її хоча б раз бачив, надприродний трепет душі. І тіла. Дівчинка навчається в елітній школі разом із дітьми кремлівських вождів. Там, до речі, навчається і дочка Сталіна. У Ніну закохуються багато хто. Особливо Володя Шахурін. Хлопчик також із почесної родини — син народного комісара авіапромисловості. Закінчується сьомий клас, складаються іспити. Костянтин Уманський отримує призначення послом до Мексики. П’ятого червня він має вилетіти із сім'єю до місця призначення. Володя Шахурін проводжає кохану додому. Мабуть, просить — тринадцять-чотирнадцять років! — Не відлітай, я дуже люблю тебе. Дівчинка, мабуть, не погоджується. Володя дістає з кишені пістолет і стріляє Ніні Уманській у потилицю. Наповал. А потім — у скроню собі. Але якийсь час іще дихає. Близько доби. І вмирає. Справу доповідають Сталіну, він вигукує: ух, вовченята!»

Олексій Кирпичников, син одного з учасників Четвертого рейху, теж перейнявся цією історією. У передмові до своєї документальної повісті Сталинъюгенд він запевняє, що вона побудована тільки на достовірних джерелах. Чи зміг він хоча б краєм ока пробігтися по матеріалах слідства, не вказує. Однак за розповідями свідків, які доживали свого віку, чи то в Москві, чи де-інде, Кирпичников-молодший реконструював хронологію організації і протоколи її засідань. За його даними, перше установче засідання Рейху відбулося 22 грудня 1942 року. А протокол вирішального травневого збору виглядає так:

Примірників: 1.

Копій не знімати.

Прокол № 5 засідання Таємної організації.

Були присутні: Лідер організації Шахурін Володимир, члени організації Реденс Леонід, Хмельницький Артем, Бакулєв Петро, ​​Мікоян Серго, Кирпичников Фелікс, Барабанов Леонід та Хаммер Арманд.

Порядок денний: 1. Про присвоєння назви «Таємної організації». 2. Про присвоєння звання лідерові Шахуріну Володимиру.

Слухали Володимира Шахуріна:

Ураховуючи, що перемога Радянської держави на всій землі неминуча до моменту, коли учасники організації подорослішають, здобудуть освіту та займуть керівні посади, працюючи під керівництвом товариша Сталіна, вважаю, що організація буде всесвітньою, і пропоную змінити її назву й іменувати її віднині: «Четверта Імперія (Рейх)». Пропонується також надати лідерові організації звання «Рейхсфюрер» із правами одноосібного керівника.

Постановили: Найменувати з «___» травня 1943 року таємну організацію «Четвертою Імперією (Рейхом)». Надати лідеру організації Шахуріну Володимиру звання «Рейхсфюрер». Уповноважити рейхсфюрера Шахуріна Володимира присвоїти відповідні звання іншим членам організації. (Одноголосно) Підписи лідера та учасників організації Печатка

А це реконструйовані роздуми Шахуріна з його щоденника, якого слідчі знайшли у помешканні хлопця невдовзі після трагедії: «…Коли виросту, мені уготована доля лідера… Уже зараз необхідно підбирати вірних помічників, яких у майбутньому розставлю на ключові пости і на кого стану спиратися… Найнадійнішими є Реденс і Хмельницький… Час створювати таємну організацію, де мені відведуть місце першого і єдиного авторитету… Треба вести за собою дітей, чиї батьки в майбутньому зможуть допомагати їхньому службовому зростанню. Необхідно організувати справу так, щоб усі беззаперечно підкорялися особисто мені».

Окрім загиблих Ніни та Володимира, слідчі КДБ виявили принаймні вісьмох активних учасників організації. Усі, як один, торочили, що то була просто гра і жодних антирадянських думок чи намірів вони не мали.

Їхні прізвища вражали.

Брати Мікояни.

Вано, на той час 15-літній, саме йому належав пістолет, із якого Шахурін застрелив Уманську. Дітям вищого керівництва тоді видавали персональну зброю, коли їм виповнювалося 16 років. Вано ж отримав свій Вальтер дещо завчасно — через високий статус батька. У дорослому віці він став провідним авіаконструктором, проєктував винищувачі, отримав дві Ленінські премії, зокрема за роботу над літаком МІГ-23. З них і досі путінські війська випускають ракети по Україні.

Серго, у Четвертому рейху — 14-літній, далі став істориком, а з 1990-го перебрався жити до США.

Брати завербували 14-літнього сина секретаря Анастаса Мікояна — Леоніда Барабанова.

Петро Бакулев, мав 15 років, син іменитого вже на той час лікаря Олександра Бакулева, якого вважають основоположником серцево-судинної хірургії. Подорослішавши, став провідним фахівцем із радіолокаційних систем, досі його розробки застосовують у виготовленні зенітно-ракетних комплексів Куб і Бук.

Артем Хмельницький, 14 років, син генерала Рафаїла Хмельницького, близького друга Клима Ворошилова, на той час відставного наркома оборони, якого Сталін однак залишив у ЦК ВКП (б) — керівному органі СРСР. У перші місяці німецько-радянської війни батько вкрай бездарно командував військами на Західному напрямку, не виконав наказ передислокувати свої підрозділи з метою відбиття зайнятого німцями Смоленська. Від розстрілу генерала врятували тільки тісні зв’язки з Ворошиловим, тож на момент справи «Вовчат» Рафаїл Хмельницький керував тільки виставкою трофейної зброї в Москві.

Фелікс Кирпичников, 15 років, син генерала Петра Кирпичникова, який на той час керував Управлінням оборонної промисловості Держплану, займався контролем випуску оборонної продукції.

Леонід Реденс, 15 років. З цим «вовченям» у слідчих підкошувалися ноги. Племінник самого Сталіна, точніше — син сестри дружини вождя Надії Аллілуєвої. Щоправда, батько Станіслав Реденс уже три роки лежав у звалищі розстріляних «ворогів народу» у підмосковній Комунарці. Хоча 1921 року відзначився особливою лютістю на чолі КримЧК — тоді на півострові зібралися маси російської буржуазії та інтелігенції у сподіваннях перечекати більшовицький переворот або виїхати за кордон. Стараннями Реденса і його поплічників та послідовників у Криму було знищено близько 120 тис. «декласованих елементів».

Далі в 1930-х цей чекіст брав участь у так званих трійках, які за 10−15 хв. чинили суд і виносили смертні вироки «шпигунам», «шкідникам» та «змовникам». На початку 1940-го Реденса самого розстріляли за вибите з нього в катівнях НКДБ шпигунство для польської розвідки. Не дивлячись на те, що вже пів року, як Другу Річ Посполиту розполовинили СРСР і Третій рейх.

Усіх вище названих підлітків без суду вислали до віддалених міст Сибіру та Казахстану за умови поручительства за них батьків. Реденс опинився на поруках тільки матері Анни Аллілуєвої, до якої Сталін ставився з повагою. Усього рік «вовченята» провели у засланні. Далі повернулися до нормального життя, яке у кожного склалося досить успішним і доволі довгим.

Як могло дійти до такого? Терехов невдовзі після виходу його книги дав кілька інтерв'ю, у яких стверджував, що Четвертий рейх був не просто грою. «У цій історії зійшлися три радянські покоління, майже все російське століття: люди похилого віку — керівники радянської держави, люди з першої кремлівської сотні. По-друге, „батьки“ — покоління 40-річних Шахуріних та Уманських, у яких проявляється вже найгостріше бажання „просто жити“, користуватися своїми привілеями, будувати особняки, колекціонувати іномарки, міняти своєчасно дружин. Зрештою, покоління „дітей“, у яких відчуття вседозволеності, аж до права на вбивство, дуже болісно стикалося з розумінням того, що в майбутньому вони приречені жити в тіні батьків».

Четвертий рейх — не просто гра підлітків, які пустилися берега через розкішне життя і не мали ні в чому відмови. «Вони були освіченими, обдарованими, особливо Володимир Шахурін. Багато читали, у тому числі і Майн кампф [програмна книга німецьких нацистів авторства Адольфа Гітлера], секретні екземпляри якої мали їхні батьки. Вони достеменно знали, що відбувається на фронтах і що їхні однолітки стоять біля верстатів, помирають із голоду, воюють у партизанських загонах», — пояснював письменник.

Країна тоді трималася на межі виживання, хоча і з вини свого керівництва, яке спровокувало ту війну. А сини героїчних наркомів захоплювалися фашистською формою, рейхом та різноманітними способами шукали задоволень.

І Терехов, який багато років досліджував ментальність тодішнього Кремля, дійшов до глибших висновків: «Ці діти рано почали відчувати відсутність перспектив у житті. Вони розуміли, що законних підстав отримати спадщину батьків, радянських функціонерів, у них немає. Те, що належало їм, те, що їм готувалося, було в їхньому розумінні ніщо, пилюка, злидні і приниження».

«Вовченята» нехай інстинктивно, а може, й уголос висловлювали необхідність перевершити своїх батьків. «У 15 років вони розуміли: зараз — їхній найкращий час, краще вже не буде. Не крастимуться за ними охоронці, їх не кататимуть літаки. Не буде таких дач і машин. Не тремтітимуть губи у міліціонерів від звуку їхніх прізвищ, — пояснював автор Кам’яного мосту. — І хлопчики не помилилися. Згодом ніхто з дітей радянської еліти не перевершив своїх батьків. Усі „династійні“ шлюби розпалися. Безліч кремлівських дітей від безвиході поспивалися».

Четвертий рейх раз у раз оживав на сторінках московських газет на початку 2000-х. Якось Володимир Мікоян, син Серго Анастасовича, гостро відреагував на одну з таких публікацій. Заявив, що ніякого Четвертого рейху не існувало взагалі — був одержимий владою підліток Володимир Шахурін із кола приятелів батька. А справу вигадав Лаврентій Берія, тодішній очільник народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС, якому НКДБ офіційно не підпорядковувався), щоб тримати на гачку діда — Анастаса Мікояна. Так, ніби останній, як і всі з близького оточення Сталіна, не дзеленчали ментальними кайданами. Бо вистачало лише підозри у нелояльності до режиму, лише кивка головою від вождя, і цілі сім'ї з родичами стиралися в порох у таборах ГУЛАГу.

До того ж історія Четвертого рейху чітко лягає у наявну сутність цієї окаянної країни — її вожді постійно клянуть і б’ються з ворогами, обраними собі часом знічев'я, а їхні діти прагнуть чимдуж оселитися по ту сторону фронту. Не свою.