Харків. Яким я побачив місто і що зрозумів після поїздки в Україну

Публікується з дозволу автора та редакції. Уперше надруковано на The New York Review of Books

У день, коли я приїхав до Харкова, там від вибуху російської плануючої бомби згоріла живцем 94-річна жінка. Її доньці довелося замовити тест ДНК, аби підтвердити, що обвуглені останки належать матері. Унаслідок тієї ж атаки було поранено 43 людини, включно з дітьми віком одного, чотирьох і дванадцяти років. Та неділя, 15 вересня 2024 року — звичайний день для Харкова. Це східноукраїнське місто розташоване так близько до російського кордону, що ракета С-300 може долетіти до нього за 30 секунд. І поки у вашому телефоні пролунає сигнал повітряної тривоги — а лунає він часто, — ховатися буде вже пізно.

Людмила, викладачка англійської мови в університеті, розповіла мені, що сидячи за чашкою кави на балконі 12 поверху багатоквартирного будинку на північному сході Харкова, вона може бачити, як із російського Бєлгорода запускають ракети. Ось уже 32 місяці харків'яни живуть із сусідом, готовим постукати у двері в будь-який час дня і ночі - сусідом на ім'я Смерть.

Росія не просто географічно близька. Харків — історичний центр української культури, але це також значною мірою російськомовне місто, повне людей, чиї сім'ї колись перетнули кордон — тоді, коли кордону ще не було, за часів СРСР. Мати і сестра Людмили живуть у Москві. За кілька днів після повномасштабного вторгнення Володимира Путіна в Україну 24 лютого 2022 року, коли російські сухопутні війська, які наступали, погрожували захопити все місто, сестра додзвонилася до неї і люб’язно пояснила: «Вони атакують тільки військові об'єкти». «Тоді чому, — відповіла Людмила, — російська ракета щойно впала на дитячий садок твоєї племінниці Поліни?»

Земля вільних — і батьківщина хоробрих. Але однією хоробрістю війну не виграти

Я приїхав до Харкова, щоб віддати шану. На початку цього року харківське видавництво «Віват» випустило українське видання моєї книжки «Рідні землі: Особиста історія Європи». Її надрукували на місцевому підприємстві «Фактор-Друк», у яке за кілька тижнів влучили дві ракети С-300. Із 70 осіб, які працювали там, 21 було поранено і 7 вбито. Вони загинули, щоб могли жити книги, подібні до моєї. Найменше, що я міг зробити, — це відвідати друкарню, провести кілька лекцій, присвячених моїй книзі, і стати свідком життя міста в облозі.

Андрій, керівник виробництва у великому та сучасному комплексі «Фактор-Друк», розповів мені, що вийшов із цеху всього за двадцять п’ять секунд до того, як у нього влучила перша ракета. Три палітурниці — Олена, Світлана і Тетяна — були поруч із місцем падіння. Він добре знав їх. «Від двох із них нічого не залишилося, від третьої - тільки попіл». Він показав місце їхньої загибелі в залі, де зараз шуміли молотки й дрилі будівельників, бо завод уже відновлюють на щедрі пожертви. «Але, — зітхнув Андрій, — людей не повернути».

Дорогою з будівлі ми зіткнулися зі ще однією Оленою, яка постраждала під час нападу. На її руках усе ще виднілися осколкові рани, а одне око вже не відкривалося. Я запитав, чи є в неї послання для Путіна. Вона відповіла російською, що хоче, щоб Росія зникла з лиця Землі: «Нет Путина. Нет Росии. Путин — тероррист».

Харків був столицею Радянської України з кінця 1919 до 1934 року та домівкою для багатьох українських письменників, допоки Сталін не ініціював масштабного рукотворного голоду, відомого сьогодні як Голодомор, не переніс столицю до Києва та не стратив, не відправив на заслання або не змусив накласти на себе руки більшість цих письменників. Історики називають цей короткий розквіт Страченим Ренесансом. І донині Харків залишається провідним центром українського книговидання. Станом на 2014 рік у місті все ще існувала складна та спірна суміш російської та української культури. Прихильники першої навіть назвали його «столицею російської культури в Україні». Але починаючи із захоплення Криму 2014 року, десятирічна кампанія Путіна з повернення України до того, що він називає «русским миром», призвела до руйнування того, що він прагне врятувати.

Натомість на новій лінії фронту Європи процвітає українська культура. На Заході ми іноді говоримо про андеграундну культуру. Тут цей вислів слід сприймати буквально. Через постійні й непередбачувані обстріли презентація моєї книжки, як і більшість культурних заходів, відбувалася під землею. І найбажаніший готель — не той, що з шикарним краєвидом з восьмого поверху, а той, що з підземними спальнями без вікон (називається він, як не дивно, Wine and Rose Boutique Hotel. Я можу його рекомендувати, хоча й не через вино або троянди).

У Літературному музеї місцевий художник Костя Зорькін показав мені дві виставки своїх робіт. Просто неба проходила виставка «Правильні імена». Зварені набори з чотирьох важких прямокутних металевих пластин, боки яких пофарбовані поперемінно в чорний і білий кольори, можна обертати на осі, як свиню на рожні. Темний бік призначений для старих радянських і російських назв вулиць, що супроводжуються карикатурними малюнками і цитатами про Україну — часто колоніально-зневажливого тону — від російських знаменитостей, на честь яких було названо вулиці.

Світлий бік — у нових українських назв. Вулиця Пушкіна, що отримала таку назву тільки 1899 року, коли імператорська Росія перейменувала її на честь сторіччя від дня народження поета, фактично залишалася в Харкові без перейменування до початку цього року, коли під час штурму, в якому загинули одинадцять осіб, прямо на неї впала російська ракета. Тепер її перейменовано на честь Григорія Сковороди, філософа XVIII століття, який провів більшу частину свого життя в Харківській області. «А як же Гоголь? — запитав я, маючи на увазі російськомовного письменника з українським корінням і темами. — Його теж тепер вигнали на темну сторону?» «О ні! — вигукнув Костя, — ми любимо Гоголя»

Ми погодилися, що, на щастя, є ще місце і для сірого боку.

Усередині проходила виставка під назвою «В ім'я міста», що демонструвала в малюнках і дерев’яних скульптурах взаємодію між чотирма фігурами: Місто, Любов, Смерть і Надія. Місто — це людська фігура з багатоквартирним будинком на голові — місто як герой. Я рідко зустрічав місце з таким сильним місцевим патріотизмом. Ще на одному заході я запитав групу студентів, що вони вважають перемогою для України. Один із них відповів: «Коли всі в нашій країні будуть любити Україну так само сильно, як ми любимо Харків».

Харків добре знайомий із війною. Він був ареною найзапекліших боїв Другої світової, коли в 1941—1943 роках його неодноразово брав в облогу, захоплював і знову втрачав гітлерівський вермахт. Унаслідок цього тут знайшли останній притулок 47 993 німецьких солдатів. Військовий цвинтар було ретельно відновлено в 1990-х роках і урочисто відкрито тодішнім президентом Німеччини Романом Херцогом тоді, коли ми, європейці, наївно вважали, що великі війни між державами — це щось, що щасливо залишилося в нашому темному минулому. Я хотів відвідати цей німецький цвинтар, але мені не дозволили через небезпеку російських боєприпасів, що не розірвалися.

Під час холодної війни місто було центром радянського військово-промислового комплексу, тому його метро розташоване дуже глибоко під землею, і воно сильно укріплене, щоб пережити американську атаку. Це означає, що тепер це гарне місце, щоб сховатися, коли атакують росіяни. Іронія за іронією.

Я розмовляв з кількома військовими з двох підрозділів, кожен з яких було спочатку створено на місці після повномасштабного вторгнення. Підрозділ спецназу «Кракен», названий на честь легендарного морського чудовиська, тепер підпорядковується управлінню військової розвідки та проводить зухвалі акції, що чимось нагадують дії британського Управління спеціальних операцій під час Другої світової. Один із молодших офіцерів служби розповідав мені вечорами історії про криваве беззаконня, які абсолютно збивали з пантелику.

Бригада «Хартія» була створена з ініціативи заможного місцевого підприємця Всеволода Кожем’яка для захисту міста від російського штурму, що погрожував накривати його в перші тижні війни. За чаркою в популярній кав’ярні «Кофеїн» Кожем’яко згадує ті героїчні перші дні, коли держава закликала громадян організовувати загони самооборони.

У складі цієї бригади — Сергій Жадан, один із найкращих і найвпливовіших сучасних українських письменників. («Поети, поховані біля торговельних центрів, стають хорошими туристичними визначними пам’ятками», — з чудовим сарказмом пише він у своєму останньому томі віршів в англійському перекладі «Як спускається вогонь»). Жадан робить передачі для радіостанції бригади, «Радіо Хартія». У мікроавтобусі, ретельно захованому в чиємусь саду, ми з ним обговорювали майбутнє Європи. Його відчайдушне презирство до нездатності Заходу відстояти свої власні цінності було подвійно неприємним через відчуття прихованої загрози з неба над головою. Особливого осуду заслужила нездатність канцлера Німеччини Олафа Шольца винести правильні уроки з історії, що зберігається на цьому німецькому військовому кладовищі.

Сьогодні «Хартія» інтегрована в національну командну структуру, але як і більшість українських підрозділів, вона, як і раніше, залежить від підтримки активного громадянського суспільства країни. Тетяна Подчерніна, персональна тренерка, яка стала добровольцем у перші тижні війни, показала мені великі запаси захисного спорядження, продовольства та медикаментів, якими володіє її громадська організація. Одним зі способів збору коштів є онлайн-аукціони списаної західної зброї та фрагментів ворожих ракет, які жертвують підрозділи, яким вона надає підтримку. Вона весело позувала для фото поруч з однією з портативних британських протитанкових ракет NLAW, які зіграли важливу роль у відчайдушних перших днях оборони України від повномасштабного вторгнення.

В одному з підземних приміщень група молодих офіцерів «Хартії» познайомила мене зі своїм високотехнологічним штабом оперативного планування. До війни один із офіцерів був менеджером із IT-продуктів, інший розробляв моделі прогнозування інфляції для Національного банку України. Ми посміялися: від прогнозування інфляції до прогнозування ліній атак росіян.

На стіні висіли екрани, на яких у режимі реального часу з безпілотників спостереження в найдрібніших подробицях, аж до постатей окремих солдатів, що тікають в укриття, відображалася територія, зайнята російськими військами внаслідок другого травневого вторгнення в Харківську область. Час від часу над землею здіймався беззвучний димок, який свідчив про те, що один із ворожих солдатів потрапив під український снаряд і, можливо, приєднався до більш ніж 600 000 убитих і поранених росіян. Перед нами стояв низький стіл для планування бою з великомасштабною докладною мапою ділянки лінії фронту та маленькими пластиковими фігурками, схожими на фігурки Lego, що зображують танки і бронемашини.

Командир розповів мені про процедуру оперативного планування, засновану на новітній практиці НАТО, яку офіцери «Хартії» вивчали під час навчання у Великій Британії та Німеччині. Потім він запустив відеоролик, що демонструє реальну операцію з повернення шматочка окупованої території. На початку відеоролика було показано кадри з високотехнологічного безпілотного літального апарату, на яких зображено українські танки та бойові машини піхоти («на жаль, не «Bradly», — прокоментував командир). Поки летіли звичайні та мінометні снаряди, війська просувалися за точним маршрутом, накресленим на столі. Повнокольорові кадри супроводжувалися музикою, від якої завмирало серце і здавалося, що це щось із відеогри. Але потім ми побачили, як українські солдати зриваються з місця та біжать осіннім лісом, а навколо них свистять постріли, аж доки один із них не зарядив свою ручну гранату й не кинув її в російський окоп. Тож те, що починалося як майже науково-фантастичне уявлення про війну 2024 року, перетворену дронамі та іншими новими технологіями, закінчилося поверненням у 1914 рік, коли якийсь бідний піхотинець ризикував життям у ближньому бою, щоб захопити один брудний окоп.

Трясучись на верхній полиці в старому спальному поїзді, що деренчить і повертається до Києва, я згадав висловлювання польського поета Чеслава Мілоша, зроблене 1981 року, коли здавалося, що чергова армія під командуванням Кремля готова вторгнутися в його країну: «З Польщі сьогодні їдеш із відчуттям, що найпрекрасніші квіти іноді розпускаються на краю прірви». Те, що я побачив під час свого короткого візиту до Харкова, було надихаючим, смиренним, сповненим тієї «жахливої краси», яку Вільям Єйтс знаходив у Великодньому повстанні Ірландії 1916 року. Це вираз духу дуже незвичайного міста і, в ширшому сенсі, вираз того, що український дух узагальнив у слові «воля», яке означає і свободу, і готовність боротися за неї. Це також остання глава в довгій історії занепаду, але ще не повного падіння Російської імперії — процесу, який уперше проявився після революції Солідарності в Польщі більш як сорок років тому, і тривожитиме нас ще довгі роки.

Бо давайте будемо відвертими: ця воля руйнується і ламається від брутальних, безжальних масштабів путінської Росії. В обложеному місті ця ціна болісно помітна. Я ніколи не бачив настільки виснаженої людини, як сивочолий мер Харкова Ігор Терехов. Він ледь міг говорити від втоми. Наступним його зобов’язанням було відвідати житловий будинок, де напередодні були поранені сорок три людини і вбита жінка. «Знову», — зітхнув він. Як часто він здійснював ці візити в спробі втішити?! Він розповів мені, що, як не дивно, населення міста зберігається на рівні понад мільйон осіб (раніше воно становило 1,4 млн), хоча, можливо, 300 000 з них — біженці з територій на сході, які або окуповані росіянами, або розташовані поблизу лінії фронту. Звідки вони знають загальну кількість? На обличчі Терехова з’явилася тінь посмішки. Це дуже старий метод, сказав він: ми рахуємо продані буханки хліба. Але для перехресної перевірки вони також стежать за кількістю використовуваних мобільних телефонів.

Він і губернатор області Олег Синєгубов, вольовий ставленик президента, розповіли, як руйнується фізична інфраструктура міста. Половину міських шкіл було пошкоджено, і практично все навчання тепер ведеться в режимі онлайн. Один із небагатьох винятків — спеціально побудована підземна школа. 70% підприємств регіону було втрачено, приблизно половину з них фізично пошкоджено, а половину переміщено в безпечніші регіони країни. Не обманюйте себе кількістю кафе та ресторанів, — напучували мене вони, — це єдиний вид бізнесу, який ще процвітає. Коли я запитав, наскільки була зруйнована енергетична інфраструктура міста внаслідок цілеспрямованих російських бомбардувань, і мер, і губернатор відповіли однаково: «На 100%». Деякі місцеві потужності було відновлено, децентралізовані генератори було привезено за допомогою Європейського союзу, й інші регіони діляться частиною своєї енергії. Але загалом по країні втрачено близько половини генерувальних потужностей, необхідних Україні для задоволення пікового зимового попиту. У багатьох багатоквартирних будинках Харкова є тільки одна загальна система центрального опалення. Зими тут нещадні, температура в січні та лютому опускається до -20 градусів за Цельсієм (-5 градусів за Фаренгейтом). «Це буде найсуворіша зима, — сказав губернатор, — найсуворіша, ніж у 2022 або 2023 році». Як довго люди зможуть це витримати?

Це був мій шостий візит до України після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, і, безумовно, найпохмуріший. На східному фронті українські інновації та мужність повільно зминаються російською чисельністю та безжальністю. Якщо це битва Давида з Голіафом, то Голіаф наразі перемагає.

Мої записи розмов із високопоставленими особами в Києві містять оцінки, які варіюються від тверезих до відверто песимістичних. «Вся справа в кількостях», — сказав мені генерал Кирило Буданов, голова військової розвідки. «Ми чекаємо дива», — пожартував Олександр Литвиненко, міністр національної безпеки країни, красномовно знизавши плечима.

Фронтові солдати і найбільш обізнані журналісти та військові експерти заповнюють картину, яка за всіх її яскравих моментів, як-от блискучі інновації в галузі безпілотників і всеосяжне приниження Чорноморського флоту Росії, загалом похмура і, ймовірно, стане ще гіршою цієї зими. У вересні цього року в особистому зверненні президента Володимира Зеленського до президента Джо Байдена із закликом підтримати його «План перемоги» прозвучала нотка невідкладності, майже відчаю. Перемогу було тихо переосмислено як досягнення становища, за якого українці зможуть вести переговори про мир, спираючись на силу, а не як раніше поставлену мету — повернути всю територію країни в кордонах 1991 року.

Книжка Джорджа Орвелла «Пам’яті Каталонії» вчить політичних письменників, які йдуть його стопами, бути чесними щодо недоліків своєї власної сторони. В української сторони вони, безумовно, теж є.

Один із найкритичніших із них — призов на військову службу. Україна мобілізувала набагато менше солдатів, ніж Росія. Офіційні особи стверджують, що набирають близько 30 000 осіб на місяць, але, за даними добре поінформованих західних джерел, реальні цифри влітку були значно нижчими.

Чому такий брак кадрів? На відміну від Путіна, українські лідери справді дбають про життя власного народу. Країна все ще є демократичною державою, хоча й напівпризупиненою у воєнний час, що означає, що на те, щоб я пройшов через парламент, пішло багато місяців. Зеленський і його всемогутній радник Андрій Єрмак одержимі своїми рейтингами схвалення та бояться втрати популярності, яка може статися внаслідок посилення режиму мобілізації.

Відомі шокуючі випадки корупції на призовних пунктах і в медичних установах, де чиновники брали хабарі, що обчислюються мільйонами доларів, за те, щоб люди могли ухилитися від призову. Але річ ще й у тім, що багато молодих українців не хочуть воювати, особливо з огляду на те, що термін служби в армії не обмежений, і вони знають, що багато бригад регулярної армії — на відміну від «Хартії» — погано оснащені, неадекватно навчені, у них слабке керівництво і висока ймовірність того, що вас швидко вб’ють. У результаті старші солдати, які воюють від самого початку повномасштабної війни — середній вік не менш ніж 40 років, — продовжують битися, не бачачи ні полегшення, ні кінця.

Стратегічна мудрість блискавичного вторгнення в Курську область Росії цього літа також має бути піддана сумніву. Це був блискучий хід у політичному театрі, який показав слабкість російської прикордонної оборони і дав такий необхідний поштовх українському бойовому духу. Але ця операція забрала деякі з найкращих підрозділів у решти української армії. Поки що не схоже, що це відвернуло значні російські військові ресурси зі східного фронту, де українські війська повільно, але неухильно відтісняються російською «м’ясорубкою».

Українцям знадобиться багато сил, щоб утримувати Курський ексклав протягом багатьох місяців, якщо їхній уряд хоче використовувати його як розмінну монету в будь-яких можливих мирних переговорах. (Ми повертаємо вашу територію, ви повертаєте частину нашої). Я зателефонував одному знайомому командиру батальйону, який, як виявилося, перебував у Курській області. Як там справи? «Важко», — відповів він. І він яскраво описав своїх військових як «здебільшого старих і втомлених».

За це несе відповідальність сама Україна. Але не менше залежить і від нас. Більше половини бюджету країни надходить із Заходу. Саме Захід платить пенсіонерам і держслужбовцям, утримує лікарні та школи, запалює у вікнах світло. При тому, що близько мільйона чоловіків і жінок перебувають «під рушницею», а попит на боєприпаси не слабшає, практично всі внутрішні доходи держави, що значно скоротилися, йдуть на оборонні витрати. Але її військові не можуть тримати оборону, не кажучи вже про перемогу, без нашої зброї (або контрактів для оборонної промисловості України, що швидко зростає), боєприпасів, розвідки та навчання.

Коли я кажу «ми», це, по праву, повинно означати насамперед нас, європейців. Бо це європейська війна, яка екзистенційно загрожує іншим країнам Центральної та Східної Європи, які ще зовсім недавно були частиною Російської імперії, що розпадається. Ба більше, від того, чим завершиться ця війна, залежатиме весь новий період європейської історії, що розпочався 24 лютого 2022 року. Але через вісім десятиліть після 1945 року, хоч як це соромно для нас, європейців, коли йдеться про європейську безпеку, під «нами», як і раніше, маються на увазі насамперед США.

Американські виборці 5 листопада оберуть нового президента — з причин, які мають мало або зовсім не мають стосунку до України. Але обрання Дональда Трампа може мати для України наслідки навіть більш катастрофічні, ніж ті, які, ймовірно, настануть для Сполучених Штатів. Якщо американці оберуть Камалу Гарріс, то незабаром вона опиниться перед складним вибором. Простого продовження політики обережної підтримки Києва, яку проводила адміністрація Байдена, буде недостатньо для досягнення сталого миру — це потребуватиме безпеки, яку може забезпечити тільки НАТО.

Регіон навколо Харкова відомий як Слобідська Україна, або Слобожанщина, «земля вільних», тому що в XVII і XVIII століттях козаки та інший люд, яким пропонувалося селитися там, звільнялися від податків. Сьогодні це, в глибшому сенсі, земля вільних — і батьківщина хоробрих. Але однією хоробрістю війну не виграти. Українці не зможуть здобути перемогу над російським Голіафом, якщо в них не буде далекоглядних і сильних союзників, які підтримають їх.

Переклад NV

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV