Це було буквально місяць тому.
Я живу в селі, і ми їхали маршруткою на Київ, і вона зупинилась, бо їхав кортеж, в якому везли ховати загиблого воїна. Машини і маршрутки зупиняються завжди і відчиняють двері, щоб усі хто хоче, могли вийти і прихилити коліно. Так от, першим тоді вийшов хлопчик років 8−9. Він лишив свого рюкзачка на сидінні, дуже свідомо вийшов сам і став на коліно вздовж дороги. Він і їхав сам, напевне, в школу.
За ним вийшли дорослі, фактично уся маршрутка. Наші приміські маршрутки також призупиняються о 9 ранку на хвилину мовчання. Принаймні, усі ті, в яких в цей час випало їхати мені.
Кладовище на в'їзді в село. Я, коли приходжу до Тараса, дивлюсь, як зростає кількість прапорів на Алеї, де ховають Героїв. Ти можеш щотижня це спостерігати. І коли ти постійно бачиш повернення своїх на щиті, щоб ігнорувати це, треба бути геть неадекватною людиною. У великому місті так чітко, певне, не побачиш.
Зростає кількість прапорів на Алеї, де ховають Героїв
І я тут бачу, що вже не перший день, як почалась боротьба з хвилиною мовчання. Читаю коментарі і прямо вражаюсь. Виявляється, хвилина мовчання — це примус. Виявляється, треба з корупцією боротися, а не хвилину мовчання запроваджувати. А що, питають, зміниться в країні, якщо скрізь буде хвилина мовчання? А про що думати під час хвилини мовчання, цікавляться люди.
І коли я читаю все це вкотре, я розумію, що це звичайнісінькі маніпуляції, і навіть відповідати на них не має жодного сенсу. Якщо на 5-й рік повномасштабної війни (і на 13-й рік війни) у вас немає жодної людини, яку б вам хотілося згадати під час хвилини мовчання, чому ви досі тут? На планеті є купа різних місць, які можна обрати для життя, і там немає хвилини мовчання за загиблими у війні проти України. А всі ці цинічні маніпуляції типу «хвилина мовчання не поможе боротися з корупцією» — це просто тупо.
Бо, наприклад, затори в Києві робить не хвилина мовчання, а відсутність нормальної об'їзної дороги. І ми про це можемо дискутувати до посиніння, але від цього ці маніпуляції не перестануть бути тупими.
Але, знаєте, я б не хотіла в це заглиблюватися, бо ми завжди намагаємося пояснити це все притаманним українському суспільству соціальним цинізмом, чи ще чимось — замість того, щоб просто визнати, що такі люди є і не треба нічого пояснювати. Доречніше створити суспільний тиск, який би не давав змоги надто гучно відкривати рота. Бо проблема не в тому, що хтось проти хвилини мовчання, а в тому, що мало здорових сил і реакцій, які чинять суспільний тиск.
Хлопчик, який вийшов з маршрутки першим, не дав шансу дорослим дядькам і тіткам зробити інакше або вголос щось там починати обурюватись.
І ще одне, воно теж важливе.
Так, колись, коли закінчиться війна, напевне, має бути кілька днів в році для всезагальної пам’яті, пошани і хвилини мовчання, коли зупиняється вся країна. І це, мабуть, не має бути щодень. Але зараз я повз ці прапори, що додаються і додаються на кладовищі, на роботу їду щодень. І при цьому для деяких людей — це лише хвилина в день, що нагадує, що війна ще тут. Що люди віддають життя за Україну і в цю мить. Порівняно з цим ниття про дискомфорт насправді нічого не означає.
Знаю і ще цей аргумент про примус. Що, мовляв, примусово нічого доброго не буде. Цей аргумент віддає такою інфантильністю, що аж обговорювати противно.
Якщо людина сприймає як примус ту єдину в день хвилину — в тиловому місці зі своїм цілком спокійним темпом життя — отже, їй нічого пред’явити, як саме вона особисто була зі своєю країною у війні. Людина просто не з нами, і не варто придумувати, що це якесь інше бачення, інша думка, сумніви. Ну звичайний цинізм. І що. Мені дуже прикро, що такі їхні думки видимо-нахабні. Але не думаю все ж, що таких людей більшість.
Текст опубліковано з дозволу авторки