«Є ціль, і я до неї гребу». Актриса Ірма Вітовська — про те, чим займається під час війни і від чого отримує найбільше задоволення

 — Що ви вважаєте своїм найбільшим досягненням за останні роки?

— Я почала створювати власніпроєкти, у яких виступила як авторка ідеї і як режисерка-постановниця. Це моновистава Київська перепічка, яку я створила з драматургинею Наталкою Ворожбит, і вистава Апельсиновий пунш, написана разом із Людмилою Тимошенко.

Київська перепічка — це рефлексія на перший рік повномасштабного вторгнення очима акторки. Історія із сюрреалізмом, мрією, помстою і всім тим, що в головах українців. Тому ця історія не тільки моя, а й кожного глядача, бо вона дуже рефлексійна й терапевтична.

А щодо Апельсинового пуншу, то цю виставу я робила абсолютно прагматично. Створювала історію про покоління «дівчат надії», які стали першими громадянками незалежної України у 1991‑1992 роках, отримавши свої перші в житті паспорти й громадянські права. Історія створена для допомоги парамедикам.

Обидві вистави я присвятила моїм сучасникам, які зараз проходять час темряви. До того ж ці проєкти є одними з локомотивів, що наповнюють благодійний фонд Перемога життя, створений під час повномасштабного вторгнення, який крім іншого закриває й запити від військових.

— Що на п’ятому році війни вас найбільше дивує в Україні чи світі?

— Дивує, з яким захватом світ упав у пізнє середньовіччя. Адже є раннє середньовіччя, є прекрасне високе середньовіччя, а є пізнє. І останнє занурило все суспільство, яке за високого середньовіччя досягло знань арифметики, гігієни, астрономії, ломбардів, банківської справи, людських прав тощо, — у пізнє середньовіччя з викачуванням яйцями, шарлатанами, монополією церкви, інквізицією. Жахливий час антисанітарії й забобонів. Творець відступає й настає час руйнації. Руйнівник приходить дуже улесливо й дарує суспільству бездумного споживання багато обіцянок.

І доки споживач, комфортно забувши про часи боротьби за свободу й людей з більш високих цивілізацій, не отямиться й не згадає, що десь у шафі є обладунки дідів, на жаль, руйнівник і далі нищитиме. Аж коли ті обладунки дістануть і всі зрозуміють, що час знову об'єднатися за свободу, за правду, за світлих людей і подолати цю темряву, тоді знову прийде час творця і творення. Знову настане епоха Відродження. І так до нових поколінь споживачів.

— Що ви хотіли б зробити у майбутньому?

— Зараз ми живемо пунктирно. Щодня гинуть люди, які теж мріяли, але їхні мрії не здійсняться. Коли вбивають людину, забирають не тільки її життя, якого ніхто не має права позбавляти, а вбивають ще її призначення та мрії. Бо мрія — це теж творення.

Я відчуваю, що мріяти повинна, але з розумінням, що треба жити одним днем, не відкладати, а втілювати сьогодні. Тому переорієнтувалася на своєрідні батареї короткої дії. Ось у мене є нова історія, і я її роблю.

— Що приносить вам найбільше задоволення?

— Творення. Це моя і схованка, і реабілітація, і можливість не поїхати мозком від хвилювання за близьких, від інформації про вбитих дітей, чиїхось синів і батьків, від фото заморених наших полонених, котрі повертаються додому. Творення — це те, що дозволяє мені гребти. Є мета, і я до неї гребу.

— Чи читаєте / слухаєте ви NV? Що вам подобається, а що ні?

— Слухаю і дивлюся на YouTube. Подобаються зустрічі з різними експертами, оглядачами — як військовими, так і політичними. Я взагалі включена і довіряю NV.

А щодо порад, то я їх не роздаватиму тим, хто професійно займається журналістикою. Якщо я дивлюся, значить, мене все влаштовує.

Цей матеріал опубліковано в журналі NV № 3 за червень 2026 року.