Захід, як виявилося, теж може бути ідеологічно засліплений. Ще на початку 1990-х на Заході вирішили, що після падіння Берлінського муру нова «Холодна війна» не має повторитися. І оскільки Росія на той час вже була «демократичною» і не становила загрози, на Заході вирішили, що новою потенційною загрозою для «Холодної війни» може бути комуністичний Китай. І, щоб цього не сталося, на Заході вирішили застосовувати принципову нову політику — відмінну від тієї, якою була на Заході щодо СРСР. А саме — тотальна економічна інтеграція Китаю у західну економіку.
На той час у західній політології домінувала теорія так званої «модернізації», яка твердила, що усяке суспільство, збагатившись, обов’язково утворить «середній клас», який неминуче вимагатиме від свого уряду вже не лише хліба, а і політичних свобод. Відтак багатий Китай, як тоді були переконані у наукових аудиторіях і владних кабінетах, буде обов’язково демократизований і, отже, стане союзником Заходу.
Так почалося тотальне збагачення Китаю — через західні інвестиції, які спочатку заходили через Гонконг, а потім і напряму із США та Європи, де через десяток років не було жодної крамниці, яка би не була переповнена товарами з лейбою «Made in China». І крок за кроком Китай ставав багатшим, технологічнішим, освіченішим. Але — не демократичнішим. Виявляється — багатство і демократія не завжди ходять парою. Або, точніше — глибинні інститути, зашиті в історію суспільства, можуть легко переважити віру, що кожне суспільство має розвиватися винятково за західними добрими і правильними шаблонами.
Виявляється — багатство і демократія не завжди ходять парою
Більше того, збагатившись за рахунок західних інвестицій, Китай кинув виклик і самому Заходу. І навіть нині об'єднує світ проти цього Заходу. До речі, схожа історія трапилася і з Росією. Її багатства не зробили її демократичною, і її «середній клас» виявився нікчемним або відверто реваншистським.
Що тепер?
По-перше, західна думка має позбутися ілюзії про неминучу перемогу демократії у кожній країні. Світ може бути різний. Або точніше — щоби досягти свята всесвітніх демократичних цінностей, треба подолати сотні манівців, і це може забрати цілі століття. Тому треба повертатися до старого доброго прагматизму часів «Холодної війни», коли міркування національних інтересів домінували над іншими цінностями.
По-друге, Захід неминуче зіткнеться з необхідністю створення нових політичних альянсів всередині Глобального Півдня, який зовсім не єдиний і який, при бажанні, можна розколоти. Найбільша нинішня поразка на ШОС Трампа не в пафосі Сі, і не в мізерності Путіна, а тому, що Трампу поки не вдалося перетягнути Індію на свій бік. Ту Індію, яка цілком може відіграти роль контрбалансу Китаю у регіоні. І такі країни-контрбаланси неважко знайти у кожному регіоні.
По-третє, технології поки що (поки що!), загалом, на боці Заходу. І ними не можна просто так ділитися. Навпаки, їхня економічна доцільність має бути поставлена під сумнів, якщо теоретично це може посилити країни, які суперечать інтересам країн Заходу.
По-четверте, необхідні високі інвестиції у війську індустрію і, головне, фізичне збільшення армій. Здається, ці інвестиції почалися тільки зараз. А поки лише Україна своїми людьми стримує на собі тиск варварів зі сходу. І це не лише несправедливо, а і недалекоглядно.
По-п'яте (як це не дивно, це найважче). Заходу треба буде перестати соромитися власної величі. Саме у порівнянні з іншими Захід зробив найбільші технологічні, наукові, військові та цивілізаційні прориви, і це треба пам’ятати, аби вміти відтворювати ці досягнення у майбутньому.
…Якось до біса наївний Френсіс Фукуяма писав, що «історія закінчилася», бо мовляв всі й так розуміють, що західна демократія як найдосконаліший лад обов’язково переможе. Він жорстко помилився. Історія тільки починається.
Текст опубліковано з дозволу автора