Чого не вчать в університеті. Письменниця, ілюстраторка, редакторка, блогерка й керівниця фестивалю — про реальність роботи з книжками

Утім, як і в будь-якій справі, за цією картинкою ховаються дедлайни, складні рішення, емоційна витривалість, форс-мажори й велика невидима робота.

Що ж насправді стоїть за роботою письменниці, ілюстраторки, редакторки, книжкової блогерки та керівниці великого фестивалю? Разом із фестивалем Книжкова країна, який уже 23−26 квітня пройде на ВДНГ, ми розпитали різних гравців книжкового ринку, чого не навчають у жодному університеті — але що насправді формує ці професії зсередини.

Аліна Гаєва, художниця-ілюстраторка

Найбільший міф про професію ілюстратора — що це романтична робота: сидиш за столом, за вікном сонячний день, старовинне місто, кава й малювання. Насправді все зовсім не так.

Робота ілюстратора — не просто ілюструвати текст. Треба побачити поза ним, розширити уяву читача. Це передусім розумова праця: дуже активно працює уява, а це нематеріальні складові — тонкі, крихкі, майже невловимі.

Будь-яка освіта дає базове розуміння професії, але конкретні навички доводиться розвивати самостійно. Наприклад, до образно-просторовго мислення ніхто не готує. Ілюстрація має не просто відтворювати пряму візуальну асоціацію, а додавати. Художник бачить текст ширше й зображає його по-своєму. Такої образності навчити дуже складно — якщо її немає, буде важко.

На практиці я стикалася з різними викликами. Одна з останніх робіт — ілюстрування поезії Пауля Целана. Як читач я не дуже люблю поезію та не завжди одразу її розумію, в неї потрібно вчитуватись. Поезія наче концентрат — порошок, у який треба додати води, щоб він розкрився. І саме ілюстрації допомагають побачити ці сенси й розширити їх у віршах. І цього точно не вчать ані в університетах, ані на курсах.

Якщо мені не цікавий текст, я його ілюструвати не буду. Для мене це ніколи не було питанням комерції. У будь-якій роботі в основі лежать моя цікавість і бажання її зробити. Раніше я могла погоджуватися на правки, але зараз свої ілюстрації не дозволяю правити.

Я підходжу до книжки цілісно: пропоную макет, структуру, бачення книги, визначаю кількість ілюстрацій. Ми домовляємося про концепцію на початку, після чого я виконую роботу й надсилаю ілюстрації в потрібному форматі та якості. Далі видавництво збирає книгу за попередніми домовленостями. Я завжди на звʼязку з автором або перекладачем, бо це спільний процес. Ілюстрування — не історія про те, що автор щось написав, а ілюстратор щось намалював. Це завжди співпраця.

Комунікація, безумовно, важлива. Але я не ставила б її в один ряд із талантом. Важливо також розуміти технічні речі: мало створити малюнок, його потрібно підготувати до друку в правильному форматі. Часто саме ілюстратор бере на себе цю роботу, бо він краще знає свої роботи. Дуже важливо дотримуватися дедлайнів і виконувати свої забовʼязання. Чи ти приємний у комунікації, чи ні — це вторинно, якщо порівняти з відповідальністю.

Невидимий бік роботи ілюстратора — у тому, що з кожним текстом ти ніби починаєш усе спочатку. Навіть маючи досвід і власний стиль, коли починаєш працювати з новим твором, іноді відчуваєш себе початківцем. Ти читаєш текст, і раптом ніби втрачаєш усі свої навички — поки не знайдеш синхронізацію з написаним.

Не кожен ілюстратор може проілюструвати будь-який текст. Потрібно знайти свій жанр і свого автора. Особисто мені легше ілюструвати поезію, ніж прозу. Хоча як читач, повторюся, я не можу сказати, що дуже люблю поезію, але моє образне мислення працює в ній вільніше. Це усвідомлення було для мене непростим. Спочатку воно навіть трохи збивало з творчого настрою. Але з часом я навчилася долати цю «стіну» й знаходити власний спосіб працювати з текстом.

Маша Курочкіна, головна редакторка ARTBOOKS

Робота головної редакторки — це зовсім не історія про те, що ти сидиш і читаєш книжки, за що тобі ще й платять.

«Ти читаєш книжки — і тобі ще й платять за це? Я теж так хочу!» Якби мені давали долар щоразу, коли я це чую, уже можна було б закрити кілька важливих зборів.

Колись я справді встигала читати всі книжки, які виходили в ARTBOOKS, — і дорослі, і дитячі. Але останні два роки ми працюємо в такому темпі, що фізично опрацювати весь річний каталог уже не можу. Звісно, читаю ключові тексти й найважливіші проєкти, знайомлюся з рукописами, розумію, про що кожна книжка. Але робота давно вийшла за межі формули «сиджу і читаю».

Насправді це передусім організація процесів. Я відповідаю за графіки підготовки книжок, за дотримання дедлайнів, за те, щоб не було провалів у додрукарській підготовці. Стежу за видавничим планом і портфелем, контролюю навантаження перекладачів, редакторів, коректорів. Разом із видавцями відбираю книжки, які вийдуть наступного року, — аналізую ринок, тренди й потенціал новинок.

Ще одна важлива частина роботи — люди. Редакція — жива система, і багато часу потрібно приділяти комунікації, підтримці команди й вирішенню складних ситуацій. Іноді мені здається, що я такий собі видавничий аналог тарантинівського містера Вульфа, який вирішує проблеми.

Редактор — дуже широке поняття. Є літературні, наукові, контент-редактори, відповідальні. І кожен із них робить значно більше, ніж просто перевіряє пунктуацію.

Літературний редактор бережно працює з авторським текстом або перекладом: відчуває стиль, ритм, інтонацію, допомагає покращити структуру тексту, зробити його читабельнішим, але не зламати авторський задум. Це люди з дуже точним смаковим компасом і тонким відчуттям мови.

Відповідальний редактор працює і з текстом, і з процесом: підбирає редактора для конкретного автора чи перекладача, координує дизайнерів, коректорів, ілюстраторів, стежить за дедлайнами і за тим, щоб книжка вийшла вчасно та якісною. Коми, звісно, теж доводиться розставляти правильно, але це дуже маленька частина роботи редакторів.

Є кілька важливих навичок, які не залежать від диплома: начитаність, надивленість, смак і головне — живий інтерес до світу. Редактор має бути людиною, якій постійно цікаво, яка хоче знати більше й не зупиняється в навчанні. А ще — вміє домовлятися, чути і бути почутою. Без цього в професії просто не вижити.

Я не люблю дивитися на видавничий бізнес як на боротьбу творчості з комерцією. Усі учасники процесу народження книжки несуть відповідальність за результат.

Думаю, один із найважливіших навиків головної редакторки — допомагати людям проходити складні моменти й знаходити нестандартні рішення. Тут дуже допомагає мій попередній досвід у комунікаціях. І, якщо чесно, добре, що я сама працюю з психологом — бо іноді головній редакторці теж треба комусь пожалітися.

Найемоційніше я завжди сприймаю відгуки. Щиро радію хорошим і справді болісно переживаю негативні, особливо несправедливі.

Сьогодні люди не завжди пишуть напряму у видавництво, щоб щось уточнити чи запитати. Часто одразу з’являються емоційні дописи в соцмережах: мовляв, «у вас не там кома стоїть» або «що це за діалектизм?». При цьому за кожною книжкою стоїть велика команда фахівців. Ми робимо фактчекінг, у нас є перехресне читання — коли книжку перед друком вичитують редактори з інших проєктів. Ми дуже дбайливо ставимося до якості книжок. Тому особливо боляче, коли ти пояснюєш, що до чого, людина погоджується — але допис не прибирає.

Я працюю у видавництві майже 10 років і хочу займатися цим і надалі, попри те, що це не найприбутковіша сфера.

Я дуже люблю книжки та людей, які читають. Вірю, що читаючі діти виростуть емпатами — дорослими, здатними врятувати цю планету. Обожнюю, коли на ярмарках чи фестивалях підходять читачі й кажуть: «Ця історія перевернула моє життя». Бо знаю, що книжки справді на це здатні. І я до цього теж трохи причетна.

Тетяна Гонченко, книжкова блогерка, авторка telegram-каналу Непозбувний книгочитун

Любов до читання стає професією в той момент, коли блог починає приносити достатньо грошей, щоб можна було замислитися про звільнення з основної роботи.

У мене це сталося приблизно на п’ятий рік ведення блогу. І вже майже два роки я заробляю тільки цим — причому більше, ніж на будь-якій своїй попередній роботі. Зараз у цій сфері справжній розквіт, тому, якщо постаратися, на пристойну монетизацію можна вийти за рік-півтора.

Але перетворювати хобі на професію небезпечно — можна швидко вигоріти й залишитися без хобі. Тому я чітко розділяю: читаю не за гроші, а для задоволення, і саме ті книжки, які хочу. А заробляю на іншому — на маркованій рекламі. Це різні формати монетизації, і я дуже раджу від самого початку їх розділяти. Бо коли починаєш читати за гроші, можна швидко почати ненавидіти читання та книжки. Я знаю людей, які саме через це пішли з блогінгу.

Люди часто не помічають, скільки невидимої роботи стоїть за кожним постом. Наприклад, майже за кожним рекламним постом у мене є підписаний договір, рахунок і акт, технічне завдання, погодження поста перед публікацією. А ще — звіти в податкову та інша бюрократія.

Є й багато організаційних моментів: переговори з видавництвами, планування дат, форс-мажори. Наприклад, книжка, яка мала бути на рекламі, затримується з друку — і тоді дату потрібно переносити.

Ще одна частина «невидимої» роботи — це видалення ботів. Щодня я прибираю з каналу до 50 бот-акаунтів. Кілька разів на день доводиться чистити підписки — на це йде багато часу.

Зі сторони блогінг часто виглядає як суцільна розвага. Насправді для мене це робота майже 24/7. Я щодня без вихідних працюю над контентом, відповідаю на повідомлення, слідкую за чатом і моніторю соцмережі. Навіть на фултайм-роботі в офісі не всі витрачають на роботу стільки часу. Але я роблю це добровільно й працюю на себе. Радість від розвитку власного проєкту — безцінна.

Я люблю Telegram за те, що там немає алгоритмів: люди, які підписалися на блог, бачать усі пости без «танців із бубнами». Мені не потрібно змагатися з алгоритмами або писати про хайпові книжки, щоб зібрати більше переглядів.

З іншого боку, через це блог складніше розвивати. Пост не стане вірусним і його не побачать випадкові люди. Він може вийти за межі каналу, тільки якщо хтось із підписників перешле його друзям або заскринить і викладе в інших соцмережах. Тому я маю розкіш писати про ті книжки, які подобаються особисто мені? — і формувати довкола себе аудиторію зі схожими смаками.

Відгуки на книжки — далеко не основа мого контенту. Мій блог передусім про книжковий бізнес. Я пишу, хто скільки заробив, що продав, які новинки випустить, які видавництва закрилися або відкрилися, які книгарні роблять знижки й куди рухається галузь загалом. Для такого контенту алгоритми якраз були би проблемою, бо мені важлива оперативність: щоб новину могли прочитати тієї ж хвилини, коли я її опублікувала.

Це нормально, що одна й та сама книжка може не подобатися різним людям, тому я спокійно ставлюся до різниці в думках. Але я ніколи не хвалитиму книжку, яка мені не зайшла, бо це руйнує довіру підписників. Щирість завжди відчувається, навіть якщо ваші смаки не збігаються.

Складніше буває в стосунках з українськими авторами. Якщо тобі сподобалася їхня книжка — вони можуть стати найвідданішими підписниками. Якщо ні — можна нажити серйозних ворогів. Але я все одно обираю чесність: краще потрапити в «чорний список» автора, ніж хвалити книжку, яка здалася слабкою. Через це деякі блогери взагалі уникають читання українських авторів, щоб не нарватися на хейт. І це великий мінус професії, бо в результаті страждають самі автори — їхні книжки просто бояться читати. Так не мало б бути. Авторам варто відрощувати товсту шкіру й не боятися негативних відгуків — без них не буває.

Іноді мене дивує, наскільки серйозно деякі люди ставляться до певних книжок або жанрів. Бували ситуації, коли я читала легку жанрову книжку, писала про неї жартівливі пости або робила меми — а фанати настільки ображалися, що писали обурені пости в соцмережах про те, як я «знецінюю літературу». Хтось може запам’ятати одну помилку і згадувати її роками — причому публічно. Але це, зрештою, частина будь-якої публічної професії.

Головне, що я зрозуміла: потрібно зважати на настрої суспільства й намагатися не ранити людей, але водночас залишатися собою. Якщо намагатися бути хорошим для всіх, стаєш безбарвним. За ті самі речі, за які хтось тебе хейтить, інші можуть, навпаки, обожнювати.

Тому бути яскравою, висловлювати свою думку й мати власний стиль комунікації — не соромно, а дуже важливо.

Найскладніше в переході від «я просто читаю» до «я працюю з книжковим ринком» — знайти час на читання. Здавалося б, робота книжкової блогерки має полягати в читанні книжок. Але на практиці основний час іде на створення контенту, переговори з рекламодавцями та бюрократію. А книжки я читаю вже за залишковим принципом — коли на них лишається час.

Ще одна складність — баланс між об'єктивністю й хорошими стосунками з видавцями. Наприклад, якщо довкола видавництва виникає скандал, а це твій рекламодавець. Я обираю бути на стороні читачів і не замовчувати проблему, навіть якщо це може зіпсувати наші стосунки. Через це іноді виникають конфлікти, але найпритомніші видавці це розуміють і залишаються. А рекламодавці все одно приходять — бо коли блог щирий і живий, у нього активна й залучена аудиторія.

Сьогодні в різних соцмережах уже є десятки людей, які добре заробляють книжковим блогінгом. Переважно це TikTok- і YouTube-блогери, але успішні проєкти є і в Telegram та Instagram. Хтось живе тільки з цього, хтось поєднує з основною роботою. Крім реклами, блогерів часто запрошують модерувати події, проводити книжкові клуби, створювати контент для видавництв. До цього рівня треба дорости, але це цілком реально. Український книжковий ринок і книжковий блогінг зараз на підйомі.

Моя головна порада тим, хто мріє про свій блог: не використовуйте ШІ для текстів і картинок — це відштовхує.

Загалом створити блог сьогодні дуже легко — між людиною без блогу і людиною з блогом буквально кілька кліків. Найскладніше — знайти власний голос, стиль і тему. Бо стандартними розпаковками книжок та звичайними відгуками вже нікого не зачепиш. Потрібно шукати нові формати й придумувати щось таке, що буде відрізняти вас від сотень інших книжкових блогерів.

Катя Бльостка, авторка бестселерів Матера вам не наймичка і Так тобі й треба, або Чому в стосунках варто обирати себе

Я думаю, що в університетах майбутніх письменників (-ниць) не вчать відчувати. Це процес внутрішній, інтимний навіть. Можна навчити людину якихось механічних літературних прийомів, структуризації тексту, грамотного вибудовування головних героїв, логічних звʼязків і т. д. Але щоб вдихнути життя в текст — треба відчувати. Глибоко, нерафіновано, необмежено. Недарма (не памʼятаю автора цитати) хтось назвав письменників емоційними інженерами.

Після виходу першої книги найскладніше для мене було перестати вимагати в себе одразу почати писати другу. Якщо виписалася — відпочивай.

Дисципліна важлива для творчості. У моєму випадку 40% — це щире натхнення і 60% — дисципліна.

Треба нагадувати собі, хто є джерелом твоєї критики. Я приймаю критику від людей, до яких би пішла за порадою. Решта критики, звісно, має місце бути, але без мого емоційного залучення.

Серед коментарів, що запамʼяталися: «Катя Бльостка — гімняна письменниця. Я не читала її книжки, але…"😂

З кожною новою написаною мною сторінкою я переконуюсь, який же це адиктивний процес! Не перестану цьому дивуватися.

Якби мене спитали, що мені хотілось би знати ще до свого письменницького дебюту… Хотіла б знати, як склалася доля Андрія😂😂😂 (щоб зрозуміти гумор, купуйте мою Так тобі й треба…)

Алла Рибіцька, керівниця фестивалю Книжкова країна

Книжковий фестиваль виглядає як свято, але насправді це дуже складна логістика й робота великої команди.

Люди навіть не уявляють, скільки кілометрів за кілька тижнів до фестивалю та під час нього проходять організатори. І яка велика кількість людей із різними компетенціями залучена до процесу підготовки.

Усе починається із задуму: чому й для кого це робиться, як це має виглядати, які є ідеї та побажання. А щоб усе це втілити в життя, працює величезна команда — креативники, забудовники, юристи, електрики, маркетологи, менеджери по роботі з учасниками, сервісні служби та багато інших.

Відчуття «свята книги» для нас не зникає. Але водночас ми дивимося на фестивальний майданчик трохи інакше: «Чи проїде тут машина?», «Як підключити світло в цій точці?» або «Яким чином оце опинилося тут?».

Є дві речі, які найбільше турбують мене під час фестивалю: ракетні обстріли й погода. Більша частина книжкового ярмарку відбувається на вулиці, тому ці фактори ми контролювати не можемо. З усім іншим, думаю, здатні впоратися.

Найбільш напружений момент у моїй роботі — це старт реєстрації учасників. Ми намагаємося знайти максимально зручні й оптимальні рішення, щоб оформлення місця на ярмарку було швидким і зрозумілим. Але не завжди все виходить ідеально з першого разу. Тому відкриття реєстрації — дуже хвилюючий момент. Хочеться, щоб учасники змогли швидко забронювати потрібні місця, а з нашого боку все працювало без збоїв.

Я люблю бачити, як із різних деталей та компонентів поступово збирається щось велике й цілісне. Люблю момент, коли фестиваль починає жити своїм життям і вносити корективи в перші задуми.

І дуже люблю людей поруч — тих, хто дивовижно розкривається у своїй роботі й допомагає побачити те, про що раніше навіть не задумувався. Зрештою кожен фестиваль змінює та наповнює мене.

З якогось моменту ти просто не можеш без цього жити. Ця робота приносить величезну кількість азарту й хорошого адреналіну.