Сніданок з Моше Асманом. Головний рабин України їсть кошерний омлет і детально розповідає про свої звʼязки у Білому домі

— Поруч на стільчику великий іграшковий ведмідь — тут часто бувають діти, але вже менше, ніж до початку великої війни, частина релокувалася в Європу, пояснює помічник рабина.

На столі швидко з’являються дві порції омлету, сендвічі з претцеля з червоною рибою, кава і торт медівник. Зранку в закладі, згідно до кашруту, подають лише молочне.

Рабин Асман народився в Росії, у тоді ще Ленінграді, і тепер впевнений, що російський досвід життя допомагає йому бути переконливим в аргументації на Заході.

— Вас в Росії переслідував КДБ, — нагадую я, роблячи ковток міцної кави.

— Так, але не за правозахисну, а за релігійну діяльність, — зауважує він, також куштуючи каву, — я доволі рано дійшов думки, що СССР — це брехлива імперія, вчив тору, але навіть цей духовний пошук радянська влада вважала протестом. Тож так, зі мною зустрічались офіцери КДБ.

Відпиваючи кави знову, він зауважує, що тональність тих зустрічей і ставлення до нього вже сьогодні багато додає його розумінню методів пропаганди сучасної Росії на Заході:

— Я готувався до того, що чинитиму опір, як треба — піду у в’язницю, але вони відчули, що я їх не боюся, і замість того щоб мене залякувати, нав­паки, були дуже ввічливі, цікавилися мною, намагалися зробити мене своїм союзником. Тоді я зрозумів, що страхом вони оперували до тих, хто їх боїться, але їхня ввічливість ще більш небезпечна. Це інше, ввічливе лице Росії на Заході працює дуже потужно. Вони боялися правди, бо правда руйнує диктатуру, а кожен пошук своїх коренів — релігійних, етнічних — відповідно руйнував імперію.

— Як ви опинилися в Україні? — запитую я.

— Це так Бог вирішив. І я дуже радий бути там, де потрібний, — одразу реагує рабин, який в 90‑х, працюючи в Ізраїлі, займався організацією відпочинку та лікування дітей з Чорнобильської зони і зрештою переїхав в Україну.

— Яким ви побачили українське суспільство? — цікавлюсь я. — Починаючи з 1990‑х українців часто називали суспільством, яке до євреїв ставиться погано.

— Послухайте, антисемітизм є усюди, навіть там, де євреїв ніколи не було, — жартує Асман, — але я завжди кажу, що в Україні антисемітизм був лише в радянські часи, як частина великого державного радянського антисемітизму. У ньому було багато неправди.

Куштуючи омлет, він продовжує:

— Я й сам зараз переглядаю багато стереотипів, які нам нав’язували з радянського дитинства, бо Росія завжди любила знаходити «ворогів».

Раптом він перериває монолог:

— Їжте, це хороша їжа, не бутафорія.

— Які саме стереотипи ви переглядаєте? — продовжую розмову, приймаючи запрошення до омлету.

— Ну ось всі ці історії про Степана Бандеру як головного ворога євреїв. Він майже всю Другу світову війну просидів у в’язниці, а «легендарним» у негативному сенсі його зробила російська пропаганда — усе, як із «візитівкою Яроша», — охоче розповідає рабин. — Те саме з митрополитом Шептицьким, бо я глибоко вивчав його біографію і хотів би, щоб він дістав статус праведника, як і його брат Климентій.

— Ваш погляд не вважають надто проукраїнським в єврейських спільнотах за межами України? — цікавлюся я у свого візаві.

— Я говорю правду, — просто відповідає Асман. — На Заході я кажу, що в Україні, звісно, є прояви антисемітизму, але вони вкрай малі порівняно з країнами Європи і точно незначні порівняно з тим, що зараз відбувається в США, де єврейські студенти навіть бояться відвідувати університет.

Деякий час ми мовчки п'ємо каву.

— Ваші діти — в арміях Ізраїлю і України, прийомний син Матітьягу нещодавно загинув, боронячи Україну. Це вибір ваших дітей — іти у військо? — перериваю я мовчанку.

— У мене 11 дітей, — пояснює Асман, — донька в армії Ізраїлю, а я сам живу на дві країни і на дві війни. Антон (Матітьягу) був у Києві, його призвали, і він пішов воювати, бо це його обов’язок. Ми намагалися завжди всіх наших дітей виховувати небайдужими, бо я й сам небайдужий.

У середині сніданку Асман знову повертається до перших днів війни. Тоді він жив між єврейським поселенням Анатевка, яке свого часу допомагав заснувати для євреїв-переселенців із Донецької та Луганської областей, та Києвом, формував запаси їжі, перевозив людей.

— Я відчув, що тут моє місце, я хочу врятувати якомога більше людей, і Бог мені в цьому допомагає, — каже він.

— У вас непогано виходить неформальна дипломатія, — зауважую я. — Це ваші давні зв’язки в єврейських спільнотах США так працюють?

— Я вперше в США приїхав ще за часів життя Любавицького Ребе [всесвітньо відомого рабина, що перетворив рух Хабад-Любавич на глобальну течію іудаїзму], тож так, маю знайомих із тих часів, — скромно зауважує Асман.

— Але ви знайомі навіть із Рудольфом Джуліані, — згадую я доволі одіозного ексмера Нью-Йорка, близького приятеля та в минулому особистого юриста президента США Дональда Трампа.

— З 2005 року, — охоче підтверджує Асман і розповідає, що коли Джуліані відвідував Київ, то навіть попросив у ребе благословення.

— Коли ми з ним познайомилися, він мав славу успішного мера Нью-Йорка, який поклав край злочинності, а ще завжди дуже підтримував євреїв. У ті часи його поважали в Америці як ефективного управлінця. Я попросив його стати почесним мером нашого єврейського поселення, уже потім це зіграло проти мене.

Рабин глибоко зітхає і згадує, що останній раз бачив Джуліані на одному з інаугураційних балів Трампа.

— І все ж таки, як вам вдається спілкуватися з людьми, наближеними до Трампа, яка механіка ваших зустрічей? — допитуюся я.

— Механіка не в мене, механіка у всевишнього, — швидко відгукується рабин, — але я вважаю, що з усіма треба говорити, в мене багато друзів в релігійних колах США, і я готовий їхати і говорити з кожним, хто готовий мене вислухати.

— Як це було з Марком Бернсом? — цікавлюсь я історією запрошення Асманом до України одного з найвпливовіших пасторів-євангелістів з оточення Трампа.

— Нас познайомив спільний друг. Бернс живе в Грінвілі, штат Південна Кароліна. Ми мали призначену ним зустріч, але запізнилися на літак, тож я вирішив їхати на авто.

Допиваючи каву, рабин розповідає, як заради тої зустрічі вів машину довгі вісім годин, і ця його завзятість дуже вразила Бернса і поклала початок їхнім дружнім стосункам. А за кілька зустрічей Асман запропонував йому відвідати Україну.

— Я не був упевнений, що він погодиться, і навіть коли він прибув, не вірив, вважав, що він може передумати, — емоційно пригадує Асман.

Він розповідає, що сам склав для євангеліста маршрут зруйнованими містами Київської області.

— Що його зрештою переконало в тому, що саме Росія є агресором у цій війні? — уточнюю я.

— Я думаю, визначною стала зустріч із представниками різних релігійних конфесій, — розмірковує Асман, — бо всі їхні виступи були підкріплені документальними свідоцтвами: 700 релігійних споруд знищено, щонайменше 20 тис. дітей викрадено.

Ми допиваємо каву, і я запитую в ребе, які саме аргументи він використовує в розмовах з американськими політиками.

— Я не буду всі карти розкривати, — посміхається Асман, проте розповідає, що ретельно готується до кожної поїздки, зустрічається з помічниками сенаторів, політичними консультантами.

— Моя дія — розказувати правду, — наголошує він, — і всевишній це бачить. Але аргументи треба правильно вибудовувати.

Першим, пояснює ребе, обов’язково має бути аргумент, що розкриває американський інтерес, другим — вдячність за американську допомогу, третім — уважне ставлення до людини та її поглядів, яких би переконань вона не була.

— Ви знаєте, зі скількома людьми в Америці я говорив, яких тут вважають проросійськими, а насправді в них нема проросійськості, — продовжує мій співрозмовник. — Один узагалі виявився дуже про­українською людиною.

— Якою була ваша зустріч із Віткоффом [Стів Віткофф — бізнесмен-девелопер і спеціальний посланник президента Дональда Трампа]? — згадую я нещодавню розмову рабина з переговорником від США з РФ.

— По-перше, вона була короткою та випадковою, але, побачивши його, я не міг не скористатися можливістю поговорити з ним.

— Що ви йому казали? — цікавлюсь я, забувши про сніданок.

— Я не буду розповідати все, але я здалеку зайшов, — знову вуалює відповідь мій співрозмовник, проте відзначає, що був абсолютно свідомий того, що Віткофф зачарований Путіним, бував у Москві і навіть відвідав Петербурзьку синагогу.

— У мене було 15 хвилин, тож єдине, що я встиг, це намагався донести, що існує інша точка зору.

Відхиляючись на спинку стільця, він пояснює, що не дивується захопленості Віткоффа та інших з оточення Трампа Росією і згадує свій досвід спілкування з радянськими спецслужбами.

Нашу розмову перериває помічник Асмана — на нього вже чекають військові для наступної розмови.

— У вас є можливість зустрітися з Дональдом Трампом? — ставлю я запитання, що давно крутилося в мене на язиці.

— Звісно, я міг би з ним зустрітися, — після нетривалої паузи відповідає Асман.

Він одразу пояснює, що такій зустрічі має передувати дуже якісна підготовка і дуже хороше представлення Трампу.

— Мені не потрібна зустріч заради фото, коли Трамп навіть не знає, з ким він зустрівся. Він просто не почує. Я дуже хочу, щоб коли час настане, люди, що його оточують, по­яснювали, чому йому важливо мене вислухати. Я намагаюся над цим працювати. Ось пісню написав, — посміхається ребе.

Він розповідає, що співати почав лише з 2022‑го, спочатку за покликом душі, а потім зрозумів, що це приносить шалений розголос, тож робить це час від часу свідомо.

— Я певен, що якщо не Трамп, то в його найближчому оточенні чули мою пісню, — запевняє він.

Сніданок добігає кінця, і рабин Асман встає, забираючи із собою каву та їжу, до якої майже не доторкнувся, щоб поставити на інший стіл і перейти на іншу зустріч.

Уже фактично в спину йому я ставлю останнє запитання: у чому він бачить сьогодні свою місію?

На мить Асман зупиняється і знову повертається до мене:

— У мене нема визначеної мети. Моя мета — щоб люди не страждали, дати їм надію. І я молюся, щоб Україна перемогла і мала не просто мир, а справедливий мир.

Цей матеріал вперше опубліковано в журналі NV № 4 за червень, придбати його можна тут.

П’ять запитань Моше Асману

— Ваш найскладніший день від початку великої війни?

— Мабуть, перші тижні, коли все було незрозуміло. Зараз насправді трохи легше, бо люди розуміють, що відбувається.

— Ваш найбільш радісний день від початку великої війни?

— Ось нещодавно, коли завдяки операції українських спецслужб були вражені стратегічні бомбардувальники Росії.

— Чого зараз ви не можете собі дозволити, бо війна триває?

— Я не можу дозволити собі розваг. Я бував кілька разів за цей час у Маямі, поряд океан, мені пропонували піти поплавати, а я не можу, у мене нема бажання. Мене дратує, коли люди зараз іноді надмірно святкують життя, коли хтось у цю мить вмирає на війні. Я за більш стримані розваги.

— Найдорожча річ, яку ви придбали протягом останнього року?

— Я не купую собі дорогих речей, іноді дарую прикраси дружині. Ось собі купив телефон, новий iPhone. Це дорого, звісно, але він потрібен мені для роботи.

— Хто або що вас сьогодні найбільше надихає на вашу роботу? Людина або ідея?

— Мене надихають наші українські герої. Надихає голова ГУРу Кирило Буданов, екскерівник Черкаської ОДА Сергій Сергійчук [загинув від ракетного удару у 2024‑му], полковник, ми з ним багато спілкувалися, він був глибокою, порядною та доброю людиною.