«Ми змушені дозволити росіянам це». Як 90 років тому Москва обікрала своїх іспанських союзників, зірвавши куш у 510 тонн золота

Сумнівний патріотизм

Вінегрет ідей, що панували на той момент серед прихильників Іспанської республіки, свого часу радянський публіцист Ілля Еренбург у замальовці про південь Іспанії описав так: «У маленькому андалузькому селі я був присутній під час палкої суперечки вчителя з мером. Вчитель був за Третій інтернаціонал [комуністичний], мер — за Другий [соціалістичний]. Раптом у суперечку втрутився селянин: «Я за Перший інтернаціонал — за товариша Мігеля Бакуніна [російський революціонер, засновник анархо-колективізму]».

Народний фронт створив новий республіканський уряд в лютому 1936‑го. Оскільки він прийшов до влади на гаслах про націоналізацію землі, селяни, не чекаючи на реформи, кинулися безконтрольно захоплювати поля. До сусідньої Португалії тоді втекли близько 50 тис. поміщиків.

Щоб дати лад країні, 18 липня військові спробували одночасно взяти владу в містах. Вдалося це не скрізь, і після взаємних розстрілів Іспанія розкололася надвоє.

Військові обрали своїм лідером 46‑річного генерала Франсіско Франко. Для нього встановлений в Італії фашистський режим Беніто Муссоліні та принцип німецьких нацистів Один народ, одна країна, один вождь були ідеальними. Франко перейняв у італійських фашистів навіть давньоримське привітання витягнутою вперед правою рукою.

У республіканців після перших великих поразок прем'єр-міністр Хосе Хіраль пішов у відставку, і його крісло зайняв Ларго Кабальєро. «Дурень, який хоче бути мудрецем, дезорганізатор і тюхтій, людина, здатна погубити всіх і вся», — так характеризував нового лідера морський міністр Індалесіо Прієто.

Це могло б здатися ворожістю політичного конкурента. Але Кабальєро відразу ж став дивувати своїх прихильників несподіваними військовими рішеннями. Наприклад, він заборонив будувати укріплення на підступах до столиці — Мадрида, що перебував у руках республіканців. Аргумент — мовляв, це знизить бойовий дух його захисників.

До останнього маравелі

Кабальєро відразу став просити військової допомоги Радянського Союзу. Але Москва та Мадрид не мали раніше взаємних інтересів. Навіть дипломатичними представництвами вони обмінялися лише в серпні 1936‑го. Одночасно, тоді ж СРСР увійшов до Лондонського комітету країн з невтручання у справи Іспанії. До нього долучилися 27 держав, які погодилися не надавати зброї жодній зі сторін іспанського конфлікту.

Прихильників Франко відразу підтримала Німеччина, з якою у Кремля на той час були майже союзницькі стосунки.

У відповідь на кілька звернень до радянських дипломатів Кабальєро отримав розпливчасті відповіді про норми міжнародного права. І раптом наприкінці вересня в Москві відбулася нарада вищого керівництва, на якій постановили: «Затвердити план операції з доставки особового складу і спеціальних машин в X (Іспанію). На проведення спецоперації відпустити Розвідупру 1.910.000 радянських рублів і 190.000 американських доларів».

Чому Сталін різко забув про невтручання, стане зрозумілим через пів місяця: 15 жовтня 1936 року Кабальєро офіційно попросив СРСР прийняти на зберігання золотий запас Іспанії. Як пише іспанський історик Борис Сіморра, на той момент він становив 635 т злитків і монет найвищої проби, що відповідало $735 млн (зараз — у 25 разів більше). Москву попросили сховати 510 т — левову частку цього запасу в зливках та маравелі, як іспанці називали золоті монети.

Куди поділося золото?

Вже в листопаді того 1936-го іспанське золото опинилося в підвалах управління дорогоцінних металів у Москві. Кабальєро вистачило розуму хоча б решту того запасу відправити до Парижа.

«Завдяки цій акції ми могли оплачувати всю техніку, яку надсилає нам Росія», — так із дитячою наївністю вже після поразки республіки пояснював своє рішення Кабальєро зарубіжній пресі.

«Іспанцям ніколи не бачити цього золота, як ніколи не бачити власних вух», — сказав Сталін у колі членів Політбюро в січні 1937 року.

Але постачання зброї почалося з бездоганною чіткістю і безпрецедентною таємністю. Хоча кожен транш проводився тільки тоді, коли Мадрид офіційно погоджувався з кошторисом.

Розцінки використовуваної техніки вражали, бо були завищені вп’ятеро чи навіть більше від звичної ціни. Так, бомбардувальник ШБ коштував $110 тис., винищувач І-16 — $40 тис., І-15 або Р-2 — $35 тис. Трохи більше $30 тис. коштував радянський танк, трохи дешевше — артилерійська зброя. Радянський уряд виставляв рахунки навіть за застарілу трофейну зброю, яка пролежала на складах з часів громадянської війни в Росії.

Військові вантажі надсилали переважно з Одеси. Далі крізь турецькі протоки транспорт губився на кілька днів у грецьких архіпелагах. Там кораблі перефарбовувалися, змінювалося їхнє маркування та назва, а також прапори на щоглах. Ворожу Італію огинали вночі. Вдень екіпаж перевдягався і в тропічних сомбреро прогулювався палубою, зображуючи туристів. Далі на них чекав іспанський порт Картахена, який контролювали республіканці.

Загалом за два роки війни СРСР відправив 66 транспортів з 500 тис. т зброї. Якщо врахувати, що золотий запас, який лежав у Москві, важив 510 т, то кожен кілограм військових вантажів виявився у прямому сенсі золотим.

Сталінські фінансисти брали чималі гроші навіть за проїзд своїх фахівців — зазвичай, агентів НКВС — через Європу. В Іспанію вони прибували як добровольці. За оцінками істориків, до 25 січня 1938 року з СРСР до республіканської Іспанії було відправлено 1.555 осіб, витрати становили $1.560.742. Формально це були добровольці, але відряджалися вони коштом держави.

Хуан Негрін, міністр фінансів республіканського уряду, начебто підписав 19 заявок на продаж золота, які з 19 лютого 1937 року по 28 квітня 1938 року направлялися до наркомів фінансів СРСР. А власне Григорію Гриньку, потім Власу Чубарю та Арсену Звєрєву. Згідно з розпорядженнями іспанської сторони золото обмінювалося на англійські фунти, американські долари та французькі франки за курсом Лондонської фондової біржі.

Як стверджує історик Мартін Асінья, 1937 року продали 374 т чистого золота, наступні 52 т у січні-квітні 1938-го, а 30 т, що залишилися, були зарезервовані як забезпечення по кредиту $70 млн. За продане золото було виручено $469.8 млн, 131.6 млн з яких було витрачено в СРСР.

Як комісійні збори радянська сторона забрала собі 2.1% від загальної суми, а також 1.2% були стягнуті як оплата за транспортування, переплавлення та очищення золота. Врешті Москва отримала близько 3.3% загальної суми вартості золота, тобто $14.5 млн.

Щойно іспанське золото опинилося в підвалах Державного сховища (Гохрану), радянська сторона негайно зажадала від республіканського уряду сплатити попередні поставки, які спрямувала як подарунок союзникам по боротьбі з фашистами.

До того ж, Артур Сташевський, радянський торговий представник в Іспанії, встиг поставити Негріну вимогу сплатити $51 млн за перевезення золота з Картахени до Москви. Встиг, бо його розстріляють у серпні 1937-го за прихильність до троцькізму. Іспанські націоналісти зіткнулися з такою самою ситуацією щодо оплати військових поставок, але німці та італійці пішли на поступки Франко і надали йому розстрочку з оплати до моменту закінчення війни.

Британський історик Джеральд Гоусон у книзі Зброя для Іспанії переконує, що Москва зловживала в справах з іспанським золотом. Сталін навмисне завищував вартість матеріалів для республіканців, завищуючи обмінні курси рубля до долара та іспанської песети на 30−40%.

До того ж, контроль іспанського золота з боку Кремля вивищив комуністів. Хосе Хіраль, прем'єр-міністр до Кабальєро, а за ним і Клаудіо Санчес-Альборнос, очільник уряду у вигнанні (1968−1971 роки) запевняли, що Радянський Союз перед початком поставок вимагав призначень комуністів на важливі державні пости.

Щойно московські агенти прибували до Іспанії, вони зразу розосереджувалися в тамтешній компартії. Взагалі та війна йшла для СРСР на два фронти: проти франкістів та проти прихильників Троцького.

У грудні 1937-го до Барселони прибула комісія Ліги націй, очолювана членом англійського парламенту Джоном Макговерном. Орвелл писав: «Вона [комісія] почула від міністра внутрішніх справ [Хуана] Зугазагоітії відверте зізнання: „Ми отримуємо допомогу від росіян і змушені дозволяти їм деякі дії, які нам не подобаються“. Маючи дозвіл, підписаний директором в’язниць та міністром юстиції, Макговерн та інші члени делегації не змогли відвідати секретну в’язницю, яку влаштувала в Барселоні комуністична партія».

Поза цим, десятки московських агентів вели пропаганду серед населення та іноземців. У готелі, де зупинився Орвелл, коли до нього в Іспанію прибула дружина, побачив таку картину: «Всюди нишпорили шпигуни, які бачили в кожному агента комуністів, троцькістів, анархістів, і ще Бог знає кого. Російський агент, товстун, хапав за гудзик іноземних біженців і переконував, що всі арешти — ніщо інше, як анархістська змова. Я розглядав його з деяким інтересом, бо вперше мені довелося побачити людину, професією якої було поширення брехні».

Усього півтора тисячі агентів Москви розкололи майже півмільйонні лави республіканців. Війну вони програли, але ще до цього сталінські продавці зброї повідомили людей Кабальєро, що вони давно вже вичерпали золото, відправлене до СРСР на перетримку.