Нафта як зброя. Як здорожчання нафти 1973 року через війну на Близькому Сході стало економічною катастрофою для США та Європи

І все через те, що США підтримали Ізраїль, коли на нього 6 жовтня напали Єгипет і Сирія. Тоді за кілька хвилин до 2.00 ночі, коли за календарем того року настало найшанованіше єврейське свято Йом-Кіппур, 222 єгипетські реактивні літаки злетіли в небо. Їхніми цілями були командні пункти та позиції ізраїльтян на східному березі Суецького каналу та Синайському півострові.

Його ізраїльтяни анексували у Єгипту під час Шестиденної війни у червні 1967-го, аби убезпечити основну територію своєї країни у разі агресії з боку Каїра і за шість років встигли побудувати там серйозні лінії оборони.

А тоді 1973-го через кілька хвилин після потужного авіанальоту вогонь по всій лінії фронту відкрили понад 3.000 єгипетських гармат. Майже одночасно сирійські літаки завдали удару по північному кордону Ізраїлю, а за ним був артилерійський обстріл з 700 гармат. Так почалася війна Судного Дня, четверта з арабо-ізраїльських війн — найбільш руйнівна для Ізраїлю.

Зброя учасникам конфлікту постачалася наддержавами: Сполученими Штатами Америки та Радянським Союзом. Але один із найпотужніших видів зброї належав тільки Близькому Сходу. Це була «нафтова зброя», ембарго, скорочення видобутку нафти та обмеження експорту — зброя, за словами держсекретаря США Генрі Кіссінджера, «що безповоротно змінила сформований післявоєнний зброю період світ».

Ембарго, як і сама війна, стало повною несподіванкою та потрясінням. Але в ретроспективі все здавалося очевидним. До 1973 року нафта стала життєвою силою світової економіки, її видобували та використовували, не замислюючись про майбутнє. За весь післявоєнний період співвідношення попиту та пропозиції ніколи не було таким напруженим, а взаємини країн-експортерів та нафтових компаній продовжували ускладнюватись. Це була ситуація, за якої будь-який додатковий тиск міг викликати кризу — у цьому випадку кризу глобального масштабу.

Свою міць розширена Організація країн-постачальників нафти (ОРЕС) показала на початку 1970-х. Країни альянсу поступово стали націоналізувати нафтові промисли світових компаній. Але справжня драма розігралася саме з війною Судного дня. Військовими ресурсами і фінансами нападникам допомагали арабські країни, зокрема і представники нафтового альянсу.

На початку війни у Відні відбулася нарада ОРЕС. Її заснували у 1960-му Венесуела, Іран, Ірак, Саудівська Аравія та Кувейт. Але на момент наради в ОРЕС були вже Катар, Індонезія, Лівія, Об'єднані Арабські Емірати, Алжир, Нігерія та Еквадор. Нафтові міністри країн — учасниць альянсу озвучили компаніям-видобувачам чергову вимогу про підвищення цін. Сауд Ахмед Ямані, міністр нафти та мінеральних ресурсів Саудівської Аравії, висловив на переговорах зальну позицію ОРЕС. Він із награним подивом сприйняв пропозицію Джорджа Пірсі з американської корпорації Exxon і Андре Бенара з нідерландсько-британської Shell додати до оголошеної вартості в $3 за барель ще 45 центів, тобто 15%. Ямані приголомшив своїх візаві, назвавши бажану для ОРЕС ціну — $6.

Потрібні були консультації вже з урядами провідних промислових країн. Адже на той час, починаючи з 1950 року, Західна Європа і США купували близькосхідної нафти в 17,5 разів більше, ніж до Другої світової війни, Японія — у 180 разів. Американці та європейці попросили призупинити перемовини на два тижні.

Обговорення цін продовжилося тільки 16 жовтня, але вже в Ель-Кувейті і тільки в колі ОРЕС. Рішення про вартість було беззаперечним: оголошена ціна підвищувалася на 70%, до $5,11 за барель, що зрівнювало її з цінами на охопленому панікою ринку.

Наступного дня в Ель-Кувейті постало питання санкцій проти західних союзників Ізраїлю. Базова позиція ОРЕС полягала в тому, щоб країни щомісяця скорочували видобуток нафти на 5%, а деякі були готові й на 10%. Це додатково підвищувало б їхні доходи, тримало б у напрузі Західну Європу і США, — і ті могли б посваритися у питанні підтримки Тель-Авіва.

Але 19 жовтня 1973-го президент США Річард Ніксон оголосив про військову допомогу Ізраїлю в сумі $2,2 млрд. Того самого дня Лівія припинила постачати нафту американцям. Одразу до ембарго приєднався Ер-Ріяд, а за ним і вся ОРЕС.

У перші дні санкцій Генрі Кіссінджер, якому довелося замирювати арабів та ізраїльтян, кричав помічникам: «Не доповідайте мені про барелі нафти — для мене це як пляшки кока-коли. Я цього не розумію!»

У листопаді невелику кількість нігерійської нафти було продано більш як за $16 за барель. Тоді ж Іран виставив на торги своє чорне золото по $17 — ушестеро вище за ціни початку жовтня.

Війна тривала всього 18 днів, після чого Ізраїль і арабські країни розвели свої війська, почавши переговори. Але ОРЕС санкцій не знімала, часом маніпулюючи ними, що призводило до скандалів. Ірак, наприклад, найголосніше ратував за скорочення видобутку нафти, але незабаром збільшив його на 600 тис. барелів на добу, а лідер країни Саддам Хусейн накинувся на керівництво Кувейту і Саудівської Аравії, звинувативши їх у змові з Вашингтоном.

Західна Німеччина, де в розпалі був сезон переробки цукрових буряків, через ембарго ледь не позбулася рафінадної промисловості. Якби її заводи зупинилися хоча б на добу, і цукор кристалізувався б у трубах — ціла галузь вийшла б із ладу.

Подібні проблеми переживали мало не всі країни, залежні від ОРЕС. Ембарго діяло п’ять місяців. Відтоді саме цей картель визначає погоду на світовому ринку нафти.