«Боягузів і дезертирів знищувати». У 1941-му Сталін віддав один з найжорстокіших своїх наказів щодо військових, які потрапили в полон

Окрім Сталіна, під наказом № 270 свої підписи поставили найвпливовіші керівники держави: Вячєслав Молотов, Сємьон Будьонний, Клімєнт Ворошилов, Семен Тимошенко, Боріс Шапошніков та Гєоргій Жуков. Документ мав на меті зупинити будь-якою ціною панічний відступ Червоної Армії. У Кремлі знали, що у перші місяці наступу німці захопили у полон понад 2,3 млн радянських військових, а ще 3 млн перебувають у «котлах» — і теж незабаром здадуться.

Визнавати власні стратегічні прорахунки й некомпетентність вищого командування Сталін не збирався. Ці помилки призвели до катастрофічних оточень у Білорусі й Україні, але він вирішив перекласти провину за провал оборони на рядових солдатів й офіцерів.

«Чи можна терпіти у лавах Червоної Армії боягузів, які дезертирують до ворога і здаються в полон, або таких малодушних начальників, які при затримці на фронті зривають із себе відзнаки і дезертирують у тил? — ішлося у наказі. — Ні, не можна! Якщо дати волю цим боягузам і дезертирам, вони в короткий термін розкладуть нашу армію і занапастять нашу Батьківщину. Боягузів та дезертирів треба знищувати».

Сталін частково скопіював положення нещодавнього локального документа. 26 липня 1941 року командувач військами Північно-Західного фронту генерал-майор Пьотр Собєнніков видав наказ, вимагаючи нещадно карати тих, хто знімає знаки розрізнення з форми й відступає. Тобто, тепер ці вимоги поширювали на весь радянсько-німецький фронт.

Першим пунктом наказу Сталін зобов’язав усіх командирів і політруків битися до кінця. А тих офіцерів, які зривали погони й шеврони, видаючи себе за солдатів, вимагав розстрілювати на місці.

Їхні дружини, діти, літні батьки підлягали негайному арешту як члени родини зрадника Батьківщини. Сталін фактично взяв їх у заручники, а сімейну трагедію перетворив на інструмент тотального контролю.

Для рядових бійців покарання було не менш суворим. Другий пункт наказу змушував знищувати будь-які групи оточених солдатів, які намагалися здатися в полон. Якщо це не вдавалося зробити наземними засобами, Сталін дозволив завдавати по цих бійцях навіть авіаційні удари.

Зашморг для офіцерів

Трагічна доля Владіміра Качалова була не єдиною драмою, розписаною на сторінках наказу № 270. Документ таврував іще двох генералів, які також потрапили в оточення під Уманню, — командувача 12-ї армії генерал-майора Павєла Понєдєліна та командира 13-го стрілецького корпусу генерал-майора Ніколая Кіріллова.

Їхні війська опинились у глибокому німецькому тилу, ворог буквально затиснув їх поблизу села Підвисоке та річки Синюха. Затиснутими опинилися дві радянські армії. Близько 100 тис. солдатів загинули або потрапили в полон у величезному вапняковому кар'єрі — ця трагедія пізніше увійшла в історію як Уманська яма.

Радянська пропаганда швидко зліпила з Понєдєліна і Кіріллова образи дезертирів, хоча ці генерали до останнього намагалися організувати оборону й потрапили в полон важко пораненими і контуженими після рукопашного бою.

Дізнавшись, як Сталін розправляється зі своїми, німецька пропагандистська машина Йозефа Геббельса вирішила підігріти пристрасті й поширила листівку з фальшивою фотографією. На ній Понєдєлін нібито підіймав келих шампанського у компанії німецьких генералів. Лише через десятиліття письменник і колишній військовий кореспондент Євгєн Долматовський переконливо довів, що німці зробили фотомонтаж, проте радянська система десятиліттями пояснювала поразку під Уманню «зрадою» генералів.

Попри сталінський наказ, мільйони бійців продовжували потрапляти у полон й опинялися у німецьких таборах смерті. А СРСР заочно виносили смертні вироки своїм воєначальникам.

«За роки війни понад 5 млн радянських солдатів опинилися в німецькому полоні, — наводить статистику ізраїльський історик Арон Шнеєр у своєму дослідженні Радянські військовополонені у Німеччині 1941−1945. — Величезна смертність у цих таборах була наслідком як нацистського плану знищення слов’янського населення, так і відмови СРСР підписати міжнародні конвенції про захист військовополонених. Бо Сталін неодноразово повторював, що «немає радянських військовополонених, є тільки зрадники».

Генерали Понєдєлін та Кіріллов пройшли через усі жахіття нацистських концтаборів, але не зламалися й відмовилися від будь-якої співпраці з ворогом. Коли у 1945 році їх визволили союзні війська й повернули на батьківщину, ці офіцери сподівалися на справедливість, проте їх заарештували відразу ж після перетину радянського кордону.

Понєдєлін провів у радянській в’язниці п’ять років. Оскільки він особисто звертався до Сталіна з проханням про перегляд справи, радянський диктатор наказав провести повторний суд. І 25 серпня 1950 року Військова колегія Верховного Суду СРСР вдруге засудила його та Кіріллова — тепер уже до смертної кари. Обох офіцерів розстріляли у день оголошення вироку, і лише у 1956 році, під час хрущовської відлиги, Військова колегія повністю реабілітувала їх і Качалова через відсутність складу злочину.

Тавро на все життя

Репресивна машина працювала не лише проти офіцерів, а й перемолола мільйони рядових бійців, яким пощастило вижити у німецькому полоні. У Радянському Союзі перевіряли усіх без винятку репатріантів.

Ще у жовтні 1944 року нарком внутрішніх справ Лаврентій Бєрія написав листа до наркома іноземних справ В’ячеслава Молотова з проханням кардинально змінити процедуру перевірки колишніх військовополонених і скеровувати їх до спеціальних таборів НКВД для фільтрації. Поверненням радянських громадян на батьківщину, керувало спеціально створене Управління Уповноваженого Ради народних комісарів СРСР на чолі з генерал-полковником Філіппом Голіковим.

Історик Віктор Зємсков, який детально проаналізував засекречені раніше архіви НКВД та репатріаційних комітетів, порахував, що станом на 1 березня 1946 року радянські органи зареєстрували 1.539.475 військовослужбовців, які повернулися з полону. І лише 18,31% з них отримали право повернутися до своїх домівок.

Більшість із них — 42,82%, влада скерувала до частин Червоної Армії для продовження служби, а 22,37% зарахували до так званих робочих батальйонів Народного комісаріату оборони. Ці люди відбудовували зруйновані шахти Донбасу та промислові об'єктів Сибіру в умовах суворої військової дисципліни. А ще 14,69% колишніх військовополонених Сталін згноїв у ГУЛАГу, звинувативши їх у співпраці з ворогом або у недостатньому опорі ворогу під час узяття в полон.

Для прикладу, офіцер Іван Пекарський після повернення з полону у 1950 році отримав 25 років виправно-трудових таборів за звинуваченням у зраді батьківщини. Спочатку його відправили на каторжні роботи до Сибіру, на будівництво залізниці в Тайшеті, а 1955 року йому пощастило отримати реабілітацію.

Сталін не шкодував і жінок-військовополонених, які служили санітарками чи медсестрами або зв’язковими. Вони проходили жорсткі перевірки органів військової контррозвідки СМЕРШ, і їм дорікали за те, що вижили.

Одна з них, медсестра Алєксандра Макс, свідчила пізніше, що радянський офіцер у фільтраційному таборі кричав, що слід було застрелитись, але не здатись у полон. А коли вона заперечила, що не мала зброї, той зауважив, що можна було б повіситись або вбити себе в якийсь інший спосіб.

Арон Шнеєр пише, що інша військовополонена лікарка розповіла йому, що у німецькому концтаборі Равенсбрюк їй та іншим жінкам зробили примусову стерилізацію. Покалічені й психологічно зламані, вони повернулися додому з надією на краще життя, проте отримали тавро зрадниць.

«Мені часом дуже шкода, що я залишилася жива, — цитує Шнеєр цю лікарку. — Тому що завжди ношу на собі цю темну пляму полону. Усе-таки багато хто не знає, що це було за „життя“. Багато хто не вірить, що ми там чесно переносили труднощі полону і залишилися чесними громадянами».

Повна реабілітація радянських військовослужбовців, які побували в німецькому полоні, відбулася аж після розпаду СРСР в 1990-х роках. Більшість людей так і померли з тавром «зрадників», не дочекавшись повернення свого чесного імені.