Що відбувалося в ГУЛАГу. NV публікує уривки з автобіографічної книги радянського дисидента й ізраїльського політика Щаранського

Тільки-но Щаранський отримав бажану свободу, він по свіжих слідах написав книгу Не злякаюся зла. «Я думав, що це буде історичний роман, який вже ніколи не відтвориться, — каже він. — Я думаю, що зараз моя книга знов потрібна».

В самій книзі зазначено: «Спогади видатного радянського дисидента, натхненника та лідера руху відмовників [люди, які отримали відмову на заяву про бажання виїхати з СРСР] про дев’ять років ГУЛАГу писалися як посібник у боротьбі з радянською владою». Ця книга вже опублікована у десяти країнах. Україна — одинадцята. Але мало як де ще вона актуальна саме в Україні.

Щаранський висловив сподівання, що колись його книжка Не злякаюся зла буде представлена в книгарнях вільного від окупантів Донецька, звідки він родом.

Книжка видана українською мовою видавництвом Фронезис за сприяння подружжя Тамари та Олега Гороховського, власника Монобанку, і є частиною проекту Єврейська бібліотека. NV відібрав 15 уривків з цієї книги, які дають уяву про чорну силу, зосереджену в явищі, що звалося СРСР і перетворилося на чудовисько на ім'я РФ. Сльози та сміх, сум та гумор, відчай та надія — все переплелося в цьому документальному романі Щаранського.

Київський хвіст

У вересні 1976 року мене затримали на вокзалі, коли я їхав до Києва на меморіальну церемонію з нагоди 35-ї річниці масового вбивства нацистами радянських євреїв у Бабиному Яру. «Хвости» привезли мене до свого боса — КДБ-шного оперативника.

—  Є багато цікавих речей, які я міг би розповісти вам, Анатолію Борисовичу, — сказав він мені. — Я із задоволенням поясню, чому вам відмовили у виїзді і які у вас перспективи щодо цього. Але, на жаль, у вас багато друзів, які говорять англійською, і ви їм усе розповідаєте. Якщо пообіцяєте, що збережете це між нами, то поясню вам дещо.

—  Даруйте, — відповідаю я. — Але я надто боюся вашої організації, щоб мати з нею якісь секрети. Кажіть, що хочете, але щойно я дійду до найближчої телефонної будки, відразу зателефоную іноземним кореспондентам і розповім їм про усе.

Перевиховання голландця

Якогось туриста з Голландії на прізвище, якщо не помиляюся, Ейтцвіґ, затримали у Москві восени 1976-го року під час передачі антирадянської літератури, виданої на Заході. Йому висунули звинувачення за 70-ою статтею.

Читаю протокол першого допиту. Ейтцвіґ наполягає на своїх правах, посилається на міжнародні закони про свободу слова та друку. Читаю матеріали його останнього допиту, що відбувся через три місяці після початку слідства та записаний за згодою обвинуваченого на відеомагнітофон. Тепер Ейтцвіґ жалкує про скоєне, розуміє, що вчинив неправильно, після читання в камері радянських газет він переконався, що в Радянському Союзі повна свобода слова, а недоліки критикуються відкрито, просить уряд СРСР і радянський народ пробачити його. Як наслідок — його звільнюють.

У Голландії Ейтцвіґ миттєво написав книгу під назвою, якщо пам’ять мені не зраджує, Сто днів у Лефортово. «Так, — думаю я із злістю, — спритні люди на Заході: і каються швидко, і книги пишуть із тією ж швидкістю».

Плата за таксі

Коли я вперше побачив «хвости» КДБ, які йшли за відмовником, то мимоволі відчув страх. Але до цього швидко звикаєш, як і до багатьох інших речей. Пізніше, коли хвости ходили за мною, майже весь час я почувався навіть безпечніше в їхній присутності, особливо вночі. А якщо вони боялися загубити мене і сідали зі мною в таксі, я неодмінно змушував їх платити половину вартості проїзду.

Платили вони, як правило, завжди новенькими, просто з банку грошима, які діставали з конверта, а решту клали собі в кишеню. Формально, звісно, цих людей не існувало. І коли я згадував про хвости у спілкуванні з офіційними співробітниками КДБ або прокурором, їхня реакція завжди була однаковою. Ніхто за вами не ходить, у вас, схоже, манія переслідування.

Бібліотека «ворогів народу»

Навіть за ті 16 місяців, що я провів у Лефортово, можна було помітити поступове зникнення творів світової класики та заміщень їх сучасною літературою — виробничими романами, книгами про передовиків, про героїв цілини, біографіями радянських керівників, воєначальників та космонавтів. Цікаво, що дореволюційні видання були в кращому стані, ніж, скажімо, довоєнні книги видавництва Academia. Справа в тому, що в цих довоєнних хтось дбайливо вирвав передмови або коментарі, вирізав або викреслив прізвища з переліку осіб, які готували книгу до видання. Всі ці люди стали ворогами народу. Тому КДБ-шні бібліотеки ножицями та чорнилом проводили свої книжкові фонди у відповідність з новою реальністю.

У виданнях часів проклятого царизму імен ворогів народу не було, тому вони і залишалися недоторканими.

На всіх, без винятку книгах були численні печатки з таким текстом: «Внутрішня в’язниця НКВС. Позначки, написи та підкреслення в тексті олівцем, сірником або нігтем суворо заборонені та призводять до негайного припинення видачі книг». Це для припинення можливого зв’язку між камерами.

Тортури холодом

Я навчився десятків маленьких хитрощів: як пронести в карцер олівець, як розподіляти їжу між «голодним» днем та «ситим», як закутатися у сорочку з головою і зігрівати себе власним диханням. Навчився качати права, вимагати в камеру прокурора, градусник, теплу білизну (яку належить видавати за інструкцією за температури нижче 18 градусів, що практично ніколи не виконується), навчився не думати про їжу навіть на соту добу карцеру. І все ж таки до одного я так ніколи і не зміг звикнути — до холоду.

«Ввічливий» нелюд

Наразі тортури офіційно заборонені. КДБ — вітрина радянського правосуддя. Це вам не міліція, тут волі рукам не дають, не матюкаються. Інколи, направду, тебе можуть законно закатувати голодом і холодом у карцері, але і там звертатимуться до тебе винятково на «ви». І крокуючи коридорами Лефортова, де завжди панувала могильна тиша повз суворих, але ввічливих старшин, я й уявити не міг, що он там, у самому кінці біля вантажного ліфта є камера під назвою «гумка». Бо стіни її оббиті м’яким пружним матеріалом, ударившись об який, не отримуєш ні перелому, ні навіть синця. Якщо того вимагали державні інтереси, і КДБ був впевнений, що про долю жертви не турбуватиметься світова громадськість, зека заводила до неї і били. Били ті самі ввічливі старшини, які зверталися до мене на «ви».

Хто тут єврей, вирішує влада

Якщо царська влада всіляко чинила опір появі острівця «жидівства» в християнському світі, то радянську владу з її войовничим атеїзмом це спочатку не бентежило. У 1920-ті у селі навіть з’явився колгосп Єврейський селянин. Згодом він, щоправда, влився в укрупнений колгосп Батьківщина, але влада ж таки не заважала жителям Іліїнки записувати себе та своїх дітей євреями. Ситуація різко змінилася, коли в цих людей з’явилися в Ізраїлі родичі, які потрапили туди, до слова, з Кавказу ...>.

Отже виїхати зібралося все село. За три карбованці молодий хлопчина — водій вантажівки погодився підкинути нас до місця всього кілометрів 10. Ми залізли в кузов і їхали, стоячи, тримаючись за борти. Однак біля самого в'їзду до Іліїнки лягли на брудні дошки про всяк випадок. Нам не допомогло. Вантажівку зупинили, до кузова залізли міліціонери. ...>.

А зараз я ознайомився з довідками, які зачитував (слідчий) Солонченко. З них випливало, що охочих виїхати з Іліїнки до Ізраїлю немає. Ніхто заяв у ОВІР не видавав. Та й навіщо? Жити їм у СРСР чудово. Десятки документів присвячені опису багатого життя у селі: на сотню сімей є немало велосипедів, кілька мотоциклів та навіть одна машина (у голови сільради).

Слідчий поклав переді мною фотографії корів та курей.

—  Дивіться, майже у кожної родини є корова. На що їм ваш Ізраїль?

Очевидно, сама влада вважала ці аргументи недостатньо переконливими. Тож вдалася до найголовнішого доказу — жителі села взагалі не євреї. Так стверджують у своїх письмових висновках воронезькі історики. Якщо царський уряд умовляннями і примусом намагався повернути цих людей у лоно «істинної віри», то за радянських часів справи вирішуються набагато простіше. Влада сама вирішує, хто єврей, а хто ні.

З допиту прокурора

—  Як у телеграмі до 200-ліття США ви представляєте Америку як провідну капіталістичну державу, але нічого не говорите про безробіття, злидні, проституцію — ці виразки західного світу? Чи це не лицемірство?

—  Так, я справді подякував народу США за його відданість принципам свободи загалом і свободи еміграції зокрема. Що ж до критики недолітків, то і у вітальній телеграмі радянського уряду також не було жодного слова про проституцію та безробіття.

«Чайові»

Я давно знав, що чай у ГУЛАГу — щось на кшталт валюти. Той, кого не позбавляли за погану поведінку можливості отоварюватися у кіоску, має право купувати лише одну пачку на місяць, усе понад це наркоманам доводилось якось заробляти. Але я й уявити не міг, наскільки можна контролювати поведінку людини з допомогою такого ніби не шкідливого продукту. Я дивився на те, як споювали Анісімова (співкамерник), і відчував огиду. Не до нього, зрозуміло, а до тих, хто довів його до такого стану.

Труднощі спільного проживання

У кожного свої переконання. Причому настільки тверді, що людина пішла за них до в’язниці. Один, скажімо, український націоналіст, а інший — активіст російської православної церкви. Так, в обох один ворог — КДБ, але на все, що відбувається, вони реагують по-різному. Ввели, наприклад, радянські війська до Афганістану.

—  Звичайно, я за те, щоб у цьому районі переміг не англійський, а російський вплив. Адже це давня історична суперечка. Але, безумовно, над таким методом треба діяти не з силою зброї, каже прихильник великої Росії.

—  Усі ви, росіяни, такі! — у гніві кричить сусід — впливу вам не вистачає. У камері вибухає справжня буря. …>.

—  Усі комуністи сволота, каже його сусід-естонець. І твоє євро, ані трохи не краще. Скиглять щось лицемірне про права людини, а насправді лише допомагають росіянам прилізти до Європи. Такі ж зрадники, які були й у нас, в Естонії.

Смерть батька

Раптом відкривається годівниця і капітан Маврін, заступник начальника візниці з політчастини, простягаючи мені телеграфний бланк, говорить:

— Щаранський, в мене для вас дуже неприємна новина.

Тремтячими руками я беру телеграму. «Дорогий синку, вчора, 20 січня, помер наш тато. Прошу тебе перенести це горе стійко, як і я, ми і Наталя (дружина) здорові і весь час із тобою. Міцно тебе цілую, мама».

Це брехня! Садистські штучки КДБ! Але серце підказувало: це правда, батька більше немає. Якимось дивом я примудрився стримати себе. І навіть спитав охриплим голосом.

— Я можу надіслати телеграму матері?

— Напишіть заяву на ім'я начальника. Розглянемо.

Етап у табір

Дізнавшись, що я знайомий із Сахаровим, попутники закидають мене питаннями. Чи збирається він захопити владу? Що думає робити з таборами? Як вчинить із комуністами? Розстрілювати буде чи тільки пересаджає? Почувши, що Сахаров — противник будь-якого насильства, виступає за демократичні перетворення, дотримання прав людини, вони розчаровані:

—  Ну, це ж несерйозно!

Багато про що встигли ми переговорити. Про систематичне побиття у в’язницях; про «прес-камери», де адміністрація тримає вбивць і бандитів, що ссучилися, і куди переводить для «перевиховання» зеків, котрі перестали коритися. Про те, як суки ґвалтують злодіїв у законі, після чого ті стають знедоленими в ГУЛАГу.

Котлета по-московські

В неділю у всіх зеків — подвійне свято. На обід дають справжню котлету, де 50 грамів м’яса, а потім показують кінофільм. Щороку для ударників виробництва влаштовують особливе застілля — з двома котлетами — і показують два фільми підряд. Словом, нормальне радянське життя.

Свобода. Обмін. Вигнання.

Через фіранку, що розділяє відсіки, з’являється начальник. Він підходить до мене і урочисто вимовляє:

—  Громадянине Щаранський! Я уповноважений оголосити вам, що указом Президії Верховної Ради СРСР за поведінку, яка ганьбить високе звання радянського громадянина, вас позбавили радянського громадянства і як американського шпигуна висилають за межі СРСР.

Сталося. Я встаю і не менш урочисто кажу:

—  Я маю намір зробити з цього приводу письмове заяву. Прошу дати мені ручку та аркуш папера.

—  Нам ваша заява не потрібна.

—  У такому разі я зроблю усну заяву. Я дуже радий, що через 13 років після того, як я вперше порушив клопотання про позбавлення мене радянського громадянства, мою вимогу нарешті задовольнили.