Операція Сніжок. Як 1954 року в СРСР випробували ядерну зброю на 45 тисячах солдатів, які вдавали остаточне захоплення Європи
Геополітика28 лютого 2024, 22:06
Про це свідчать документи, які просочилися в пресу і які, за повідомленням FT, включають сценарії підготовки до вторгнення Китаю.
У зв’язку з цим історичний оглядач NV Олег Шама нагадує, як проходили перші радянські ядерні випробування за участю військових підрозділів і 1954 році.
Перші радянські ядерні випробування за участю військових підрозділів на Тоцькому полігоні і неподалік населених пунктів, за словами генералів, пройшли успішно. Дані про здоров’я 45 тис. солдатів, які брали участь у тих навчаннях, і місцевих мешканців засекречені донині чи просто знищені.
«Чи наражалося на небезпеку місцеве населення? Однозначно — ні», — упевнено виправдовував військові навчання на Тоцькому полігоні у вересні 1954-го (відео того часу) їх учасник генерал-лейтенант Сергій Зеленцов. Щоправда, говорив він це через 50 років після тих подій, коли вперше в СРСР було розіграно бій із застосуванням ядерної зброї. Участь у ньому взяли 45 тис. солдатів.
Ніхто з них, як і Зеленцов, тоді не знав: якби атомна бомба здетонувала не в повітрі, як це передбачалося, а на землі, вони б усі отримали значно сильніше опромінення. Здійнятого вибухом ґрунту було б незрівнянно більше, і саме його частинки становили найбільшу загрозу всьому живому. А сценарій навчань передбачав їх виконання у будь-якому разі — солдати мали вступити в умовний бій, незважаючи на рівень радіації.
Той експеримент мав кодову назву Операція Сніжок і залишався під завісою секретності аж до кінця 1980-х, доки преса епохи перебудови не вхопилася за події на Тоцькому полігоні. Загальний посил тодішніх публікацій був викривальним, адже впливу радіації зазнали десятки тисяч молодих солдатів. Їм було заборонено розголошувати участь у ядерному випробуванні, а отже і причини подальших їхніх хвороб годі було встановити.
2004 року ностальгійні патріоти Радянського Союзу до ювілею Сніжка зібрали пафосні спогади учасників навчань. Зеленцов, який під час операції був 27-річний офіцером 6-го управління міністерства оборони СРСР, узагалі обурювався: «Коли нефахівці висловлюють сумніви щодо безпеки [випробувань], то шкодять психіці колишніх учасників Тоцьких навчань».
У створенні атомної бомби Кремль гнався за американцями чотири роки. Через два тижні після бомбардування Хіросіми, у серпні 1945-го, у Москві створили спеціальний комітет із використання атомної енергії, який очолив Лаврентій Берія. Тодішній керівник НКВС отримав необмежені повноваження для того, щоб мотивувати вчених і конструкторів до створення ядерної зброї. Однак ні численні в’язні на уранових рудниках, ні секрети американських розробників, що їх вкрали радянські агенти Юліус і Етель Розенберги в США ще 1944-го, ні геній головного фізика-ядерника країни Ігоря Курчатова не дали змоги миттєво відповісти американцям. Першу свою атомну бомбу СРСР випробував лише наприкінці літа 1949 року на полігоні під Семипалатинськом у Казахстані.
Тоді радянське керівництво ще марило світовою пролетарською революцією. Отримавши контроль над Східною та Центральною Європою після розгрому Німеччини, Сталін будував плани подальшого просування на захід.
Віктор Суворов, історик і публіцист, а також колишній радянський розвідник, вважає, що сталінське вторгнення мало розпочатися на кордоні Західної Німеччини — держави, створеної з окупаційних зон США, Великої Британії та Франції 1949 року.
Головним аргументом Москви в освоєнні Західної Європи мала стати нова зброя, яку слід було випробувати в умовах, максимально наближених до реальних. Справу померлого нещодавно Сталіна продовжив Микита Хрущов, який на той момент став головним комуністом СРСР. Він призначив на 14 вересня 1954-го перші в історії Союзу загальновійськові навчання з застосуванням ядерної зброї.
Керував операцією головний радянський полководець — маршал Георгій Жуков, який обіймав на момент навчань посаду заступника міністра оборони. Для навчань із застосуванням атомної бомби РДС-2 обрали полігон в Оренбурзькій області, поблизу села Тоцьке. Суворов писав, що ця місцевість — пагорби, рівнини, ліси — дуже нагадувала ландшафт на кордоні між Західною та Східною Німеччиною. Розташування населених пунктів теж було відповідним: за 4−5 км від місця передбачуваного підриву бомби — чотири села. Великі міста на захід від полігону — Ульяновськ і Куйбишев — могли зійти за Дюссельдорф і Кельн, а Волга, що протікала тут, грала роль Рейну.
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
Для інсценування радянського наступу на Тоцький полігон завезли 45 тис. солдатів та офіцерів усіх родів військ.
«Велася потужна виховна робота, у якій особливу увагу зосередили секретності, — згадував М. А. Куценко, тоді — 28-річний старший лейтенант 59-ї артбригади Вінницької ракетної дивізії. — Видали нам зарплату за три місяці наперед, яку ми мали залишити сім'ям».
Орієнтовна місячна зарплата, про яку йдеться у спогаді, — 500 рублів. Про таку суму розповів НВ львів'янин Володимир Змий, учасник ядерних випробувань наступного року на Новій Землі. І молоді вояки вважали це немалими грішми. Тільки от щедрий аванс виглядав як винагорода за можливе неповернення додому.
За день до навчань сюди викликали керівників усіх військових округів СРСР, прибув Хрущов і голова уряду Георгій Маленков. Поспостерігати за навчаннями запросили представників 16 країн — окрім гостей із соцтабору, серед них опинилися військові аташе нейтральних Швеції та Фінляндії.
О 5 годині 41 хвилині 14 вересня 1954 року на аеродромі Володимирівка під Ахтубінськом в Астраханській області техніки запустили двигуни двох бомбардувальників Ту-4. Кожен із них ніс на борту по одній РДС-2.
Яка з двох крилатих машин мала вирушити у бік Тоцького полігону, пілоти дізналися лише о 6-й годині ранку: доставити смертоносний вантаж випало екіпажу майора Василя Кутирчева. Другий борт — капітана Костянтина Ляснікова — стояв у готовності із заведеними двигунами на аеродромі аж до моменту вибуху.
О 09:33 за командою Жукова РДС-2 вислизнула із бомбового люка і вибухнула на висоті 350 м над землею, як і планувалося. Маршал інженерних військ Олексій Прошляков, який керував будівництвом захисних об'єктів для навчань, згадував: «І ось у повітрі з’явився літак-носій. Усі спостерігали, як від нього відокремилася бомба, і яскравий спалах у формі вогняної кулі осяяв місцевість, а через кілька секунд повітря було вражене сильним вибухом».
Далі військовий інженер описує, як після спалаху всі зняли світлозахисні окуляри та побачили страшну картину руху ударної хвилі, яка змітала все на своєму шляху, ламала та притискала ліс та іншу рослинність до землі. «Але хвиля дійшла до вежі-трибуни. Хто не тримався за перила, був звалений хвилею на підлогу, ті, хто не тримав головного убору, залишилися без нього. Усе ж таки обійшлося без втрат і травм. Обличчя були вкриті сильною засмагою», — писав маршал.
Потужність вибуху на Тоцькому полігоні становила 38 кілотонн і перевищила сумарний показник бомб, скинутих американцями на Хіросіму й Нагасакі.
Через 21 хвилину після вибуху 39 бомбовозів Іл-28 та 6 винищувачів МіГ-17 на висоті 7 км проскочили через пиловий стовп атомного гриба. Потім три полки реактивних штурмовиків та ще три полки винищувачів — усього разом 320 літаків — атакували умовні цілі у зоні ураження. Після того, як сотні тонн піднятого вибухом ґрунту дещо вляглися, у бік епіцентру вибуху на танках кинули дозори радіаційної розвідки. До 12:00 передові загони двох гвардійських дивізій 128-го стрілецького корпусу також були в районі максимального ураження.
А от генерал Зеленцов, який спостерігав за вибухом із далекого укриття, упевнено змальовував абсолютну безпеку під час випробувань: «Зосереджені у хмарі радіоактивні продукти вибуху та частина ґрунту, затягнута в нього, були підняті на висоту понад 10 км і почали випадати приблизно через годину після вибуху, коли хмара перемістилася на десятки кілометрів. На той час короткоживучі радіоактивні елементи переважно розпалися, а ті, що залишилися, розсіювалися на місцевості, не створюючи небезпечних рівнів зараження. Таким чином, між радіоактивною плямою навколо епіцентру і радіоактивним слідом виявилася відносно „чиста“ зона, по якій і пройшли війська, що наступали. Радіоактивний слід мав форму витягнутого еліпса з максимальними рівнями радіації з його осі — 0,1 Р/год [дуже низький, максимально допустимий — 25 Р/год] на момент випадання. Уже за добу слід не виявлявся».
Вінничанин Куценко розповідав: «Наступного дня нас, офіцерів, повезли до району епіцентру вибуху. У радіусі 700−800 метрів земля була „шлакована“ (оплавлена), у радіусі 1−2 км траншеї та окопи схлопнулися».
Те, що багатьом учасникам удалося вижити, вочевидь можна списати на певну випадковість. «Стояли два танки — один прихований, а другий — відкрито; у той, що був відкритий, сів танкіст, завів його й поїхав, а закопаний взагалі вийшов із ладу [після вибуху]. Бачив, що вівця стоїть і ні на що не реагує, а друга, неподалік від неї, уціліла й охоче їла хліб із наших рук».
Радянські ЗМІ бадьоро відрапортували про успішно проведені навчання. Відеозвіт про операцію показували як кіножурнал перед показами фільмів по всьому Союзу. «Наступ військ через район атомного вибуху — можливий», — переконував дикторський голос мільйони глядачів.
Утім, досі невідомо, чого варті були навчання їх учасникам — у відкритому доступі немає даних про кількість загиблих безпосередньо під час випробувань, а також про кількість постраждалих від їх наслідків. Сама зона проведення навчань як військовий об'єкт була закрита для сторонніх, а заборона повітряним суднам літати тут нижче 6 км діє досі.
Суворов у книзі Її ім'я було Татьяна стверджує, що всі учасники операції — майже 60 тис. військовослужбовців — дали письмове зобов’язання мовчати 25 років. Усім їм в особистих документах зробили фальшиві записи про те, що у вересні 1954-го вони перебували на Далекому Сході, у Заполяр'ї чи Середній Азії — де завгодно, тільки не в Оренбурзькій області. У результаті тим, хто пережив навчання і в кого пізніше на тлі опромінення виникли проблеми зі здоров’ям, лікарі не могли поставити правильний діагноз — причини нездужання не розголошували.
Та сама доля спіткала і мешканців сіл неподалік полігону. Навіть військові медики не змогли проаналізувати вплив атомної зброї на людей: 1980 року архів Тоцької районної лікарні просто спалили, пояснивши, що для його зберігання немає місця.