Людина, з якої все починається. Інтерв'ю з Дмитром Козятинським, який другий рік поспіль виводить українців на Картонковий майдан

21 липня президент України Володимир Зеленський оголосив новину про зміну Головнокомандувача української армії. Місце Олександра Сирського посів Михайло Драпатий.

Ця заміна відбулася на фоні протестів в Україні та зокрема в Києві, під вікнами Офісу президента. Мітинг на площі біля театру імені Івана Франка розпочався через звільнення міністра оборони Михайла Федорова. А згодом у протестувальників з’явилась ще одна вимога — звільнити Сирського. Адже під час своєї «прощальної» пресконференції Федоров розповідав, що саме через непорозуміння з тодішнім Головкомом його і посунули з посади. Хоча називав він й інші причини, у тому числі його підходи у боротьбі з корупцією в міноборони.

Ключовою фігурою протестів, що призвели до зміни першої особи в армії воюючої країни, став айтівець і ветеран війни Дмитро Козятинський. Саме він від самого початку покликав українців до театру Франка через соціальні мережі, щоб відстояти Федорова. А згодом, після призначення нового головкома, саме Козятинський попередив: якщо Федоров не повернеться в своє міністерське крісло, то з 24 липня протест переросте у безстрокову акцію.

Так було і минулого року, коли влада намагалася позбавити ключових повноважень Національне антикорупційне бюро та Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, першим на протести людей покликав саме Козятинський.

Про загострене почуття справедливості, навчання в ІТ, службу в армії, українських головкомів та радянщину у війську Козятинський розповів в інтерв'ю NV.

Редакція подає розмову у форматі монологу.

Про протести

У мене день народження 21 липня. І вже другий рік я святкую його на протесті.

Мабуть, проблема в моєму загостреному відчутті справедливості. Коли я бачу якесь неподобство, то не можу мовчати. Тому і цього, і минулого року закликав людей виходити на вулицю.

Коли я у 2025 році написав пост із закликом вийти на протест, то не очікував, що буде стільки людей. Я думав, що прийде моя бульбашка із соціальних мереж. Але був шокований, коли побачив, скільки мітингувальників ідуть на площу Франка з картонками.

Я вважаю, що тоді НАБУ та САП отримали від суспільства великий аванс довіри і, на мою думку, вони цю довіру виправдали. Усі ми чули про операцію Мідас. Це одна з ключових подій 2025 року.

Закон про знищення НАБУ і САП очевидно був потрібен, щоб і кооператив Династія, і екскерівник Офісу президента Андрій Єрмак міг «мутитися». Сподіваюсь, ми більше не побачимо Андрія Борисовича в українському політикумі і він понесе покарання за дії, у яких його підозрюють.

В Україні дуже багато активних і пасіонарних людей. У мене був страх, що всі активісти на війні, мобілізувалися і в тилу немає кому робити зміни. Але виявилося, що це не так. Я побачив, що можна отримати підтримку суспільства і люди виходять на вулиці за правильні речі.

Я дійсно відчув, що наше громадянське суспільство вже достатньо зріле, щоб проводити демократичний діалог із владою. Бо протест у нас мирний. Суспільство змогло налагодити цей діалог без жодних погромів і закликів повалення режиму. Усі прекрасно розуміють, що під час війни не на часі вимагати зміни політичного керівництва країни.

І сам факт можливості протесту під час війни показує, наскільки в нас потужна демократія.

Минулого року я спілкувався зі спецслужбами, це їхня робота. Ніхто із них не знав, хто я, і вони дійсно намагалися зрозуміти, чи я проукраїнський, чи якийсь російський агент.

Тоді я відчув, що діалог можливий, і нас почули.

Цього року я теж бачу, що президент нас чує, і в Україні можливі зміни.

Про Федорова

Федоров — це молодий реформатор, який запровадив необхідні для міністерства оборони реформи. Без нього скоріше б усього не було мідл-страйків. Він один із тих, хто лобіював цю ідею.

Неможливо провести нормальні реформи за той час, який був і у Федорова, і у кабінету міністрів Юлії Свириденко загалом. Це проблема, що у нас постійні перестановки та постійні зміни міністрів. Будь-який уряд, який приходить, не може займатися стратегічними реформами, бо розуміє, що пів року-рік — і вже буде новий на їхньому місці. Тому в Кабміні займаються тактичними реформами, які приносять політичні дивіденди тут і зараз. І це не про персоналії, це інституційна проблема.

У нашої влади немає нормальної комунікації, вони змінюють уряд і не пояснюють, чому це і навіщо? Комунікації в Офісі президента дуже погані. Федорова змінили найімовірніше за те, що він намагався зламати корупційні потоки в міноборони. Це багатьом не сподобалося, і президенту почали «капати на вуха».

Федорову закидають, що він не провів нормальної реформи мобілізації. Але ТЦК перебуває в підпорядкуванні головкома, це частина збройних сил, тому міністерство оборони не може самостійно, без підтримки з боку президента та Генштабу, якось повноцінно це реформувати.

Також я вважаю, що мобілізацією має займатися нацполіція. Ці обов’язки перекинули на військових, і це вкрай погане рішення. У будь-якій державі, поліція — це структура, яка має мандат на насильство. І мені не зрозуміло, чому ці обов’язки поклали на військових. Це призвело до того, що ТЦК, які є частиною армії, почали демонізовувати.

Штурмові полки Сирського, як-то Скеля, використовують як лякалку для цивільних, бо люди бачать, що там відбувається. Це звісно б'є по бажанню майбутніх солдатів іти в армію. Я зараз це кажу, хоча я завжди підтримую мобілізацію і завжди спонукаю людей піти у військо. Але з іншого боку розумію тих, хто боїться йти в армію, бо вони бояться загинути в Скелі, а не на полі бою.

Про головнокомандувачів

Насильство в Скелі стало можливим через радянський підхід у керуванні військами. Це симптом негативного ставлення до ініціативи та ручного стилю керування, це нездатність головкома йти в ногу з часом. Це питання про те, чи готові генерали мінятися. Сирський виявився неготовим.

Але Сирський сильний полководець. У нього потужне розуміння поля бою, безумовний авторитет у генералітеті та жорсткість, яка потрібна головкому. У мене немає сумнівів, що Сирський не зрадив присязі. Я проти того, щоб він поніс якусь відповідальність, але я за те, щоб його відправили на почесну пенсію і дали дорогу молодому генералітету.

До Валерія Залужного в мене також дуже багато запитань. Одне із них — це запорізький контрнаступ, можливо, я не є достатньо компетентний, але як колишній військовий, на мою думку, контрнаступу 2023 року був продиктований політичною волею.

І Залужний або розумів, що контрнаступ — це погана ідея, і дозволив це зробити, у такому випадку він прогнувся під політичні процеси, замість того, щоб зробити так, аби військові не стали жертвою цих політичних ігор. Там було все заміновано, було просто неможливо зробити контрнаступ.

Якщо він дійсно думав, що це хороший план, то, мабуть, він поганий воєначальник. Бо по декілька місяців розповідати про місце, де буде основний удар і потім туди ж ударити — це дуже дивно.

Я ставлюся негативно до того, що він звільнився зі служби через ВЛК. Люди не можуть отримати після поранення якусь групу інвалідності, а генерала звільняють по ВЛК на цивілку, і це неадекватно. Можна було знайти варіант відставки без його звільнення зі служби. У міністерстві оборони можна працювати, будучи військовослужбовцем.

З ІТ у військо

За освітою я айтішник, закінчив бакалаврат в КПІ за фахом «комп'ютерна інженерія», а в Чехії — магістратуру за цією ж спеціальністю. Диплом захистив в 2024-му, уже будучи в Збройних силах.

Я пожив у Європі і зрозумів, що нікуди не хочу їхати з України, бо це моя рідна країна і тут чудово. І коли сталося повномасштабне вторгнення, я це розцінював, як пограбування власної квартири, — ти не будеш стояти і дивитися на це. Я не міг бачити, як мою країну грабують. Тому навесні 2022-го повернувся в Київ.

Спочатку зробив невеликий благодійний фонд, де ми проводили курси з такмеду. Потім долучився до 47-ї бригади як штурмовик.

Було проблематично просто взяти і піти служити в армію. Я хотів мобілізуватися, а не підписати контракт, вірив, що війна триватиме менше трьох років. Я думав, що якщо війна закінчиться і я буду на контракті, то доведеться ще служити.

На той момент мобілізація була з 27 років, і я по віку не дотягував. Щоб мобілізуватися, мені довелося через знайомих міняти ТЦК в Києві з Дніпровського району на Голосіївський. І там домовлятися з воєнкомом, щоб мене мобілізували.

Айтівці, як і інші українці, мають воювати. Це конституційний обов’язок. Не важливо, скільки грошей ти заробляєш. В армії є дуже багато людей, які в цивільному житті заробляли великі гроші і прийшли з цивільного життя, кинувши свою роботу і бізнес. І вони нормально собі воюють.

Але я нагадую, що і фізичний, і ментальний стан у людини не нескінченний. І військовим треба відпочивати, а це буде можливо тільки тоді, коли будуть повноцінні ротації. Для цього треба, щоб цивільні мобілізувалися, щоб був резерв. Тому, коли кажуть, що айтівці донатять і не мають воювати, це маразм. Ми всі рівні перед Конституцією.

Я старався не романтизовувати війну. Цивільні не зовсім так уявляють армію, якою вона є насправді. Романтика побратимства є, але загалом армія — це більше про зріз суспільства, там усе одно різні люди. В армії дуже багато рутини. В армії треба дуже багато чекати. Це стосується будь-чого. Можна вранці приїхати на полігон і чекати весь день, щоб вистрілити один ріжок.

Найінтенсивніший період моєї служби був, коли я перевівся в батальйон Вовки Да Вінчі. У липні 2023 року на Куп’янську був штурм, коли загинуло багато хлопців із першої роти батальйону, а також із Гонору. Медична служба Ульф тоді працювала дві доби, постійно їздили вивозили поранених, і це було прямо важко.

Коли я повернувся з евакуації того вечора, то просто впав на ліжко і заснув, настільки був змучений. Мені страшно уявити, наскільки змученими були тоді хлопці в піхоті. У процесі ти відчуваєш адреналін і робиш роботу, а потім приїжджаєш на хату, знімаєш із себе броню і розумієш, наскільки ти втомився. Я проспав тоді до наступного ранку, бо далі треба було працювати.