Тоді нас убивали в Кріпосному провулку. Нас не хотіли переконати. Нас саме вбивали. Ми не хотіли силового конфлікту. Майдан усе ще залишався мирною формою протесту. Але… Беркут атакував з боку Інститутської. Саме атакував. Їхньою метою було не лише розігнати протест, а й залякати учасників, убиваючи протестувальників. Убивати в них тоді вийшло. Із «залякати» — ні.
У нас тоді стріляли, стріляли люди у формі. Замість того щоб захищати громадян своєї країни, вони вбивали. І цим остаточно підірвали довіру до правоохоронців, яку не вдається відновити і до сьогоднішнього дня. Дотепер вони кажуть, що виконували наказ і що стріляли по ногах. Але кулі прилітали й у голову. Не випадкові кулі. І я пам’ятаю, як на ношах несли закривавлені тіла загиблих, повністю накриті тканиною.
Потім нас отруїли газом. Не знаю, що це був за газ, але я відкашлював його до кінця літа 2014-го. А потім з боку Грушевського повалила тітушня. Яку, до речі, не чіпали менти. Ті стріляли куди доведеться, а потім натовпом добивали тих, хто впав або не зміг утекти. Руками, ногами, битами, арматурою й молотками. По головах, по тілу. Били лежачих і тих, хто впав. Я це пам’ятаю. І люди бігли. Їх наздоганяли. Валили. І знову били битами й молотками. Знову по голові, по тілу, куди доведеться. Я це пам’ятаю. Я не забув. І ви не забувайте.
Відповідь на питання, хто віддав наказ так діяти, досі не отримана
Відповідь на питання, хто віддав наказ так діяти, досі не отримана. Виконавців досі не названо. Винних досі не покарано. Багатьом дали можливість утекти. Саме дали. І частина з тих, хто це зробив, сьогодні є частиною влади. Але я точно знаю, що цей борг ми віддамо. Рано чи пізно, але віддамо тим, хто давав ті кляті накази. Сповна. І тим, хто віддавав накази тоді. І тим, хто виконав ці злочинні накази тоді та втік на Росію. І тим, хто їх покриває зараз. І тим, хто їх покривав ще нещодавно. Просто для цього потрібно пам’ятати, що було тоді, і хотіти повернути цей борг. Рано чи пізно можливість з’явиться. І ми повернемо цей борг. Dixi.
Мені тоді дуже пощастило. Я вижив у тій м’ясорубці. Дивом вижив, хоча бачу, що дехто про це шкодує сьогодні. Так, я вижив і нічого не забув. І пам’ять про ті події — це дуже сильний мотиватор до дій, які ведуть мене по життю й задають для мене вектор у політиці. Так було. Так є. Так і буде.
Текст опубліковано з дозволу автора