Цю частину Європи вже непристойно називати пострадянською, але в якій саме ця спадщина радянських десятиліть, як не дивно, продовжує працювати. Пропутінські режими Орбана і Фіцо, посилення популістів, які симпатизують Москві, в Чехії, приголомшливий успіх Альтернативи для Німеччини в землях колишньої НДР на нещодавніх виборах до Бундестагу — все це прояв загальної тенденції. У чому її суть?
По-перше, це локальний варіант загального нового тренду антиліберального популізму (назвемо його так, щоб уникнути дурних слів «лівий» і «правий» — терміни мають розкривати, а не приховувати суть явищ). Цей тренд характерний практично для всіх демократичних країн. Причину його зрозуміти нескладно. Ліберальні сили, що утвердилися на Заході після краху комуністичного радянського блоку, тобто сили, які виступають за послідовне розширення суспільної та особистої свободи, поступово, за обставин миру і спокою, перейшли ті межі, за якими їхні дії перестала схвалювати завжди консервативна більшість простих громадян.
Радість від зникнення небезпеки спопеління світу у вогні термоядерної війни відкрила можливості свободи в демократичних країнах: нехай приїжджають мігранти з нещасного напівголодного світу, із зон конфліктів, нехай користуються всіма благами нарівні з громадянами; нехай вільно самостверджується ЛГБТ-спільнота й загалом, нехай розквітають усі квіти.
Ліберали перейшли незримі червоні лінії самозахисту суспільства
Знадобилося два десятиліття, щоб консервативна більшість громадян переконалася, що мігранти несуть із собою і конкуренцію за робочі місця, і загрозу безпеці, і нав’язують незвичну, а тому неприємну поведінкову норму в повсякденному житті. З іншого боку, і ЛГБТ-спільнота від самоствердження перейшла до нав’язування себе, що багатьом здалося не менш неприємним, ніж хіджаби мусульманських пані та кримінальний наркобізнес їхніх чоловіків.
Ліберали перейшли незримі червоні лінії самозахисту громадянського суспільства. Вони думали суспільство перевиховати, а в результаті самі опинилися відкинутими правими популістами, які здобувають перемоги на демократичних виборах. Тепер лібералам треба знову намацати ту грань, за яку не слід переходити у звільненні всіх і вся, якщо хочеш залишитися при владі демократичними методами. Це природний процес. Так і працює демократія.
Як мені здається, і американські демократи, і християнські демократи Німеччини, і британські лейбористи вже роблять правильні висновки з тієї незавидної ситуації вислизання популярності від них до консерваторів-традиціоналістів, яка так голосно вибухнула перемогою Дональда Трампа у США.
Але для післякомуністичних демократичних країн є ще й специфічна загроза лібералізму і самій демократії. Це саме спадщина політичної свідомості тоталітарної епохи. У роки визвольних революцій 1989−1992 років народи Східної Європи жадали стати звичайними європейськими демократіями, упевнені, що це принесе їм багатство, безпеку та повноту можливостей, якими насолоджуються заможні західноєвропейські країни, США, Канада та які начебто були в самих цих країнах, що звільнялися від комунізму, до захоплення їх більшовиками.
Однак у комуністичні десятиліття, після жорстокої розправи з політичними та інтелектуальними непримиренними супротивниками, в душі решти співгромадян впорскували ту саму отруту, той самий препарат, який паралізує волю, який використовували більшовики і в Росії. Це — комфорт казарменого життя. Працівник віддає 4/5 своєї праці номенклатурі, що править під комуністичними гаслами, а за це він може не турбуватися ні про освіту, ні про медичне обслуговування, ні про пенсії за старістю. Усе це від 80% його ж праці відщипує йому номенклатура, решту забираючи на свої геополітичні проєкти і своє приємне життя. За відсутності економічної та політичної конкуренції люди працюють не напружуючись, начальники керують теж абияк, лікарі лікують так собі, вчителі та професори вчать не дуже… Але загалом усі живуть, не думаючи про завтрашній день і не страждаючи від можливості безробіття, злиднів, не страждаючи заздрістю від величезної різниці доходів (своє солодке життя номенклатура ретельно приховувала).
Коли все це завалилося і почалася боротьба за існування, для більшості вона обернулася ймовірніше відносною бідністю, ніж безумовним багатством, та й навички якісної роботи були втрачені за десятиліття барачного життя, коли перший світ якраз зробив величезний крок уперед.
І ось тепер ті, хто сумують за тим гарантованим, нехай і убогим, життям, ті, хто відчули захоплення пориву в нове, що обернулося, що цілком природно, зовсім не райськими буднями у вільному конкурентному і по-своєму жорстокому суспільстві, вони зітхають зі смутком за щасливою й безтурботною юністю комуністичних часів, якій вони самі й надали перевагу перед незвіданим ринковим буттям. А тут ще й консервативний розворот Першого світу, Трамп і АдН, хоча зрозуміло, що Першому світу ностальгія за казармою незнайома. А на сході Європи поєднаний із ностальгією за казармою, де ні про що не треба було думати, цей сучасний феномен Першого світу виводить на політичні містки консерваторів-традиціоналістів, щирих друзів Путіна і СРСР, і таємних, і навіть явних.
Яку протиотруту знайти проти цієї відбійної хвилі революцій 30-річної давності? Соціальна держава? Але на це немає грошей. Питання відкрите, і той, хто відповість на нього, досягне великих успіхів в утвердженні ринкової демократії на Сході Європи. А якщо рішення так і не буде знайдено? Тут залишається тільки поставити три крапки…
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV