Першого грудня 2021 року святкуємо тридцяту річницю референдуму про визнання незалежності України. Тоді ж президентом України обрали Леоніда Кравчука. Уже 5 грудня 1991-го він склав присягу на вірність народу України.
На початку побудови демократичної України президента уявляли як прогресивного опонента парламенту із більшістю вчорашніх комуністів. За планом, президент мав би задавати темп реформ при переході від планової до ринкової моделі економіки та дбати про безпеку і процвітання українців. А чим далі від 1991 року, тим більше президенти відходили від очікуваних завдань і намагались відкусити побільше повноважень парламенту і уряду. Ні реформ, ні порядку, ні безпеки від того більше не ставало.
Таке відчуття, що на зорі незалежності України новостворена посада президента зайняла символічне місце комуністичної партії. А партія у Радянському Союзі була єдиним джерелом влади. Її не можна було критикувати, чи піддавати сумніву її авторитет. Так повелося, ще з 1991 року, що президент України теж отримав велику довіру і чималі повноваження. Тому мусив ледь не одночасно відкривати станції метро, здійснювати міжнародні візити, писати укази і керувати армією, слідкувати за роботою мерів та міністрів.
У підсумку, за плечима президента, як колись за першими особами комуністичної партії, знову розрісся величезний апарат маловідомих але впливових людей. Вони, начебто на благо народу, змушували працювати державний механізм. Хоча насправді цих людей ніхто, крім президента, не просив керувати країною. Тим більше, що у нормальній картині світу завдання цих людей — дбати про те, щоб президент встигав виконувати свою роботу, а не робити її за нього чи від його імені.
Та наше суспільство, яке не мало досвіду самостійного життя і політичної боротьби погодилось на такий стан справ. А у Верховній Раді, як зменшеній копії народу, не знайшлося тих, хто зміг би запропонувати замість сповзання у нову диктатуру ідею збудувати таку систему розподілу влади у державі, де більше ніхто не зміг би захопити владу.
Пора вибудувати таку систему, де би ніхто не зміг захопити владу у країні
Чи було в українців спільне розуміння того, що президент забагато на себе бере? Так. І ось докази: акція «Україна без Кучми», Помаранчева революція і Євромайдан. Ми багато разів намагалися добитися того, щоб президент більше не втручався у чужі повноваження. Та кожен раз, як спадало напруження і змінювалась влада, новообрані президенти усе одно намагалися перебрати на себе частину повноважень уряду чи Верховної Ради. Не буду ще раз згадувати про Кучму. Згадаймо його наступника — добре вихованого і демократичного Віктора Ющенка. Більшість часу на посаді він працював уже за зовсім іншою версією Конституції, яка не дозволяла впливати на інші гілки влади. Та навіть при таких обмеженнях Віктор Андрійович примудрявся виходити за межі законів, логіки і лінійної концепції часу. Це ж за Ющенка вперше з’явилася практика звільняти суддів Конституційного суду через скасування Указів про їх призначення. Згодом звільнені Ющенком судді домоглися від держави компенсацій втраченого прибутку. А ще — при Ющенкові (мається на увазі і часи його президентства і пряме підпорядкування главі держави) з’явилася Нацкомісія з питань регулювання природних монополій (тепер цей орган називається трохи по іншому — НКРЕКП). Планувалося, що ця новостворена структура допоможе президентові впливати на роботу уряду і премʼєрки Тимошенко, хоча зміни до Конституції, які були ухвалені під час Помаранчевої революції недвозначно вказували на те, що це вже не сфера впливу глави держави.
А що далі? Президентами України були ще троє людей. І жоден із них не спішив зробити з НКРЕКП справжнього незалежного регулятора ринків, який би і умови для бізнесу створював і про інтереси громадян нагадував би, а не регулював би ринок іменем президента України. Більше того, за п’ятого президента Петра Порошенка, глава держави розширив свої повноваження на призначення керівників слідчих відомств Національного антикорупційного бюро і Державного бюро розслідувань. Хоча — це теж органи виконавчої влади і ними, відповідно, мав би опікуватися уряд. А теперішній президент наприкінці 2020-го знову використав прийом, який залишився в спадок від попередників звільнення суддів КСУ шляхом скасування указів.
Що ми маємо у результаті? Тридцять років поспіль президент постійно намагається заходити у сферу повноважень народних депутатів та міністрів. Через це вітчизняна політика має надзвичайно колоритний вигляд. І постійно є про що почитати у новинах. Але ці перетягування канату аж ніяк не впливають на якість життя і тільки збільшують безлад.
Та вихід є. Пора вибудувати таку систему, де би ніхто не зміг захопити владу у країні і було зрозуміло, де повноваження уряду, а де — народних депутатів. На жаль, чи на щастя, у цю модель дуже погано вписується президент. Адже у наших реаліях людина на цій посаді, яке би прізвище і біографія у неї не були, намагається перехоплювати чужі повноваження. І, це вже ми знаємо достеменно з власного гіркого досвіду, нічого доброго з цього не виходить.
Крайній доказ того, як президент породжує безлад — «ініціатива» Володимира Зеленського видати по тисячі гривень вакцинованим українцям. Спочатку він запустив інформацію, що по тисячі дадуть усім. А уже за кілька днів прем'єр і народні депутати відмотують усе назад, щоб пояснити, що тисячу отримають не те що не усі, а лише дехто і ще не відомо хто.
Час нарешті перестати себе обманювати і перестати шукати месію, який вже точно буде владарювати в інтересах кожного українця, а будувати таку систему влади, за якої настрій однієї особи не впливає на безпеку та добробут десятків мільйонів громадян.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ