Як має змінитися армія у 2026-му. Стаття комкора Білецького, написана між боями на Лиманському напрямку

Матеріал опубліковано у спецвипуску журналу NV Світ попереду 2026 за ексклюзивною ліцензією The Economist. Републікацію заборонено.

Незалежно від того, триватиме війна далі чи країна увійде в період перемир’я, українська армія повинна змінитися. І негайно. В обох сценаріях — і під час активних бойових дій, і в умовах паузи — на карту поставлене те саме: виживання держави. Партнери оцінюватимуть Україну не за політичними заявами, а за реальними можливостями її війська. А Росія сприйматиме лише силу — не наміри.

Тому будь-який 2026 рік, мирний чи кривавий, має бути роком тверезості.

Після сп’яніння завжди приходить похмілля — а після похмілля мусить настати протверезіння. Якщо 2025-й був роком воєнного похмілля, то наступний має стати роком тверезої реформи. Насамперед — у Збройних силах. Бо саме поле бою визначає не лише те, чи вистоїть країна, а й те, чи продовжить світ вірити у її перспективу.

Я пишу цей текст у паузах між важкими боями на Лиманському напрямку, час від часу поглядаючи на стрічки новин, де політична турбулентність створює відчуття хаосу. Але турбулентність і хаос — не причина, а наслідок. Наслідок намагання відповісти на системні виклики швидкими, популярними рухами, а не тверезою стратегією.

***

У дні перед повномасштабним вторгненням провідний настрій був простий: не вірю. Чимало представників влади, бізнесу, медіа й експертної спільноти повторювали ті самі аргументи: у Росії нібито недостатньо навчених військ; Захід нагнітає; Путін торгується. Не вірити було комфортно — це нічого не вимагало, окрім заспокійливих заяв.

Після шоку лютого 2022-го невіра змінювалася на ейфорію. Перші перемоги були приголомшливими — але замість аналізу їхніх причин країна взялася ділити перемогу.

Армія продовжила рухатися на тому самому паливі, на якому викинула росіян із-під Києва й Херсона: ентузіазмі мотивованих добровольців. Це пальне не безкінечне.

Коли почалися перші пробуксовки, країна знову шукала магічні рішення. Спершу Джавеліни. Потім Байрактари. Потім HIMARS, F-16, Abrams, Leopard, Bradley, стіни дронів та кілл-зони. Але технологія без стратегії не змінює хід війни.

Геймченджери справді існують. Так, Starlink дав українській армії у 2022-му абсолютну перевагу у швидкості передачі інформації, а отже в обізнаності і керованості військ. Шахед поставив нашу енергетику на грань виживання. Танки були вигадані у Першу світову, але не мали вирішального впливу на хід війни. І лише після появи концепції бліцкригу та глибинної операції Триандофілова [військовий теоретик, 1894−1931] стали королем поля бою Другої світової.

Технологія — не «сферичний кінь у вакуумі». Будь-яку зброю застосовує людина.

Проблема номер один — це завжди люди

Я командував елітними підрозділами з мотивованих професіоналів — і підрозділами, сформованими з мобілізованих безхатьків. Я бачив російські елітні штурмові групи — і бачив цілі роти, набиті пораненими, алкоголіками та наркозалежними.

В Україні існує ілюзія, що збільшення чисельності війська = автоматично «кава в Криму». Це не так. Без якісної базової підготовки та без сильного сержантського корпусу збільшення чисельності означає лише зростання втрат.

Єдине, що ми можемо протиставити противнику, сили і ресурси якого переважають, — радикально іншу якість і ефективність. Зрештою, якісно інший людський матеріал на кожному з рівнів — причина кожної з українських перемог.

Перше, чим можна забезпечити підвищення ефективності, — навчанням людей.

Наприклад, за пів року Україна спроможна підготувати 3−4 тис висококласних інструкторів із бойовим досвідом. А вони своєю чергою зможуть випускати кожні півтора місяця щонайменше 40 тис. повноцінно навчених солдатів. Не «мобілізованих із нуля», а людей, здатних виживати і воювати під тиском. Ми відпрацювали чіткий дієвий механізм у військовій школі імені Євгена Коновальця — об'єктивно найкращому навчальному центрі ЗСУ. Цей досвід нескладно масштабувати.

Слід також розуміти, що фундамент армії сучасного типу — сильний сержантський корпус. Без нього навіть найкращі командири не рятують ситуацію: «старики» гинуть швидше, ніж встигають передати досвід, а недосвідчене поповнення не здатне тримати позиції під тиском.

Створити професійний сержантський корпус — складно, але не складніше, ніж змінити підхід до бойової підготовки.

Навчання — те, що Україна може почати завтра.

Друга проблема: «паперові генерали»

Більшість нинішніх генералів починали війну ще у 2014 році полковниками та підполковниками, а отже — перебували на посадах, які, незалежно від їхнього бажання чи небажання, не передбачають безпосередньої участі в бойових діях.

Нинішні полковники і командири батальйонів починали в найкращому випадку командирами взводів чи рот у 2014-му. Це люди, які бачили, як воно «на землі», може, і не прямо «їли солдатський хліб», але їм доводилося бувати під обстрілами, здійснювати піші й машинні марші, перебувати в обороні і навіть стріляти. Вони розуміють межі можливостей солдата, принаймні фізичні. Генерали — ні.

Генерали були «книжковими» офіцерами, а сьогодні вершать людські долі. Чи є серед них розумні, досвідчені, компетентні? Однозначно. Але їм бракує практичного досвіду.

Це не унікальна українська ситуація. Після Іраку США зіткнулися з тим самим. Багато генералів не воювали з часів В'єтнаму. Перша війна в Іраку оголила розрив між теорією і практикою. Вихід був радикальний: очищення генеральського корпусу і підвищення тих, хто мав реальний бойовий досвід.

Україні потрібна така сама реформа.

Повна переатестація офіцерського складу не у форматі покарання, а як запорука виживання. Потрібне швидке зняття усіх барʼєрів для росту здібних молодих офіцерів.

Найефективніші з моїх командирів сьогодні — капітани й майори, які виросли з 2014-го і сьогодні виконують завдання полковників та генералів. Вони однозначно компетентніші, ніж ті, що керують лише завдяки вислузі років.

Від мене, можливо, очікували б розповідей, які приємно чути, — що за нас воюватимуть дрони або що треба попросити в Заходу авіаносець.

Але на кожній війні є лише два шляхи: ефективність воєнної машини і воєнне мистецтво, або завалювання безкінечним ресурсом. Безкінечного ресурсу немає ні в нас, ні в наших союзників.

Тому я за реальний погляд, а не за віртуальні мегапрожекти.

Звичайно, я можу багато розповідати про очікувані технологічні революції 2026-го, оскільки Третій армійський корпус — топ за БпЛА, у наземних дронах, безпілотній ППО, автоматизації управління і опрацюванню інформації військами. Зʼявиться низка нових видів зброї, але зрештою все впирається в якість людей.

Техніка без якісного управління — лише метал.

Росія мала чудове озброєння у 2022-му і програла Київську операцію через катастрофічне командування.

Технологія не визначає стратегію. Це робить людина. Від сержанта до генерала.

Так, «поліпшення якості людей» — звучить не для заголовків. Очевидно простіше закликати до виробництва «100 мільйонів дронів».

Лише якісні зміни в армії визначають результат на полі бою, ставлення суспільства і готовність партнерів продовжувати підтримку.

2026-й має стати роком тверезості — бо іншого вибору в Україні більше немає.

За умовами ліцензії всі матеріали номеру опубліковано українською мовою. Републікацію заборонено.