«Згортання війни в Україні Сі не планує». З чим США і Китай починають масштабний переговорний цикл і яка в цьому роль Росії — Харитонов

— До візиту Сі до Бішкека, на саміт Шанхайської організації співробітництва (ШОС). Чим нині є ця організація? Чи вона впливає на порядок денний, скажімо, в світі?

— Я б не говорив би, що вона має якийсь значний вплив, з урахуванням того, що для автократичного блоку існує клуб БРІКС (BRICS), який показує динаміку до розрощення. Але я би сказав, що ШОС — це те проксі Сі Цзіньпіна, яке необхідно йому у випадку, якщо він захоче створити якийсь парамілітарний чи воєнізований блок, чи якимось чином зав’язати структуру управління між Росією і Китаєм в Центральній Азії.

Але поки йому це не вдається, і тут певним стримувачем працює Індія, так само, як і в БРІКС.

У БРІКС загалом у Індії є сформований пул країн, які не підтримують російсько-китайське бачення ревізії світового порядку. У ШОС дещо інша ситуація, але так, Індія там також виступає як балансир, що рівночасно не заважає Китаю просочуватися в кожну країну-учасницю ШОС по всій Центральній Азії.

Традиційно також продовжується експансія Білорусі, яка також супроводжується нарощенням військової співпраці. Щойно завершилися чергові китайсько-білоруські військові навчання. І очевидно, що іранська історія також про це.

Геополітична вага цього блоку не велика, але з урахуванням того, що йдеться про китайські проксі, за винятком Індії, то це, звісно, історія саме про стримування КНР.

— Про утворення ось такої мілітарної організації, наддержавної, про яку ви говорите. За яких обставин Китай актуалізував би цю свою потребу? І наскільки зараз йому потрібна в цьому сенсі Росія, тому що російське військо задіяне до війни в Україні? Чи це є добрий для Пекіну момент?

— Ні. Китаю зараз не треба ця інституціалізація. Він хоче створити підґрунтя. Для цього він хоче підпорядкувати військово-промислові і військово-логістичні процеси, що в нього непогано вдається.

Але говорити, що йому необхідно створювати китайське НАТО, анти-НАТО, скажімо, — поки що йому це не треба, бо воно і так функціонує в цьому гібридному та асиметричному сенсі.

Росія і так вже перепідпорядкована Китаю, і російська армія не може існувати без китайського постачання, китайської фінансової підтримки, як сама російська держава. Те саме відбувається з Північною Кореєю, яка сьогодні переживає, скажімо, ренесанс завдяки китайсько-російським вливанням. І Китай дуже непогано себе почуває, контролюючи їх через оці асиметричні автократичні транзакційні зв’язки.

Подібне відбувається і з Іраном, як вже згадувалося. Тому що не можна відрізати Іран від Китаю, а Китай від Росії. Підтримка йде, і те, що Іран вдається знаходитися в тих умовах, в яких він є нині, беззаперечно, це завдяки китайській підтримці.

— Ви згадали вже про Індію. Напередодні прем'єр-міністр цієї країни Нарендра Моді під час зустрічі з Путіним заявив, що треба рухатися до кінця воєнних дій. Там загальні фрази, на що Путін відповів, що Росія нібито також рухається шляхом мирного врегулювання. Яку роль нині Індія відіграє в цих питаннях?

— Я б не говорив би, що Індія є ключовою державою по впливу на Росію. З огляду на те, що Сполучені Штати, та і не тільки вони, і Японія зацікавлені в тому, аби Індія дедалі менше ставала залежною від Росії і Китаю. І хай Індія зберігає досить серйозний вплив на некитайську частину російської економіки, вона, звісно, не визначає динаміку геополітичних рішень і Китаю, і Росії в цьому сенсі.

Водночас добре, що Моді ці речі проговорює. Він чи не єдиний, хто має таку риторику в цьому-всьому китайському клубі.

Щодо слів Путіна. Навряд чи вони реально відповідають дійсності, з урахуванням того, що коїться цими днями в Україні. Та і з урахуванням того, що, вочевидь, тема російської війни була головною на переговорах між Путіним і Сі. І поки що все виглядає так, що Сі не планує якимось чином давати вказівку про згортання чи зменшення інтенсивності бойових дій.

Сі всецільно готується до зустрічі з [президентом США] Дональдом Трампом 24 вересня у Вашингтоні. І всі кроки, які робить сьогодні Китай (експансивні кроки, а їх чимало) спрямовані на те, щоб послабити геополітичні позиції США.

І тут очевидно, що згортання російської війни в Україні на тлі цього масштабного переговорного циклу, який починається з кінця вересня і закінчується кінцем грудня, Китай не планує.

Та ще й до того, що йде підготовка до Шеньчженю, до саміту Азійсько-Тихоокеанського партнерства, де може відбутися тристороння зустріч між Трампом, Сі і Путіним.

— Китайсько-індійські взаємини: навколо чого вони зараз будуються, яка їх природа? Чи можна говорити, що війна Росії проти України займає якесь місце в цій архітектурі, у цій природі?

— Так, беззаперечно. По-перше, Індія і Китай — це ті дві єдині сили, які мають тотожний людський капітал для ведення бойових дій. Я сказав би, що Індія тут переважає Китай якісно, в сенсі свого людського капіталу. Щонайменше її населення значно молодше, ніж китайське. Але це скоріше філософська тема.

Якщо ж говорити про природу їхнього протистояння, то воно вкрай серйозне. Я б назвав це своєрідною формою холодної війни. Тому що Індія розуміє, що саме Китай, а не Пакистан, сьогодні становить екзистенційну загрозу для Індії. З урахуванням того, що Китай вже окупує територію індійського Кашмір в районі Аксай-Чин, враховуючи те, що Китай не визнає існування індійського штату Аруначал-Прадеш, Південного Тибету, постійно робить якісь різного роду військові маніпуляції.

Та і загалом між ними не існує визнаного кордону. Це фактично лінія ромежування, але це не реальний кордон, з урахуванням того, що в них вже була війна в 60-х роках і потім ще сутички зіткнення в 2020 році. Китай експансіюється у водах довкола Індії, в Індійському океані, це велика проблема.

Ми бачимо, що сьогодні відбувається з легітимізацією хунти в М’янмі, в чому активно бере участь Китай та і Росія. І М’янма — це наразі китайські брами до Індійського океану, це всі розуміють, всі знають, і це беззаперечно загрожує індійським інтересам.

Та сама історія з Мальдівами, та сама історія зі Шрі-Ланкою. Незрозуміла поки ситуація з Бангладеш та з їхнім новим прем'єром, який курс буде. Ситуація напружена.

Але з позитивного ми бачимо, наскільки добре відбувається синергізація дій Індії, Сполучених Штатів, Австралії і Японії у форматі QUAD. Дуже добре пройшли в них зустрічі на рівні міністрів, були оголошені наприкінці весни — на початку літа досить історичні речі. Будівництво спільних портів на Фіджі, що логістично і стратегічно має великий вплив, хоча країна незначна, і в Україні мало хто про неї знає.

Хай там як, такі речі відбуваються, Індія бере в цьому участь і я б сказав, що динаміка позитивна в контексті інтеграції Індії в демократичний блок. Блок, який орієнтований на протистояння з Китаєм і на перемогу над китайською експансією.

— Повернуся до саміту ШОС. У засіданні беруть участь, зокрема, представники Ірану, президент Ірану Масуд Пезешкіан. Очевидно, це теж накладається на воєнну реалію, на протистояння Ірану та Сполучених Штатів Америки. В якій позиції зараз Китай щодо цього? Добра нагода зустрітися, фізично поговорити, подивитися очі в очі Масудові Пезешкіану і Сі Цзіньпіну?

— Ми маємо розуміти, що китайська присутність у Тегерані настільки достатня, що їм немає потреби там зайвий [раз] проводити зустрічі між черговим іранським лідером та Сі Цзіньпіном.

Сі чудово володіє ситуацією довкола Ірану, віддавав, беззаперечно, різного роду вказівки, яку підтримку надавати іранським силам. Загалом відомо про військово-компонентну поміч і китайські супутники використовувалися для завдання ударів по американських позиціях. Про це вже всюди говорять, але тут вже питання більш комплексне — і економіки, і фінансів, і нафти, і багато чого іншого. І Китай, чи так, чи інакше, має тут визначальний вплив.

Не було б Китаю, вже не було б Ірану, тому що Іран би не міг отримувати ту критичну підтримку. Хтось скаже, що ні, це не Китай, це Росія, але тут необхідно виходити з позиції, що коли ми стираємо цей наліт під назвою Росія, там буде Китай.

Тому що російський військово-промисловий комплекс, російська економіка повністю залежить від китайського постачання в усьому. Альтернативи китайському нема. Те, що називається американським, тайваньським, японським, про що постійно наголошують представники уряду України, воно все вирблено в Китаї. Це не історія про те, що якісь компоненти їдуть зі штату Каліфорнія кораблями до Камчатки, і потім на Алабугу приїжджаючи, збирався дрон.

— Сергій Лавров, очільник російської дипломатії, зробив заяву, говорячи про те, що партнерами Росії є КНДР та Іран. Я не дивуюся риториції Лаврова, тільки якось не можу розгледіти в цьому переліку Китаю. Як на це подивляться в Пекіні?

— Спокійно подивляться, це якраз те, що Китаю треба. Китай не хоче сьогодні втрачати статус типу притомної держави, з якою може бути комунікація. І це дуже підтверджується тим підходом, який застосовували до Китаю навіть ми, Україна.

Ми ж постійно апелюємо, що це якась притомна держава, що Сі Цзіньпіну можна заглянути в очі, переконати його не підтримувати Росію та інше-інше. Це все звучить.

Китай не готовий втрачати статус притомної держави, тому він не хоче бути в цьому переліку з вуст Кремля. І Росія використовує саме таку сентенцію, позаяк вона має оборонні угоди з Північною Кореєю і з Іраном.

У випадку з Північною Кореєю варто наголосити, що система колективної безпеки існує між КНДР і Росією, і між КНДР і Китаєм. Просто з Китаєм вона ніколи не згорталася, ще з минулого сторіччя. Що вже утворює тристоронній зв’язок довкола корейського півострова. І з урахуванням того, що Індо-Пацифіка, або зокрема Пацифіка, або ще зокреміше Східна Азія є головним центром для початку можливої Третього світової війни, це важливий нюанс.

— За даними китайського уряду, товарообіг Китаю з п’ятьма державами Центральної Азії минулого року сягнув рекордних 106 мільярдів доларів. Власне, це вперше робить Пекін найбільшим торговельним партнером цих країн в сукупності. І одним з ключових інфраструктурних проєктів є залізниця Китай-Киргизстан-Узбекистан, яка нині перебуває на етапі будівництва. Ще більше узалежнення країн Центральної Азії від Китаю, чим це може обернутися і для Пекіну, і для перерахованих мною щойно країн?

— Давайте тут розставимо все на місця. Центральна Азія — це вже є китайська колонія. І давно. Тобто, Росія там уже років, я б сказав, десять не має того визначального впливу, який їй там колись малювали. Центральна Азія під геополітичним визначальним впливом КНР.

Економічно ці країни без КНР не можуть зараз виживати. І це зумовлено тим, яка економічна, яка політична модель діє серед них. Бо це Центральноазійські автократії.

Інше діло, що зараз існує великий інтерес США, Японії і Європейського Союзу до того, щоб встановити окремі відносини з цими країнами щодо ресурсів.

І тут уже до питання контролю над Транскаспійським коридором і питання того, хто використовуватиме, зрештою, найбільше артерії, які будуються, зокрема, Китаєм, через ці країни. Бо країни є багатими на енергоресурси, на рідкісноземельні метали та інші необхідні товари для оборонного розвитку демократії.

І тому ми бачимо чимало різного роду форумів, які проходять за участі лідерів цих Центрально-Азійських країн. Плюс Монголія — теж був вкрай важливий гравець у цій історії. Усе це відбувається.

Серджіо Гор, посол США в Індії, і спецпосланець Трампа з питань Центрального Азії, зокрема, активно працює в тому регіоні, теж проводить різного роду зустрічі. Я б сказав, що є певна конкуренція, але не за геополітичний вплив на ці автократії і не за цих лідерів, а безпосередньо за якісь конкретні контракти, договори про постачання чогось.

І це насправді стосується і Узбекистану, і Казахстану, і Монголії. А Монголія з Казахстаном нині намагаються через Росію отримати дозвіл транзитного проходу. Якщо буде домовлено з Кремлем, що Монголія зможе безперешкодно щось передавати в Казахстан, це розблокує постачання рідкісноземельних металів з Монголії без Китаю, що дуже цікаво США, але це досить середньострокова перспектива.

— Наскільки ця конкуренція можлива без упокорення, налагодження діалогу і задобрення автократів у кожній з цих столиць, бо там так воно збудовано все.

— Так, очевидно. Це ж характерно для всіх центральноазійських автократів, зокрема і для Росії, яка є, беззаперечно, центральноазійською автократією. Я сказав би, що це немало важливо.

Звісно, адміністрація [президента США] Дональда Трампа точно має підхід до цих автократів, і що їм запропонувати, і фінансово… Та це і вигідно, тому що Америка приносить якісь капітали, з цих капіталів будуть десь відкати і якось воно буде функціонувати. Бо наразі в Білому домі реалісти, які не сильно думають про ціннісний підхід до ведення геоекономіки.

Але, що більш важливо в цій історії, — це якраз оцей процес налагодження взаємодії США та РФ, на що Трамп досі сподівається, на перехоплення китайського впливу на Росію. Тому що, так чи інакше, це все один комплексний план відриву китайських васальських держав від Пекіна, щоб вони почали слугувати інтересам США. Поки не сильно є якісь результати в цій історії, але Білий дім досі прагне руху за цією моделлю, бо вона для них виглядає менш витратною, ніж модель, коли всі ці автократі слугують Китаю під час Третьої світового війни.

— Але наскільки це реалістична модель? Мені здається, що тут не до кінця враховується цей ідеологічний компонент, вічна неприязнь росіян щодо Заходу, російські комплекси, які вони виміщують і тут, в Україні, і загалом в своїй пропаганді. Це теж фактор, яким не можна легковажити.

— Беззаперечно, і тому воно малореалістичне. Тому я не певен, який буде курс Білого дому вже на другу половину каденції Дональда Трампа. Можливо, там будуть певні корективи, тому що вже воно виглядає не так інтенсивно, не так оптимістично з погляду Трампа, як воно було на початку його каденції.

Дивитимемося, з чим завершаться переговори в цьому циклі. Тому що, повторююся, вони важливі. 24 вересня — в Вашингтоні, кінець листопада — в Шеньчжені. Якщо Трамп туди прибуває, то, вочевидь, буде перша за дуже довгий час тристороння зустріч між автократами і Дональдом Трампом. І потім саміт G20 в США наприкінці року, де очікується Сі, якщо Трамп прибуде в Шеньчжень.