Ілюзія наступу? За яким сценарієм війни йде Путін

Авіаудари, дрони й артилерія накривають обраний район і підступи до нього масованим вогнем по всьому, що може хоч якось бути використаним для оборони. Швидкодіючі штурмові групи на мотоциклах або піші диверсанти намагаються якомога ближче підібратися до українських позицій, ховаючись у будь-яких можливих укриттях.

Коли виживає достатня кількість бійців (10−20% від початкового складу), вони формують атакувальну групу і штурмують ціль, із розрахунком використовувати її як опорний пункт для наступної хвилі.

Після того як українська піхота відходить на кілька сотень метрів, українські оператори дронів наводять рої БпЛА на зону атаки, координуючись з артилерією для знищення рашистів. Часто після цього українські групи повертаються і добивають уцілілих.

Ця тактика призводить до того, що росіяни гинуть у кожній атаці, при цьому українські втрати залишаються відносно невеликими. Однак при повторенні таких атак сотні разів втрат уникнути неможливо. Тепер безпілотники здатні звести їх до мінімуму, але з важливими застереженнями.

Розуміння особливостей рельєфу критично важливе для операцій з БпЛА — сигнали легко губляться за перешкодами. Компетентність і тактичні інновації на рівні дрібних підрозділів залишаються наріжним каменем сучасної війни: перемогу забезпечують підготовлені бійці. Класичні принципи ведення бою не втратили значення — скоріше, навпаки. У світі, де кілька бійців на передовій можуть керувати найпотужнішим вогнем, особливо важливо уникати концентрації сил, щоб не видати свої наміри. Цикл Бойда НОРД — «спостерігай, орієнтуйся, вирішуй, дій» — чудово описує, як людський (або колективний) мозок адаптується під нові умови.

Цікаво спостерігати, як змінилася тактика орків за останні пару років

Якщо ця війна чогось і навчила, то це того, що українці швидше й ефективніше проходять цикл адаптації: аналізують, що спрацювало, і покращують методику, тоді як рашисти буксують. Зростання бойової ефективності українців відчувається навіть у втраті ворогом панування у повітрі біля лінії фронту, тоді як літаки продовжують вибухати в глибокому тилу. Що знову сталося цього тижня з росіянами — знову удари, хоча й не такі масштабні, як атаки по базах стратегічних бомбардувальників.

Промислова інфраструктура Росії зазнає ударів майже щоночі. І, як завжди, більша частина фактів суперечить хибному наративу про «поразку України».

Бої залишаються запеклими і безперервними, і саме темп визначає реальність для солдата. Україна все ще втрачає занадто багато гідних людей, але кількість дронів, що захищають піхоту від російських лобових атак, швидко зростає.

Цікаво спостерігати, як змінилася тактика росіян за останні кілька років. Дедалі частіше застосовують саморобні машини, а цілі штурму змістилися: якщо раніше основним було виявлення українських вогневих точок і їх придушення силами підтримки з подальшим захопленням добірними військами, то тепер завдання — будь-що-будь закріпитися. Головна ж мета — дістатися до операторів українських дронів: якщо їх відтіснити на кілька кілометрів, у піхоти з’являється шанс утримати нещодавно захоплені позиції і відрапортувати про «перемогу» в Москву.

Ось чому четвертий етап схеми стає вирішальним для кожного українського підрозділу, який утримує лінію оборони. Навіть за неточності, масований вогонь противника здатний придушити будь-яку оборону на ділянці один на один кілометр. Щоб мінімізувати втрати, позиції утримують мінімальні групи по 2−3 людини, розосереджені на сотні метрів, при цьому зберігаючи можливість взаємної підтримки. Це вимагає глибоко ешелонованої оборони, здатної «перетравити» рашистську хвилю. Після відбиття атаки бійці повертаються і відновлюють позиції, беручи полонених у міру просування. Але через серйозний дефіцит живої сили кожне зіткнення з втратами — це майже катастрофа.

Військові дії — це як протистояння двох симфоній. Кожна дотримується своєї логіки, а конфлікт відбувається в місцях зіткнення цілей. Проблема рашистів не стільки в поганій тактиці, скільки в ігноруванні людських і матеріальних утрат на кожному етапі. Це постійно дає українцям шанс виявити і використати вразливі місця. Українська сторона, зі свого боку, змушена підтримувати високий рівень якості та ефективності в кожній операції — аж до відмови від бою і відступу, якщо умови несприятливі.

Проблема Путіна в тому, що його армія залежить від нескінченної серії жорстоких ударів, які вже давно виродилися в ляпаси. До кінця літа вони можуть і зовсім ослабнути до жалюгідних стусанів, які легко відбити. Траєкторія України протилежна: якщо раніше вона намагалася ухилитися від кожної атаки, то тепер більшість із них активно парирує, причому росіяни часто опиняються в невигідному становищі та змушені оборонятися — там, де вони мали б тріумфувати. Гарантій не буває, але якщо Україні буде забезпечено необхідне озброєння, боєприпаси та ефективне командування — на Путіна чекає шок. Головний і останній у його житті.

Північний театр бойових дій

Бої навколо Сумської області набули особливої інтенсивності. Обидві сторони активно використовують авіацію, що, ймовірно, і пояснює збитий нещодавно в районі Кореневого російський Су-30. Збитий не випадково, а в межах цілеспрямованих дій. Українські винищувачі регулярно завдають ударів по передових позиціях противника, і мені цікаво, чи не є близькість Сум до фронту можливою підмогою в цьому відношенні. Мабуть, важко помітити невеликий літак на тлі безладного наземного рельєфу.

Основними цілями залишаються скупчення військ у великих будівлях, які важко вразити за допомогою HIMARS. Системи ППО противника стають мішенню для ракет HARM, як це було зафіксовано в районі Рильська, де нещодавно дроном було знищено великий об'єкт.

В останні місяці російські удари по Сумській області значно посилилися. Згідно зі звітами, кількість атак збільшилася вчетверо порівняно з попереднім роком. Використовують керовані авіабомби, FPV-дрони та інші БпЛА. У перші дні січня 2025 року зафіксовано 129 атак із використанням FPV-дронів. Українські сили ППО ефективно відбивали ці загрози, збивши 44 дрони за перші п’ять днів місяця.

Раніше, 13 квітня 2025 року, російська ракета вразила Суми, унаслідок чого загинули 35 людей і понад 120 дістали поранення. Серед постраждалих були діти. Атака засвідчила навмисне ураження цивільних об'єктів.

У відповідь на ці загрози українські сили продовжують посилювати оборону, ефективно використовуючи авіацію та засоби ППО для захисту ключових позицій на північному фронті.

На землі ситуація розвивається за очікуваним сценарієм: українські війська поступово відходять із заздалегідь підготовлених позицій уздовж міжнародного кордону, переміщаючись на височини ближче до Сум, де їх підтримує щільна мережа укриттів. Хребет, оточений густими лісами, являє собою відмінну оборонну позицію в цих умовах, оскільки дронам важко досягати цілей без того, щоб значно сповільнитися, що робить їх уразливими до такої міри, що їх набагато легше підстрелити з рушниці. Які теж можуть бути іноді ефективні, але їх використання пов’язане з ризиком отримати осколки. Усе-таки це полювання на зовсім інших пташок.

На захід від російського наступу українські війська продовжують битися в районі Тьоткіно. Метою тут, імовірно, є оточення і знищення кількох російських підрозділів, які опинилися в пастці в селищі. Наявність великого промислового об'єкта в місті робить його зручною позицією для утримання, при цьому спроби російських військ прорвати облогу стикаються із серйозними труднощами на шляху від Глушково.

Загалом бої в Сумській області розвиваються за очікуваним сценарієм: фронт залишається другорядним для обох сторін, кожна з яких використовує його для відволікання сил, які могли б бути задіяні на Донбасі. Таку саму ситуацію спостерігаємо і в Харківській області, незважаючи на періодичні дії, які можуть свідчити про зворотне. Бої тривають у руїнах Вовчанська, але їх усе ще можна охарактеризувати як сутички.

Східний театр

Росія не відмовилася від оточення Куп’янська, проте їй не вдається розширити плацдарми через річку Оскіл у щось цілісніше. Це може змінитися з настанням літа, коли рівень води знизиться, що полегшить форсування річки з використанням бронетехніки.

Але поки що цей фронт тримається непогано, хоча підкріплення нагодилися занадто пізно, щоб не дозволити зміцнитися невеликим плацдармам, які росіяни завоювали на цей момент. Утім, зусилля з постачання штурмових груп на західному березі цілком можуть завдати більшої шкоди зусиллям противника.

Борова тримається молодцем, хоча Третій армійський корпус усе ще під загрозою з обох флангів, причому на північному було проведено кілька ефективних контратак. Південніше, у Лимані, українцям, як і раніше, доводиться важко: російські війська закріпилися на річці Нітріус. Біля Торського є просування на кілька полів до Лиману, але це поки що важко назвати концентрованою атакою.

Сіверськ в оперативному плані, схоже, дедалі більше пов’язаний із Лиманом, ніж із Боровою. Не зумівши оточити 3-й армійський корпус або відтягнути його на значну відстань на північ, російські командири, можливо, розраховують на нерішучість України в проведенні масштабних контрнаступів, що можуть призвести до великих втрат, і мають намір ігнорувати фронт у Боровій, зосередивши зусилля на Лимані.

Якщо зусилля зі стиснення Сіверського виступу посиляться, цей сценарій стає імовірнішим. Було зафіксовано невеликі просування на захід від Білогорівки вздовж річки Сіверський Донець, але з урахуванням того, що українські війська можуть вести вогонь по противнику з лісистого північного берега, Москві, ймовірно, доведеться наступати на Сіверськ із південніших позицій, щоб мати хоч якийсь шанс на успіх. Однак це означає, що операція буде менше підтримувати наступ на Лиман і доведеться зіткнутися з 10-ю гірсько-штурмовою бригадою віч-на-віч.

Нещодавно 10-та гірсько-штурмова бригада опублікувала відеозапис перехоплення дронів, які збили численні російські «Ланцети», що є хорошим індикатором якості бригади. Перші підрозділи, які зможуть створити хоча б часткову кінетичну «антидронову бульбашку» над рухом бронетехніки, ймовірно, відновлять значну мобільність на полі бою.

Важливий історичний факт, який часто не беруть до уваги: німецькі танки, які розгромили французькі та британські сили, які технічно перевершували їх, були досить живучими, щоб безпечно дістатися до нової бойової позиції до того, як важчий союзний танк устигне завдати удару. Їхня проста здатність бути там, де противник не очікує, завдавала більше шкоди командуванню союзників, ніж можна було б припустити за їхньою тонкою бронею і недостатнім озброєнням. Поки противник турбувався про німецьку бронетехніку, піхота могла наблизитися і виграти бій. Штурмові пікірувальні бомбардувальники могли впоратися з ізольованими ворожими танками.

На південному напрямку, в районі Костянтинівки, незважаючи на спроби російських військ пробитися через Часів Яр, українські позиції залишаються міцними. У Торецьку ситуація схожа: незважаючи на просування противника відкритими ділянками на схід від міста, українські сили успішно стримують наступ.

У якийсь момент російські війська зіткнуться з необхідністю або прорватися між Часовим Яром і Торецьком, або захопити обидва міста, щоб оточити Костянтинівку. Однак спроби домогтися останньої опції тривають уже понад рік без значного успіху. Навіть часткові успіхи не дозволили противнику створити потужне ударне угруповання. Схоже, в Москві зрозуміли, що найлегше наступати там, де немає великих населених пунктів. Зрозуміло, це також райони, найуразливіші для атак безпілотників і найвіддаленіші від безпечних логістичних складів.

На захід від Торецька, у напрямку Покровська, російські війська продовжують спроби розширити плацдарм через річку Бичок і шосе Т-0504. Однак просування йде вкрай повільно. За повідомленнями, українські сили відбили наступ противника в районі сірої зони біля Попового Яру, завдавши рашистам значних втрат.

Основна увага Росії зосереджена на Яблунівці, яка є ключовим вузлом оборони ЗСУ на південь від Клебан-Бицького водосховища, поряд із Шербинівкою. Захоплення цих населених пунктів дозволило б противнику обійти українські позиції і загрожувати оточенням Покровська з південного заходу. Однак українські сили активно чинять опір і проводять контратаки, що ускладнює просування противника.

Лінія оборони навколо Покровська залишається міцною, незважаючи на постійні спроби російських військ прорвати її. Більшість атак спрямовані на фланги, де українські сили чинять рішучий опір. На південному заході російські війська намагаються розширити контроль над південним берегом річки Солона, щоб або запобігти знищенню українського плацдарму, або створити загрозу оточення Покровська з західного напрямку.

Переважно операції росіян на прилеглому Новопавлівському фронті спрямовані на підтримку Покровського напрямку шляхом повороту флангу української оборони на захід. Наразі основний тягар наступу орків припадає на район між річками Солона і Мокрі Яли. Я думаю, що кінцева мета командування орків у цьому районі — досягти Межової, що змусить Україну оборонятися від спроб обійти Покровськ на набагато ширшому фронті. Це буде погано поєднуватися з усе більшим використанням Москвою оптоволоконних безпілотників для нанесення ударів на відстані до двадцяти кілометрів за фронтом.

Хіба що для досягнення прориву на кшталт «Багратіона» або навіть переправи через Дніпро в окупованій Україні орки мали б бути спроможні рухатися набагато швидше, ніж зараз.

Однак, незважаючи на інтенсивні штурми, російські сили всюди стикаються з труднощами в просуванні. Таке враження, що хтось у Кремлі вирішив повторити пізній етап Східного фронту в обох світових війнах, але в значно сповільненішому темпі. Але для досягнення прориву масштабу операції «Багратіон» або форсування Дніпра в окупованій Україні російські війська повинні діяти набагато швидше й ефективніше.

Деякі ознаки свідчать про те, що Україна справді утримує значний резерв бойових сил, незважаючи на медійну занепокоєність питанням, коли вона буде змушена припинити опір. Україна здатна мобілізувати від 20 до 30 тисяч осіб щомісяця. Тоді як Росія, мабуть, керує мобілізацією вдвічі більшої чисельності — лише для того, щоб компенсувати втрати. Однак співвідношення втрат на полі бою далеке від двох до одного; більшість джерел вказують на співвідношення 8:1 або навіть 10:1 на користь України. Це означає, що ефективна міць Росії стабілізується або знижується, тоді як міць України зростає.

Це не зима 2023 року, коли велика кількість піхоти була необхідна для утримання фронту. Більший розподіл сил означає меншу здатність зупинити орків на місці, але глибина оборони робить більшість атак занадто дорогими, щоб виправдати їх.

Проте в певних районах — наприклад, на південній околиці Донбасу — накопичені російські атаки можуть і будуть змушувати до повільного, але постійного відступу. Україна завжди була приречена відступати до кордону з Дніпропетровською областю, подалі від окупованих міських центрів, де орки могли легше отримувати матеріальну перевагу на свій розсуд.

Важливо те, що цей процес повільного відступу ніколи не перетворювався на втечу. Він не привів — хоча ситуація і була близька до цього кілька разів — до масового оточення українських військ, і на кожному кроці Москві доводилося платити за це високу ціну.

Українські лінії тепер коротші, а ворожі шляхи постачання довші, тому лінія фронту має стабілізуватися протягом кількох тижнів. Доти українські бійці, які опинилися між іще однією парою щелеп, що змикаються, — на цьому фронті Москва послідовно проводила такі маневри на оперативному рівні — будуть змушені відступити ще раз.

Той факт, що московські солдати нібито досягли кордону з Дніпропетровською областю, не має значення в серйозному військовому аналізі. Це просто політичне позерство для некомпетентного дурня в Кремлі. І хоча серія російських атак уздовж річки Мокрі Яли в бік Комара минулого тижня була короткочасно успішною, місцеві українські контратаки відкинули ворога назад.

Українські лінії в цьому районі, ймовірно, утримуватимуть між Комаром і Дачним, хоча злиття річок Мокрі Яли, Солона і Вовча утворює великі лісисті ділянки, які Україна, сподіваюся, перетворила на фортеці. Можливо, що натиск росіян найкраще стримувати саме там. Після того як він вичерпається, занедбаний західний фланг може виявитися вразливим.

Південний театр

Рашисти продовжують займати таке становище, ніби вони планують великі атаки в напрямку Оріхова і навіть Херсона, але шанси на успіх занадто малі, щоб це було чимось більшим, ніж просто оперативна задумка. Ще одна з таких задумок, схоже, відбувається на стабільному в решті Гуляйпільському фронті, просто на стику Південного і Східного театрів.

Можливо, цей район давно очікував такого кроку, але мене дивує те, що ворог промацує саме те місце, де, як я припускав останні кілька місяців, Україна може почати раптовий наступ на Волноваху цього літа. Можливо, це просто збіг, але в цьому районі українські лінії найближче підходять до передових укріплень росіян, які необхідно швидко захопити на самому початку будь-якої контрнаступальної кампанії.

Авіаційна дуель

Перший Flanker (назва російського літака СУ-27 і його модифікацій, таких, як СУ-35 за класифікацією НАТО), збитий Viper (неформальна назва літаків F-16), увійшов в історію — на підтвердження є відео з уламками літака — і, схоже, усе сталося саме так, як і прогнозували. Радар AWACS почав відстежувати Су-35, коли той перебував за кілька сотень кілометрів від повітряного простору Росії. Пілот по дурості пролетів за двадцять п’ять кілометрів від кордону, дозволивши парі F-16 улаштувати хрестоматійну засідку.

Тактична мережа може дозволити сигналам з AWACS надходити до бортової системи наведення ракети «повітря-повітря», при цьому пілоту «Вайпера» не потрібно активувати свій власний радар — він лише виконує роль прохідного каналу. Це дає змогу стрілку залишатися прихованим, як снайперу. Під час низького польоту ефективність роботи радара на Sukhoi знижується настільки, що ціль може не знати про наближення загрози доти, доки головка шукача на ракеті не активується на останньому етапі польоту. Поки ціль не наблизиться досить близько, щоб засікти її, вона може сама летіти в зону перехоплення, використовуючи регулярні оновлення від AWACS.

Це не був поєдинок у стилі Top Gun: натомість він схожий на ту битву, яку Пакистан не так давно ініціював проти Індії. Паперові недоліки F-16 (або J-10) порівняно із сучаснішими Су-35 (або Rafale) здебільшого зникають за належної підтримки. Ласкаво просимо в чарівну силу комбінованих озброєнь: емерджентність, у системних термінах. Загальна міць кількох частин, що діють узгоджено, дає більший ефект, ніж їхня лінійна сума.

Якби це була справді війна рівних, я б очікував, що Москва не пошкодує зусиль, щоб знищити потенціал AWACS України. Ось чому до перших двох літаків Saab мають швидко приєднатися інші. Втрати неминучі, якщо противник досить рішучий, навіть незважаючи на те, що полювання орків за українськими літаками на землі було досі невдалим. На щастя для України, Москва ніколи не прагнула тотальної перемоги в будь-якій одній галузі, навіть якщо успіх може призвести до переваги в інших. Витративши стільки ракет на бомбардування міст, Москва так і не змогла помітно скоротити обмежену кількість сучасних літаків і систем ППО України. У результаті сили тактичної авіації рашистів перетворилися на прославлені ракетні установки, які тепер стали набагато вразливішими. Блукальні «Патріоти» теж можуть використовувати дані AWACS.

Я все ще сподіваюся, що якийсь кмітливий український технік придумав, як прикріпити ракети «повітря-повітря» до ударних дронів, тому що вони теж могли б скористатися підтримкою AWACS, рухаючись на шляху наближення орківських плануючих бомбардувальників, які наближаються, сподіваючись, що вони пройдуть досить близько, щоб ракета могла надійно націлитися на ціль у разі запуску. Повинен же бути спосіб перетворити дані Link-16 на те, що зможуть використовувати старі радянські ракети класу «повітря-повітря»…

Хай там як, можна очікувати нових засідок, поки орки не почнуть постійно тримати свої літаки на відстані щонайменше сотні кілометрів від фронту. Що ускладнить закидання України планувальними бомбами, навіть якщо їхній радіус дії буде збільшено майже до такої відстані. Суми і Харків можуть бути близькими до кордону, але вони не розташовані просто на ньому. Якщо путінські льотчики хочуть летіти в пащу мережі ППО, то прапор їм до рук. Я з нетерпінням чекаю на нові красиві фотографії «Фланкерів» і «Фоксхаундів», що падають у вогні. І хоча деякі «Вайпери» будуть втрачені, у світі набагато більше літаків F-16, ніж «Фланкерів».

Ударні кампанії

І Україна, і противник нарощують свої ударні кампанії, причому дуель на цьому фронті, ймовірно, найпомітніша з усіх інших. Більше не стримувані фальшивою миротворчою ініціативою Трампа — яка тепер виглядає насамперед як затяжна гра в інтересах Москви, причому така, що пішла не зовсім за планом, — Путін і Зеленський проводять, по суті, грандіозний експеримент, випробовуючи дві протилежні концепції глибокого удару.

Путінські орки вважають, що, підриваючи моральний дух українців безперервними терористичними ударами і сіючи внутрішньополітичні розбіжності, вони зможуть згодом підірвати уряд Зеленського і змусити його прийняти умови Путіна. Військові Зеленського переслідують зовсім іншу мету: нав’язування все більших матеріальних витрат, які безпосередньо перешкоджають військовим діям.

В обох логічних шляхах є гідна захоплення внутрішня послідовність. Однак Путін будує свою теорію про те, як за допомогою податливих ЗМІ домогтися перемоги, на помилковій вірі в силу відвертого терору. Історія показує, що це тільки провокує відповідні зусилля — Друга світова війна в Європі, найімовірніше, продовжилася, а не скоротилася завдяки бомбардуванням, спрямованим проти мирних жителів, тому що вони опинилися в пастці. Повстаючи проти режиму, ви не тільки наражаєте себе на величезний ризик, а й опинитеся в одному таборі з людьми, які, можливо, убивають ваших рідних. У короткостроковій перспективі безпечніше промовчати, навіть якщо це може приректи вас на загибель у довгостроковій перспективі.

Ударна кампанія України заснована на твердих наукових даних. Системи містять різні елементи, причому швидкість обміну матеріалами або інформацією між ними зазвичай має вирішальне значення. Поруште канали взаємообміну, уразивши важливі вузли, що зв’язують незалежні в іншому сутності, і організм загалом після відповідного потрясіння може каскадно зруйнуватися. Такий самий базовий механізм і в природі — саме за таким принципом працюють в організмі ліки.

Саме тому Україна продовжує дивувати світ, уражаючи цілі, які вважалися недосяжними, за допомогою технологій, лише нещодавно адаптованих до ведення бойових дій. Якщо ви знищуєте інфекцію, ви маєте випереджати її здатність справлятися зі змінами в навколишньому середовищі. Експоненційні криві вимагають багато часу для того, щоб вийти з-під контролю.

Тоді як Москві вдалося вбити безліч мирних жителів унаслідок серії масових ракетних ударів і ударів дронів по Україні — безпілотні кампанії б’ють нові рекорди за своїм масштабом, хоча ракети застосовують дедалі рідше, — українці завдають ударів по аеродромах, нафтових об'єктах і промислових підприємствах за допомогою власних безпілотників. Одна з особливо акуратних заявлених операцій знищила на землі пару винищувачів рашистів — старий Су-30 типу Flanker і перехоплювач МіГ-31 Foxhound.

Ще один провал — ракетна установка «Іскандер», що готувалася до запуску балістичних ракет на Україну, отримала несподіваний удар. Важливо, що знищено було також кілька пускових установок, оскільки у Москви їх менше, ніж ракет для них. Члени екіпажу, за повідомленнями, загинули. Ще одна частина справедливої і необхідної помсти за вбитих українських громадян. Але здатність України виявляти пускові установки за вісімдесят кілометрів за кордоном і вчасно завдавати по них удару заслуговує на увагу. Схоже, що це був шквал ракет HIMARS з унітарними боєголовками великої дальності, хоча подейкують і про використання Україною нової вітчизняної зброї, можливо, балістичної ракети малої дальності на заміну п’ятдесяти або близько того ATACMS, запропонованих командою Байдена.

Ці ракети можуть бути запущені приблизно через пів години після того, як машини, що їх перевозять, виїдуть з укриття на відкриту позицію. Час реакції України був просто неймовірним. Одна з небезпек того, що Москві необхідно завдавати масованих ударів, щоб подолати українську ППО, полягає в тому, що це робить прибуття пускових установок до певних районів передбачуванішим. Зрештою, політ бомбардувальників і винищувачів орків потрапить у засідку, влаштовану над Чорним морем літаком Viper за підтримки AWACS, а бомбардувальники, як відомо, погано ухиляються від AMRAAM.

Саме в таких ситуаціях домени починають розмиватися. Вони є аналітичними конструкціями і мають свої межі.

І останнє, що варто відзначити: українська операція «Павутина» викликала чергову пасивно-агресивну відповідну реакцію з боку касти американських військових експертів. Те, що по бомбардувальниках з ядерною зброєю та їхніх базах було завдано удару, навіть якщо флот Ту-160 здебільшого залишили в спокої, говорить про те, що Україна враховувала американську чутливість до цього питання — але не настільки.

Американська та німецька розвідки швидко применшили досягнення України в чисельному вимірі, заявивши, що знищено або пошкоджено набагато менше літаків, ніж заявляла Україна, представили свої відеодокази. Найімовірніше, вони використовують тільки супутникові дані, що є помилкою, оскільки будь-який студент, який вивчає дистанційне збирання інформації, скаже вам, що знімки із супутника — це лише відображення реальності, а не реальний стан справ на землі. На цей трюк вони часто йдуть, знаючи, що ЗМІ обох країн повторюватимуть усе, що скаже урядовий чиновник, як незаперечний факт. Це все частина гри. Путін знову почав брязкати ядерною зброєю, а Вашингтон знову танцює під його дудку.

Трамп ненавмисно видав гру, коли перейшов від розмов про те, що зробила Україна, до раптового звинувачення України в діях Москви у відповідь. Трамп нічим не відрізняється від Байдена — його лякає навіть найменший ризик появи грибоподібної хмари над Вашингтоном. Обидва безсоромно брешуть.

У будь-якому разі, услід за своїми політичними господарями, експертний натовп робить те саме, що й у випадку з «Курськом» — розпочинає таємну кампанію з розповсюдження чуток і дезінформації в надії, що Україна утримається від повторного удару по Путіну. Їхній інтерес до війни в Україні тепер зведено до того, щоб використовувати її для виправдання того, що їхні улюблені підрядники отримують більше грошей. Ті ж самі люди, які наполягають на тому, що безпілотники — це не все, що потрібно для перемоги у війні, — це ті самі, хто хоче будувати для Пентагону свій переоцінений мотлох.

Військово-морські питання

Чорне море — це театр, де довгий час нічого не відбувається, а потім раптом усе навколо займається. Останнім часом Україна була відносно добра до окупантів у Чорному та Азовському морях, попри чергову атаку на міст через Керченську протоку. Цього разу підводний вибух пошкодив опорний пірс — твердих доказів того, що він зруйнований, немає, але його прискорене руйнування можна гарантувати. Він зруйнується раніше, ніж міг би. А кумулятивний стрес від пошкоджень у кількох місцях має створити інші проблеми.

Міст може розсипатися, а не звалитися, але його все одно буде нейтралізовано. Рано чи пізно. Тим часом операції українських безпілотників стають дедалі витонченішими. Коли флотилії безпілотників зможуть безперешкодно діяти біля Севастополя і Новоросійська, останній клаптик стратегічної логіки, що підтримує війну Путіна, зникне. Особливо коли Фінляндія, Естонія або навіть Ісландія, зможуть, імовірно, підтримувати блокаду Балтійського моря безпілотниками проти суден орків. Для рашистів втрата єдиного порту з цілорічним незамерзним виходом у світовий океан — такий самий смертельний удар по економіці, як втрата Одеси для України. А чиї безпілотники регулярно завдають ударів по цілях біля чийого узбережжя?

Путін відкинув свою жалюгідну імперію на століття назад. Московія знову стала безвольною маріонеткою далекого східного владики. У деяких колах це робить Путіна остаточним нікчемою. Але мені дуже не хочеться думати про те, що Сі робить з улюбленою фавориткою Путіна, коли Кремль викотить червону доріжку перед своїм верховним сюзереном.

Переклад NV

Текст опубліковано з дозволу автора. Уперше надруковано на substack.com

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV