24 лютого світ змінився. Те, що, як мені здавалося, ніколи не станеться, сталося. Росія оголосила війну Україні.
Я не відчував такої печалі багато років. Відчуття, наче помер хтось із близьких. Але я сиджу у зручному кріслі, п’ю каву та пишу, тоді як в Україні таких, як я, бомбардує російська артилерія. Ще недавно вони ходили до ресторанів, ТРЦ і безтурботно проводили час зі своїми сім'ями, а тепер ховаються у метро при першому звуку повітряної тривоги. Сотні тисяч людей були змушені втекти до інших регіонів країни або за кордон.
Мушу зізнатися, Україна — це все, про що я можу зараз думати. Я не хочу писати про інвестиції. Останні кілька днів я пишу чотири-п'ять годин на день. Це мій спосіб упоратися з трагедією та постійним стресом. Дехто п'є, дехто курить, а я пишу.
Чому я був такий приголомшений цією війною?
За вісім днів до вторгнення Росії до України я написав матеріал, у якому стверджував, що війни не буде. І був у цьому настільки впевнений. Як сильно я помилявся. Як я міг так помилитись? Чим більше знаєш про ситуацію, тим більша ймовірність того, що ти помиляєшся.
Дозвольте мені розповісти вам про моє дитинство у Росії. Я і все моє оточення ненавиділи нацистів усіма фібрами душі. Кожен фільм, знятий у Радянському Союзі, був про Другу світову. Багато з цих фільмів були чорно-білими. Я говорю не просто про колір фільму, а про відсутність двозначності в їхньому посланні: без провокацій нацисти вторглися до Радянського Союзу. Росіяни були добрими, мужніми, чесними, мирними людьми. Німці були безсердечними, злими, бездушними загарбниками, що вбивали безневинних росіян. Росіяни були добрими. Німці були погані.
Нагадування про Другу світову війну були не лише у кіно. Ми вивчали жахіття Другої світової у школі, а ще було 9 травня, святкування Дня Перемоги, дня, коли капітулювала Німеччина, 9 травня 1945 року. На відміну від Дня незалежності в США, який є лише приводом для барбекю та продажу диванів із 30% знижкою, 9 травня було по-справжньому дорогим для всіх. Ми всі виходили надвір, щоб відсвяткувати його. Ми всі знали когось, хто воював або загинув у Другій світовій війні, і більшість наших батьків пережили її жахи. Друга світова для росіян — це не просто запис у підручнику історії; ці спогади й уроки глибоко вкорінені у російській культурі.
Не буває колишніх диктаторів, бувають лише мертві диктатори, і Путін це знає
Це перша причина, через яку війна з демократичною Україною здавалася незбагненною. Навіть після того, як це сталося, мій розум усе ще відмовлявся визнавати те, що о четвертій ранку — у той самий час, коли Німеччина напала на Радянський Союз у червні 1941 року — Росія вторглася і почала бомбити Україну. Це робить Росію таким самим агресором, як нацистська Німеччина, — поведінка, яку ми зневажали все наше життя.
Радянський Союз був плавильним казаном. Візьмемо, наприклад, мою сім'ю. Три чверті моїх предків, включно з моєю матір'ю, народилися у Вітебську, маленькому містечку в Білорусі. Батько мого батька народився у Павлограді, місті в Україні — він був підполковником, який воював під час Другої світової війни у радянській армії. Мій батько народився у Москві. Я народився в Саратові, місті на Волзі, куди сім'ю моєї матері було евакуйовано під час Другої світової війни. З дитинства і до 18 років ми жили в Мурманську, на крайньому північному заході Росії. Чи був я росіянином, українцем чи білорусом? Додайте ще в цю суміш той факт, що я єврей, і все стане ще заплутанішим. (Я ставив це питання в минулому і намагався відповісти на нього тут). Найголовніше, я не виняток, а правило (за винятком того, що я єврей).
До цього дня, коли я говорю «Росія», я говорю не тільки про географічну територію Росії, а й про весь Радянський Союз. Я маю на увазі всі слов’янські країни, включно з Росією, Україною та Білоруссю. Ці країни мають спільну культуру. Ми дивилися одні й ті самі фільми, співали одних і тих самих пісень, сміялися з тих самих жартів і навіть говорили однією мовою. Ми вважали людей із цих республік «русскими плюс». Плюсом було те, що у них були свої культури та мови, але російська мова та культура були нашим спільним знаменником. Такою була і залишається перспектива мого та старших поколінь, що виросли в Радянській Росії. Я впевнений, що сьогодні його не поділяють громадяни інших слов’янських країн, про які я говорив вище.
Слов’яни навіть виглядають дуже схожими. Ви навряд чи зможете відрізнити українців, білорусів і росіян. Цей момент дуже важливий.
Я пам’ятаю, як відвідав Музей Голокосту в Єрусалимі і почув історію про групу єврейських біженців із Радянського Союзу, які прямували до Японії під час Другої світової війни. Японія й Німеччина боролися на одному боці, але Японія не прийняла німецької арійської ідеології, яка хотіла очистити людську расу від євреїв.
Німеччина вимагала, щоб японці відправили цих єврейських біженців до Німеччини. Японці були трохи спантеличені таким проханням. Вони запитали євреїв: «Чому німці вас так ненавидять?» Відповісти на це запитання довелося рабину, керівнику групи. Тільки уявіть себе цим рабином і відчуйте весь тягар цього питання. Ваша відповідь вирішить долю сотень людей, багато з яких — ваші родичі. Рабин кілька хвилин подумав і відповів: «Вони ненавидять нас, бо ми схожі на вас». Ця блискуча відповідь урятувала життя цих людей, вони не були відправлені до Німеччини.
Це запрограмовано у наших генах, нам легше вбивати (так, це саме те, що являє собою війна) людей, які не схожі на нас (з іншого племені). Ми значно більше співчуваємо людям таким же, як ми, так само, як ми завжди надамо перевагу нашій сім'ї перед незнайомцями. Тепер, поєднайте загальну ненависть до нацистів, загальну культуру та фізичну подібність, і ви зрозумієте, чому ця війна була неймовірною для будь-кого, хто провів якийсь час у Радянському Союзі.
Ще одна річ, яку я пропустив.
Росія, яку я знав 30 років тому, зникла. Вогонь демократії, який був запалений Перебудовою, погас через десять років. Сьогодні диктаторський режим Путіна починає нагадувати сталінську Росію 1937 року чи гітлерівську Німеччину 1939 року.
Мій батько завжди говорив, що росіяни можуть скептично ставитися до свого уряду, але вони люблять своїх лідерів до смерті. Я дивився інтерв'ю з істориками, які вивчали Сталіна, і вони переконані, що просто неможливо було передбачити, що Сталін перетвориться на деспота, підтримуваного культом особистості, який уб'є мільйони росіян. Я також читав інтерв'ю з людьми, які добре знали Путіна, і не було жодних ознак того, що він перетвориться на того диктатора, яким він є сьогодні.
Але цитата англійського історика Дальберга-Актона про те, що «влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно», подібна до незмінного закону людського стану. Через деякий час необмежена сила отруює душу кожного. Ви починаєте зрізати кути для досягнення результатів, які принесуть іще більше благо. Помалу використання таких коротких шляхів стає нормою. Верховенство права стає незручністю, яку ви або ігноруєте, або змінюєте на власний розсуд.
Люди з вашого оточення можуть бути і хорошими людьми, але вони бояться вас, а відповідно, кажуть вам тільки те, що ви хочете почути. Ви опиняєтеся в оточенні підлабузників. Ви втрачаєте зв’язок із зовнішнім світом. Гроші та майно втрачають блиск. Влада — єдиний наркотик, який вам потрібен. Таким чином, у вас, як у диктатора, лише дві мети: залишитися при владі й отримати ще більше влади. Ось чому, незважаючи на видимість, у Росії немає вільних виборів, і будь-який кандидат, який наважився балотуватися проти Путіна, або мертвий, або гниє у в’язниці.
Путін не став диктатором одразу. Він став президентом демократичної Росії у 2000 році. Але потім він попросив іще трохи влади. Люди любили його та давали йому цю владу. Він продовжував просити більше й більше. З кожною невеликою зміною закону країна ставала дедалі менш демократичною. А тепер перемотаємо до сьогодення. Путін — довічний диктатор, і йому більше не потрібно нічого просити. Він просто бере.
Я теж пропустив цей момент: я дивився на ситуацію в Україні з погляду Росії. Але ми маємо справу не з раціональним лідером нації — чи принаймні його раціональність не має нічого спільного з Росією чи геополітикою. Проводячи аналіз ситуації у майбутньому, ми маємо пам’ятати про це. Путін не дбає про Росію, він дбає лише про Володимира Путіна. Намагатися передбачити, що Путін зробить, аби зберегти владу, дуже складно. Не буває колишніх диктаторів, бувають лише мертві диктатори, і це Путін знає.
Це урок не лише для Росії, а й для будь-якої демократії, аж до США. Закон не повинен бути розроблений лише для людини, яка займає сьогодні посаду, — хоч би як ви захоплювалися цією людиною. Ніколи не любіть своїх політиків, якщо ви не одружені з ними; ви втратите свою об'єктивність. Люди змінюються — влада розбещує їх. Крім того, ви не знаєте, хто їх замінить. Диво, що США зберігали демократію так довго. Ми ніколи не повинні сприймати це як належне.
Я не збирався долучати до цього листа музику — зараз мені не хочеться писати про композиторів. Але потім згадав походження 7-ої симфонії Дмитра Шостаковича «Ленінград». Послухайте її тут. Шостакович закінчив її 1941 року. Він був у Ленінграді (нині Санкт-Петербург), і місто було оточене нацистами, заблоковане, повністю відрізане від решти Росії. Німці бомбили день і ніч. Люди вмирали з голоду.
Ця симфонія починається мирно — перші 7 хвилин — це звичайне повсякденне життя. Потім через 7 хвилин ви починаєте чути слабкий звук барабанів — це німецька армія, що марширує на Росію. Хвилина за хвилиною барабани ростуть голосніше, а потім зникає мир і починається війна. Ця симфонія добре зображує іронію та трагедію того, що відбувається зараз. Якби Шостакович був живий, він би перейменував цю симфонію на «Київ».
НВ має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Віталія Каценельсона. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Приєднуйтесь до телеграм-каналу Погляди НВ