«До опівночі московитів гнали». 509 років тому волинський князь Костянтин Острозький розбив пращурів росіян під Оршею

Зовнішня мотивація тодішньої агресії Москви у бік Литви стане теж типовою на віки. Тоді мова йшла про захист православного населення, як зараз російськомовного. Стрийковський так про це записав: «Великий московський князь Іван Васильович, більше дбаючи про розширення земель своєї держави, ніж про дотримання умов союзу, знайшов дуже малу причину для обвинувачення Литви в тому, що вона порушує умови союзу, бо, мовляв, великий литовський князь Александр не побудував руської церкви на віленському замку для його доньки Олени, яка була за ним замужем. Крім того, не знаю, яким правом він домагався, щоб Литва віддала йому всі давні замки його предків у руських володіннях аж по річку Березину».

Тим часом Олена Іванівна дуже вміло вела таємну дипломатію у Вільні — через неї проходили зв’язки з потенційними ворогами Литви. Очевидно її чоловік здогадувався про це і тому не дуже догоджав московським агентам у своїх володіннях. Тим більше, що київські митрополити після монгольської навали перебралися до Новогрудка, і православні на той час у ВКЛ почувалися відносно добре. Наприклад, після перемоги під Оршею князю Острозькому було надано привілей звести два православні храми у Вільні.

Жадібність до чужих земель, прикрита позірним уболіванням за одновірців, помічені й за Івановим сином у Волинському короткому літописі: «Василь Іванович, зрадивши договір і хреста цілування, з меншого на більше зло подвигнувся. Маючи ненаситну утробу лихоїмну, якимось шахрайством узяв Смоленськ і послав військо своє воювати землю литовську».

«Лихоїмна утроба» сподобила Василя обступити Смоленськ 1513 року. Облога провалилася, бо князь закликав доброхотів штурмувати місто — підбив їх до сумнівної операції, як писалося у литописі, за «три бочки меду і три бочки пива», при тому, що тодішня бочка становила 40 відер по 12 літрів. Отже, якщо псковичі навіть у повному складі кинулися на випивку, кожному дісталося б до трьох літрів. Це вважалося не так уже й багато, але достатньо, щоб хмільна відвага з настанням ночі повела пищальників на штурм. Бо тільки в такому стані могли атакувати бійці, призначені для геть інших операцій, — їхня вогнепальна зброя тоді ще досить складно і довго заряджалася.

До того ж магдебурзькі вольності Смоленська захищали дуже міцні стіни, збудовані давньоруським коробовим способом, коли дерев’яні зруби щільно забивалися просмоленим ґрунтом зі щебнем. Такі вали навіть артилерія не здатна була пробити.

Друга спроба взяти місто теж не вдалася.

Європа і спадкоємиця Орди

До третьої облоги Василь підготувався неабияк. За словами краківського хроніста Деція, московити мали 300 облогових гармат. До того ж князь «найняв собі на службу німців та італійців, які, не зважаючи на свою віру, готують знищення християн, будують різні облогові знаряддя, навчають найгірших пройдисвітів своєї майстерності і самі беруть участь у злочинах».

Західні військові техніки й консультанти з’явилися у Василя завдяки таємним угодам з австрійськими Габсбургами та Пруссією, дарма, що остання була тоді у васальній залежності від Польщі. Не очікував Сигізмунд і підступності родичів — його матір'ю була Єлизавета Габсбурзька. Через три століття ця трійця — Росія, Австрія, Пруссія — розділить Річ Посполиту поміж собою.

А тоді жителі Смоленська здалися після чотиримісячної облоги. Місто вистояло б і цього разу, утім, його мешканці відчули себе покинутими, адже Сигізмунд, одночасно Великий князь Литви і король Польщі, зволікав із допомогою.

Тут дався взнаки демократичний лад краю, на який зарилася Москва. Польська і литовська шляхта були економічно незалежними. Особливо перша — після підписання так званої Радомської конституції 1505 року, яка затверджувала принцип Nihil novi [нічого нового]. Відповідно до нього без спільного сеймового рішення король не мав права на радикальні зміни в державі. Він не міг самовладно оголосити про збори посполитого рушення і змусити шляхту йти на війну. Сигізмунду ж тоді вистачило грошей тільки на тисячу найманців, які разом із жителями Смоленська й обороняли місто.

Під час третьої облоги Василь пообіцяв не грабувати смолян, якщо вони відчинять йому ворота. А королівським найманцям, які погодяться перейти на його бік, — «жалование по 2 рубля денег да по сукну лунскому». Хто не захотів на московську службу, все одно отримав по 1 рублю, але мав мирно залишити місто. Тоді, за Псковським літописом, багато князів, панів і вояків подалися до Василя.

Однак для більшості перебіжчиків це стало пасткою, бо московські князі вже не відпускали зі служби по-доброму, як це було в Європі.

Тоді зіткнулися два світогляди. На відміну від шляхти, московські поміщики жили не стільки зі своїх володінь, як із військової здобичі. Відтак, вони без держави були безсилими, навіть своїх підлеглих не могли б тримати в покорі. Поміщики могли існувати тільки, змусивши селян сидіти на своїй землі, — нехай вона й погана, нехай і врожаї на ній низькі. Тому московська знать завжди була за жорстку державу. А вона поступово закріпачила населення, яке принагідно тікало на вільніші землі.

А для литовських і польських шляхтичів, які сприймали державу як спільну справу, влада короля не могла бути вищою за закони.

Сучасний російський історик Олексій Лобін вважає, що жителі Смоленська тоді втомилися від московських набігів і не сподівалися на здатність литовців відстояти місто. «Хотіли одного — миру, спокійно жити і займатися своїми справами. Вибираючи, де краще жити, — у відносно вільному суспільстві, у якому однак неможливо знайти захисту ні від внутрішніх, ні від зовнішніх ворогів, чи автократичному суспільстві, де государ може захистити своїх підданих», — пише Лобін.

І ці слова дослідника перегукуються з аргументами, які озвучують нинішні російські ЗМІ, щодо жителів східних регіонів України, — мовляв, їм теж байдуже, під чиєю владою жити, аби тільки був мир.

Залатати прірву

Після падіння Смоленська поближні міста Дубровна, Кричев та Мстиславль також присягнули Василю ІІІ. Перед Литвою розверзалася справжня прірва, через яку московити ринули «захищати православних». Оскільки князь заборонив грабувати заможний Смоленськ, «загонні» ватаги вмить розсипалися східними землями ВКЛ. Рушили на Київ, Вітебськ і мало не дійшли до Вільна. Спустошення багатих литовсько-руських земель і було винагородою Василевого війська. За монгольським принципом, москвичі виводили у полон ще й масу мирного населення. Його оселяли замість утікачів-кріпаків або продавали в рабство, як повідомляли хроністи про пізніші походи московитів на Литву.

Та нарешті зібралося посполите військо, яке очолив сам король Сигізмунд.

Без пропаганди не обійшлося і в далекому XVI столітті. Більше нагрішили тут польські хроністи: вони вказують на 80-тисячне військо Москви, тоді як під орудою Острозького, за їхніми словами, було заледве 20 тис. бійців. Чисельність ворога у війнах часто завищують, а Сигізмунду це було необхідно для підтримки свого реноме серед західних монархів.

Визначити достеменний склад армій непросто навіть у ближчих до сучасності битвах. А щодо давніх, то й поготів. Сучасні російські історики наполягають, що під Оршею московитів було не більше 12−13 тис., і зазнали вони поразки від 15−16-тисячного супротивника.

Та от що пише польський дослідник Пйотр Друждж про литовсько-польсько-руське військо: «Воно мало близько 30 тис. вояків, у тому числі 15 тис. литовської кінноти, 5 тис. польської найманої кінноти, понад 3 тис. добровольців і вояків надвірної корогви, 3 тис. польської найманої піхоти. Також була велика кількість гармат. Литовцями командував київський воєвода Юрій Радзивілл на прізвисько Геркулес, поляками — теребовлянський староста Януш Свірчовський. Над усіма силами стояв великий гетьман литовський Костянтин Острозький».

Український співавтор проєкту Поле битви — Україна Борис Черкас уважає: «Більш вірогідним є припущення, що польсько-литовське військо мало силу до 25 тис., а його супротивник — 35−40 тис.».

Хай там як, але тут важливі принципові переваги і недоліки обох сторін.

Московське військо, за старою ординською традицією, становила легка кіннота — бідна, у дешевих обладунках. Вона могла легко обходити противника з флангів, брати його у кільце і потім заливали стрілами. Така армія могла перемогти тільки числом і вдалими маневрами.

Європейці ж прийшли під Оршу значно сучаснішими. По-перше, серед найманців були професіонали, що виблискували дорогими латами як у важкій кінноті, так і в піхоті. Класичний європейський обладунок тоді коштував, як невелике містечко. У московитів таких воїнів не буде ніколи.

По-друге, вирішальною у тій битві стала і польова артилерія Острозького, яка легко пересувалася. Противник мав тільки громіздкі облогові гармати, які під час зіткнення двох армій були ні до чого.

А по-третє, у командуванні війська князя Костянтина була субординація і порозуміння.

Полонені — як мертві

На чолі московського війська Василь ІІІ поставив Івана Челяднина. І це призначення стало певною мірою фатальним, попри неабиякий досвід цього воєводи. Бо його напарник Михайло Булгаков-Голиця вважав себе родовитішим, а отже йому не годилося коритися наказам недостатньо знатного Челяднина.

З останнім князь Костянтин вступив у переговори щодо можливості перейти Дніпро для генерального бою. Челяднин нібито погодився, але Острозький вирішив форсувати річку в іншому місці по новозведеному мосту. Його проклали поверх зв’язаних діжок із вином і пивом, якого було повно у гетьманському таборі. «Який же плач здійнявся, коли незліченні потоки червоних і золотих лікерів лилися з бочок для потреб війни, — пише Друждж. — Досить сказати, що королівські сапери на чолі з живецьким міщанином Яном Баштою встигли збудувати два мости, якими в ніч із 7 на 8 вересня на східний берег перейшла піхота і гармати, а кіннота подолала Дніпро вбрід».

Посол імператора Священної Римської імперії Сигізмунд Герберштейн через кілька років після битви мав нагоду розмовляти з воєводою Челядниним, коли той перебував у литовському полоні. Він згадував, що коли московське військо побачило, як супротивник форсує Дніпро, то один із воєвод запропонував Челяднину напасти, доки все військо не переправилося. Московський воєвода начебто заперечив, мовляв, він хоче знищити якомога більше ворога і тоді зможе легко захопити всю Литву — як після московського тріумфу 1500 року була захоплена вся Сіверщина й Чернігівщина, оті вищезгадані 70 городів.

Достеменної реконструкції самої битви досі нема. Очевидно, після переправи Острозького нерви здали-таки у московитів. «[Вони] засурмили, ударили в бубни, прапори й хоругви бучно розгорнувши, на Литву вдарили» — переказував враження очевидців хроніст Стрийковський.

Бій міг розгортатися приблизно так. Спочатку рушив полк на чолі з Булгаковим-Голицею. Він серйозно зім'яв литовську кінноту на лівому фланзі, та коли князь Костянтин вислав підкріплення своїм, атака «родовитішого» воєводи захлинулася. А Челяднин не підсилив резервом пихатого напарника. «Иван Андреевич в зависти не поможе князю Михайлу», — зазначив літописець.

Основна битва почалася між центральними полками противників. Та чисельність московитів виявилися марною. По них гатила польова артилерія, а далі їхні ряди розтинала важка кіннота європейців, за якою йшла решта війська, вправно ешелонована, тобто вилаштувана таким чином, щоб кожен новий підрозділ із тилу змінював передні ряди.

А у найбільш відповідальний момент Острозький ударив із прихованої в ліску артилерії по найбільшому скупченню московської кінноти. Вочевидь саме від гарматного вогню почалася паніка серед вершників Челяднина. Його військо рушило навспак і побігло ховатися за мурами Смоленська.

Московитів переслідували вже в темряві, саме під час відступу їх полягло найбільше. «До півночі Москву гнали геть полями / Повно вбитих розкидано рільними ланами», — переспівує сучасний білоруський гурт Стари Ольса давні вірші з Хроніки Стрийковського.

А тоді Герберштейн писав, що князь Василь втратив стільки обозного добра і людей, що легко міг би звести ще двічі по одному Смоленську.

До полону потрапили 611 знатних московитів, разом із Челядниним і Булгаковим. Князь Василь не захотів їх викуповувати і заявив, що вони для нього вже мертві. Перший навіки спочине у Вільні через вісім років. Другого відпустять через 37 — уже глибоким старцем.

Східний рубіж ВЛК відновити повною мірою не вдалося. Смоленськ лишився за Москвою на сто років. Він повернеться вже до об'єднаної Речі Посполитої, коли польсько-литовські війська займуть Кремль.

А Оршанська битва більш як 500 років тому довела, що чисельна перевага Москви безсила перед технічним колективним Заходом.