Вбити поетів. Чому 100 років тому в Україні відбувся небувалий мистецький розквіт і навіщо Москва все знищила

— В українському суспільстві різко зріс інтерес до постатей Розстріляного відродження: їхні твори видають, люди дізнаються імена вбитих радянським режимом літераторів, художників, учених, обговорюють їхні роботи. Як ви пояснюєте цей феномен? Чому така цікавість виникла саме зараз?

— Завжди вважала, що той період буде цікавим багатьом верствам населення — від високочолих інтелектуалів до споживачів попкультури. І нині спостерігаю, що так це й відбувається в реальності. Це перший момент.

А другий — нині триває російсько-українська війна. І 1920‑ті — це той період, коли українська культура була дуже яскрава й самостійна. Вона не озиралася на російську культуру, світові тенденції приходили до нас напряму, а не через Москву, як це було згодом. Тоді наші літератори існували окремішно, йшли своїм шляхом, розвивалися незалежно від російських тенденцій.

І коли ми більше розповідаємо про наші 1920‑ті, люди бачать цю паралель між нами тоді й нами тепер, що теж стимулює інтерес до подій столітньої давнини. Ми повертаємося до тієї доби і бачимо: от вони теж жили десь так, як і ми, і хотіли того самого, що й ми.

— Що дало поштовх для такого безпрецедентного мистецького сплеску 1920‑1930‑х в Україні?

— Це був величезний суспільний зсув. Тоді йшлося не про зміну влади, а про зміну всього політичного й соціального устрою у країні.

Важливо й те, що відтепер усі мали доступ до освіти. У 1926 році відбувся перший після революції перепис населення, який показав, що пів країни неписьменні. Зауважте, освіта — це не заслуга радянської влади, бо якби в нас тоді одразу була українська влада, відбувалося б те саме.

Крім суспільних змін, було ще й піднесення національної ідеї. Паралельно тривала урбанізація і «велике переселення» — багато людей перебралися із села в місто.

І от уявіть такий казан, у якому варяться всі ці думки, політичні й суспільні ідеї, комунізм зокрема. З’являються нові можливості. Був короткий період, коли влада підтримувала, спонсорувала видавництва або принаймні не заважала розвиватися кооперативному книговиданню. В один момент спрацював соціальний ліфт і раптом вивіз нагору багатьох, хто до цього ніяк не міг піднятися. Усі разом вони почали щось робити, їм ніхто не заважав. І за ці 10 років «наших 20‑х» вони встигли створити потужний яскравий зачин, який, на жаль, потім ніяк не розвивався.

— Яка, на вашу думку, першопричина масових розстрілів українського креативного класу в 1930‑х?

— Креативний клас — це завжди ідеологія. Не в сенсі політичної системи, а як сукупність поглядів, ідей. Вона складається з прочитаних книжок, переглянутих фільмів. І в Москві розуміли, що люди, які начитаються Хвильових, Кулішів, Йогансенів, уже не будуть «русскімі» людьми.

Знищують насамперед лідерів, а митці — це завжди духовні, інтелектуальні лідери. Звучить пафосно, але насправді так воно і є.

Знищували не тільки митців, знищували українців із будь-яких верств суспільства.

— Чому радянський режим саме українців вважав найнебезпечнішими?

— Тут була потужна національна ідея. В українців вона завжди була дуже сильна, ми в усі часи в той чи той спосіб боролися за незалежність. Ще від часів Богдана Хмельницького постійно виникали групи, братства, організації, партії, які боролися за Україну як самостійну державу.

Я погано обізнана з історією Білорусі чи Грузії, щоби порівнювати, кого режим уважав найнебезпечнішими. Однак можна припустити, що їхній національний рух розгортався не так потужно й активно, як український.

Візьмімо процес формування національної білоруської літератури. Їхній головний класик Янка Купала [роки життя 1882‑1942] — це на добрих 50 років пізніше за Шевченка, пізніше й за Франка. Їхню національну ідею було сформульовано пізніше порівняно з нами.

В Україні це відбувалося в другій половині XIX ст., плюс-мінус паралельно з іншими країнами Європи. І, можливо, саме тому Москва хотіла придушити таку націю насамперед.

Згадаймо початок XX ст.: повстанські рухи, махновщина, ледь не в кожному селі свій отаман, самоврядування. Згодом у СРСР небезпідставно боялися, що все це повернеться. Тому вони одночасно виморили голодом селянство, знищили інтелектуальне ядро, а тих, хто вижив, просто залякали. І все: підкорені люди ставали «радянським народом».

— Чи можете ви порівняти цифри — кількість розстріляних серед української інтелігенції з представниками інших народів СРСР?

— Ні, не можу, такими цифрами не володію. Проте наведу приклад Білорусі. У нас є Розстріляне відродження, у них — Ніч розстріляних поетів [уночі проти 30 жовтня 1937 року органи НКВС розстріляли в підвалах мінської тюрми понад 100 представників білоруської інтелігенції].

Або от у Грузії були видатні пое­ти Паоло Яшвілі і Тиціан Табідзе, обидва близькі друзі Миколи Бажана. У лютому 1936 року в Києві проходила поетична нарада, Табідзе сидів у президії, виголосив доповідь. А потім його заарештували, його друг Яшвілі застрелився [22 липня 1937‑го], і врешті самого Табідзе стратили [розстріляний 16 грудня 1937‑го]. У Грузії теж були тяжкі репресії.

Я ніколи не зосереджуюся на цифрах, бо вони не завжди передають масштаб репресій. А він величезний. Мені здається, найвиразніше він проявився в загальному страхові, який арешти і страти породили.

Страх теж був метою режиму. Лякала, зокрема, алогічность репресій. Люди ніколи не знали і не могли зрозуміти, по кого прийдуть наступного разу. Заарештовували і справжніх митців, і лояльних до влади писак та графоманів. В арештах не було жодної логіки, крім національної.

Ще страшніші наслідки репресій. Навіть ті, хто залишилися живі, не могли повноцінно жити й працювати. І є ще один масштаб реп­ресій, який теж неможливо порахувати: скільки всього ці люди ще створили б, якби не загинули.

Наприклад, Олексу Влизька заарештували й розстріляли у 26 років. За сім років творчої діяльности він видав 12 книжок поезії і прози, зокрема два томи зібрання своїх творів. Додаймо йому ще 30‑40 років життя і порахуймо, скільки ще збірок чудових футуристських віршів він міг би написати.

Мій улюблений приклад — Валер’ян Поліщук, який прожив 40 років і видав 43 книжки. Це лише за два творчі десятиліття. А якби він прожив 77 років?

— Якби письменників не вбили, у кого з них був найбільший творчий потенціал?

— Давайте так: одні письменники були дуже плодовиті, а інші — ні. От ті ж таки Поліщук і Валер’ян Підмогильний, двоє відомих письменників, до того ж близькі друзі. При цьому геть не схожі один на одного, Поліщук — активний, плодовитий, відкритий до світу екстраверт, а Підмогильний — «оптимістичний скептик», як він себе називав. Замкнутий у собі інтроверт, він і з текстами працював довго, ретельно їх опрацьовував. Та й Підмогильний був прозаїк, а Поліщук — поет. Тому виміряти [потенціал] дуже важко, про кожну індивідуальність треба говорити окремо.

А взагалі, от є втрати Другої світової війни — скільки людей загинуло. Проте є й інший вид втрат — ненароджені внаслідок цієї війни. Так само в літературі і в мистецтві можна умовно порахувати ці втрати нествореного внаслідок Великого терору.

— На вашу думку, сучасні українці ще переживають травму розстрілів?

— Ні, мені здається, люди не усвідомлюють цієї трагедії. Вони сприймають її як факт із підручника. І тільки війна, на жаль, щось змінила. Тепер люди більше розуміють, що це таке — коли вбивають письменника, книжки якого ти купуєш і читаєш.

Є хороший приклад. За словами Таїти Швець-Тенети-Гурій — доньки письменника Бориса Тенети, друга Підмогильного й Плужника, — мама ніколи не розповідала їй про батька, про репресії [Тенету заарештували в січні 1935‑го, а 6 лютого він, імовірно, наклав на себе руки у в’язниці] — взагалі нічого. Однак Таїта Борисівна згадувала, що її мама з кимось листувалася, а іноді зустрічалася з якимись жінками, і вони разом плакали.

Це непоодинокий такий випадок. Люди часто не знають, що серед їхніх родичів є репресовані. Нам бракує живого зв’язку поколінь. Я хочу, щоб люди і усвідомлювали злочини радянської влади, і переживали за цих людей. Переживали за те, що ми втратили, шкодували, що вони не прочитали роман Підмогильного чи переклад Миколи Зерова, зроблений на Соловках, що не ходили на вечори Євгена Плужника, не бачили вистав Леся Курбаса, що він не дожив до того часу, коли їх могли зняти на кіноплівку і нам показати.

— Українці зараз перевідкривають для себе імена багатьох літераторів 1920‑1930‑х. Хто з них, на вашу думку, ще недооцінений?

— Коли мене запитували про це раніше, я відповідала: Гео Шкурупій. У 2018 році ми перевидали його роман Жанна батальйонерка і збірку віршів Для друзів поетів сучасників вічности. Торік Артем Пивоваров створив пісню Барабан, і тепер усі Шкурупія знають, він одразу став, скажімо, хрестоматійним. І я цим пишаюся.

Хто досі недооцінені? Із прози я згадала б Юліана Шпола і його роман Золоті лисенята. Це псевдонім Михайла Ялового, після арешту якого застрелився Микола Хвильовий.

Ще відзначу творчість прозаїка Бориса Тенети. Здається, хтось планує видати його Листи з Криму [добірка від видавництва Ще одну сторінку, вийшла у лютому 2025‑го].

Із поетів мені хочеться бачити перевиданим Олексу Влизька. Це дуже цікавий, дуже оригінальний автор. В альбомі Фокстроти Сергія Жадана і Юрія Гуржи є композиція на його вірш Вогню. Влизько надзвичайно майстерний віршувальник, дуже несподіваний, у нього цікава образність. Українські футуристи максимально різні, тож хотілося б більше уваги до них.

Цей матеріал опубліковано в журналі NV № 2 за квітень 2025 року. Придбати цей номер журналу можна тут.