Армія сексотів. В СРСР була створена розвинута мережа донощиків — чим ці люди займались і як складалися їхні долі

Крім професійних агентів та завербованих інформаторів, існувала практика анонімних листів, коли громадяни повідомляли владі про підозрілі, з їхньої погляду, дії сусідів, колег або знайомих. Здебільшого це було наклепом — і силовики добре це розуміли. Але влада всіляко заохочувала сексотство: нехай кожен підозрює ближнього й тремтить від страху, чи не підозрюють його — заляканих людей легко тримати у покорі.

Затягнути у павутину

Історик, лауреат Шевченківської премії Сергій Білокінь, писав у своїй роботі Сексоти як елемент механізму державного управління в СРСР, що мережа інформаторів була не приміткою на полях історії Великого терору, а його двигуном. Вона перетворила мільйони людей на потенційних ворогів і жертв одночасно, зруйнувавши найголовніше — довіру між ними.

ДПУ й НКВС цинічно затягували потенційних сексотів у свої тенета, а процес вербування вже сам по собі був актом репресії: жертву ламали морально й фізично та робили співучасницею системи. Діяли майже завжди за однаковою схемою: людину заарештовували, кидали до камери, знущались. А коли вона опинялася у стані абсолютної безпорадності, пропонували шлях до порятунку — співпрацю.

Як свідчать архівні документи, насамперед чекісти вербували дворян, дітей репресованих, ченців і священиків. Ці люди були надзвичайно вразливими до тиску й боялись репресій проти родини. А «неправильний» соціальний статус та «скомпроментоване» коло спілкування робили їх особливо цінними інформаторами для більшовицької влади: вони мали доступ до середовищ, які режим вважав ворожими, і користувалися там довірою.

Білокінь наводить хрестоматійний приклад, як органи вчинили з науковцем Олександром Балабою, помічником начальника відділу державної зйомки та картографії НКВС УРСР. Його безпідставно заарештували 1922 року й погодились випустити лише після того, як він підписав документ про співпрацю.

«Брат, коли я трохи пізніше з ним зустрілася, розповів мені, що арешт став приводом для вербування його для роботи як секретного інформатора, — згадувала пізніше його сестра Варвара. — Його таврували як „ворога“, а потім дали можливість „спокутувати провину“ через доноси».

Також у книзі Білокінь розповідає про вербування бойового офіцера капітана Костянтина Нечаєва, заарештованого 1927 року. У постанові про вербування прямо зазначено, чому цей чоловік опинився у полі зору радянських органів:

«Враховуємо, що Нечаєв Костянтин має широкі кола знайомства серед осіб „з колишніх“ і білого офіцерства, налаштованого вороже проти Радянської влади».

Залякуванням і тортурами енкаведисти змусили доносити на свою паству священника Сквирського району на Київщині: для парафіян він був отцем Олександром Караванським, а для спецслужб — агентом Карповим. Таємниці, які люди казали на сповіді, перетворювались у доноси й ставали приводами для нових арештів.

На співпрацю з владою пішов також ієромонах Гамаліїлом, який мав стежити за братами по вірі. Чекісти не визнавали церкву святим місцем і не вважали, що людина може бути поза межами досяжності держави навіть у своїх думках.

Покарання за відмову

Чи можна було відмовитись від співпраці з органами й вийти на волю? Зрозуміло, що ні. І чимало людей сексотами ставали щиро й пишалися, що їм довірили важливу справу.

«Своїм першочерговим завданням я ставлю нещадне викриття всіх моїх недавніх друзів і спільників, — писав шкільний учитель з Києва Григорій Григор'єв, якого тиждень протримали у застінках НКВС. — Не сумніваюся, що зможу звернути увагу НКВС ще на цілу низку ворогів народу, які перебувають поки що на волі».

Але, на щастя, далеко не всі завербовані ставали слухняними виконавцями. Багато людей намагались мінімізувати шкоду від сексотства й ухилялися від виконання завдань або ж надавати нікчемну інформацію.

Наприклад, Вальтер Кенігсфельд, син київського пастора, був завербований 1928 року. Але він настільки погано виконував доручення, що через два роки енкаведисти самі відмовились від співпраці з ним, визнавши, що ця людина не годиться для роботи. Так само вчинили й з археологом Сергієм Вельміним, якого після тривалої співпраці вилучили з мережі як нікчемного агента, що дезінформує органи.

У спогадах дружини драматурга Миколи Куліша, Антоніни, є цікава розповідь про його близького друга, письменника Івана Дніпровського.

«Якось напідпитку Іван зізнався Кулішеві, що його приставили до нього як сексота, — йдеться у мемуарах. — Але клявся, що ніколи в світі не продасть свого ще з дитинства найкращого друга».

Становище кожного інформатора було вельми хитким — на відміну від кадрових співробітників, сексоти не були захищеним класом. Система дивилась на них як на витратний матеріал і згодом викидала без жодних сентиментів. Їхня корисність була тимчасовою, але з роками вони ставали небезпечними свідками — межа між роллю сексота і статусом ворога народу виявилась надзвичайно тонкою.

Інформаторів часто заарештовували і судили за злочини, пов’язані з їхньою ж агентурною діяльністю: за неякісну роботу, приховування інформації або дезінформацію. Показовою є доля завідувача бази Київського холодильника Єфима Кравця: у його справі йдеться про те, що як секретний співробітник він свідомо дезінформував органи УДБ НКВС, намагаючись ввести в оману. Чоловіка засудили до восьми років таборів, але згодом розстріляли в Красноярському краї.

Так само вчинили з доцентом Сергієм Мерінгом. Під час допиту на запитання слідчого, що конкретно він дав як секретний співробітник НКВС, науковець чесно відповів: «Нічого». І через дванадцять днів його розстріляли.

Траплялись випадки, коли насправді людина не мала жодного стосунку до сексотства, проте кмітливі енкаведисти використовували її ім'я, щоб сфабрикувати ту чи іншу справу. В архівах зберігся формуляр киянина Власа Линника — вчителя, колишнього офіцера та багаторічного інформатора спочатку царської охранки, а потім ДПУ. Він нібито писав доноси про учасників антирадянської організації — і на підставі свідчень Линника розстріляли аж 26 селян Київської області.

Коли після смерті Сталіна реабілітаційний суд взявся за цю справу, то виявилось, що Линник Влас Кіндратович у жодній справі допитаний не був і нічого не писав. Його ім'я використали, щоб відправити на смерть десятки людей, тоді як сам «інформатор» не знав цього.

Нагорода для Іуди

З доносу Єжова Сталіну можна довідатись, що штатним агентам-резидентам платили 300 рублів щомісячної заробітної плати, проте розраховувати на неї міг далеко не кожен сексот — держава просто б збанкрутіла. Штатні донощики могли розраховувати також на компенсацію витрат. У таборах стукачам також платили, хоча й мало — від 40 до 60 рублів, але їхня робота була ризикованою — за неї убивали або калічили сусіди по бараку.

Але безплатні сексоти також мали певні привілеї, зокрема вони були захищені від судочинства. Архівний документ — таємна довідка НКВС УРСР від 1940 року у кримінальній справі Марка Залкінда та Анатолія Лозовика — свідчить, що НКВС заборонив суду допитувати їх у кримінальній справі як своїх агентів.

Сексоти також працювали на радянську міліцію, і від 1945 року міліціонерам офіційно доплачували 500 рублів щомісяця за роботу з інформатором. За ці гроші потрібно було розширювати мережу стукачів, а якщо агент не хотів працювати безплатно, оперативник мав написати відповідний рапорт для виділення коштів на «інформаційне забезпечення» — так це називалось офіційно. «Відмити» кошти в такий спосіб міліціонер не міг, бо мусив подати звіт про виконану роботу з іменем, прізвищем та особистим підписом самого інформатора.

У післявоєнний період і аж до кінця існування СРСР співробітники КДБ нічого сексотам не платили, хіба що за дуже рідкісним винятком. Якщо комітет зацікавився якоюсь людиною, відмовити у співпраці було майже неможливо. Кандидата ставили перед вибором: або він погоджується «зливати» інформацію, або йому «перекривають кисень»: це означало кінець кар'єри для себе або родичів та інші неприємності.

Натомість за співпрацю обіцяли чимало привілеїв: закордонну поїздку, кращі житлові умови, купівлю машини без черги. І сексоти старались, як могли. Писали детальні доноси на колег-науковців, додаючи фантазійні звинувачення чи то у «створенні націоналістичного підпілля» чи «шпигування на користь Заходу». Підслуховували розмови під вікнами. Прикидаючись добрими сусідами, ходили в гості й передавали зміст кухонних розмов.

Усі радянські люди були під ковпаком КДБ — і знали про це. А тоталітарна країна скидалась на тюрму, де кожен одночасно був і в’язнем, і наглядачем.