На Закавказзі настали визначні часи, що свідчать про зміну стратегічних орієнтацій. Вірменія, яка тривалий час вважалася такою, що перебуває на стратегічній орбіті Росії (є відображенням бажання Єревана сховатися під російською стратегічною парасолькою від азербайджанських загроз попередньому контролю Вірменії над Нагорним Карабахом), — схоже, налаштована відірватися від Москви. Частково це відображає розчарування в Єревані тим, що коли ситуація загострилася, під час нещодавніх війн (2020 і 2023 років) у Нагірному Карабасі, Росія не змогла виконати свої обіцянки допомогти утримати лінію проти азербайджанського наступу. В Єревані є певне відчуття, що Росія продала Вірменію, уклавши угоди з Азербайджаном і його ключовим союзником, Туреччиною, проти Вірменії.
Певною мірою Вірменія була предметом зведення рахунків з боку Москви
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
— прем'єр-міністр Вірменії Пашинян прийшов до влади у 2018 році, витіснивши клептократичні еліти, близькі до Москви, і намагався розгорнути програму ліберальних реформ, що загрожувала російським інтересам і клептократичному погляду на світ. Відступити та дозволити Азербайджану перемогти в Нагорному Карабаху — це був спосіб Москви покарати Пашиняна, хоча під час війни 2023 року військова здатність Росії втрутитися на підтримку Вірменії була значно обмежена її труднощами в Україні. Москва могла просто прийняти неминуче та визнати обмежену стратегічну цінність Вірменії, порівняно з Україною, а тепер, можливо, й із Грузією. Про це й піде далі мова.
Москва могла просто прийняти неминуче
Нещодавні перемоги Азербайджану призвели до переосмислення в Єревані та усвідомлення необхідності нових альянсів і нового стратегічного напрямку. Тому Вірменія наполягає на укладенні довгострокового мирного договору з Азербайджаном, фактично визнаючи поразку в Нагірному Карабаху і намагаючись домовитися про найкращі умови для свого населення, що залишилося в регіоні, а також намагаючись уникнути подальшого конфлікту з Азербайджаном, який вона, швидше за все, програє. Враховуючи багату на енергоносії економіку Азербайджану, більш сприятливу демографічну ситуацію та його військові/технологічні переваги, уряд Пашиняна, схоже, дійшов висновку, що подальша війна з Азербайджаном може призвести до подальших невдач, особливо з огляду на відсутність підтримки з боку Росії.
Отже, Вірменія прагне визначального, тривалого миру з Азербайджаном, нормалізації відносин з Туреччиною (потенційно ключовим торговельним партнером, джерелом інвестицій і противагою Росії) і нового поштовху до членства в ЄС і, можливо, навіть в НАТО. Для Пашиняна це, схоже, справа realpolitik, і поки що йому вдається керувати внутрішньою політикою Вірменії, щоб підтримувати нову зміну геополітичної орієнтації. Незважаючи на невдачу в Нагірному Карабасі, Пашинян залишається популярним, як і його зміна орієнтації на Захід, і він продовжує вигравати вибори.
Помітні потенційні зрушення відбуваються і в сусідній Грузії. За часів колишнього президента Міхеїла Саакашвілі Грузія взяла рішучий курс на Захід, наполягаючи на якнайшвидшому членстві в ЄС і НАТО. Цей курс дуже дратував Москву, що призвело до російського вторгнення в Грузію в 2008 році і подальшої спроби анексії двох грузинських регіонів, Абхазії і Південної Осетії. Зрештою, Саакашвілі програв президентські вибори у 2013 році, а за рік до того його партія Єдиний національний рух (ЄНР) програла парламентські вибори поступившись новій партії Грузинська мрія на чолі з Бідзіною Іванішвілі, олігархом, який повернувся до Грузії після того, як заробив свої гроші в Росії.
Відтоді зберігаються підозри, що Іванішвілі якимось чином є продуктом російської «політичної технології», доповненої тим фактом, що перемога Грузинської мрії у 2012 році була значною мірою результатом скандалу із тортурами у Глданській в’язниці, коли були оприлюднено компромат у російському стилі, що завдав шкоди ЄНР під час виборчої кампанії. Іванішвілі спочатку був прем'єр-міністром, але потім керував із тіні як голова партії Грузинська мрія.
За Іванішвілі та Грузинської мрії політика між Росією та Заходом стала більш збалансованою, про що свідчить офіційна позиція Грузії щодо нейтралітету війни з Україною. Згодом Грузинська мрія вигравала численні вибори, хоча їхня чесність різко заперечувалася опозицією та критикувалася Заходом. Влада все більше централізується навколо правлячої партії в Грузії, а стримування та противаги усунено.
Закон про прозорість інземного впливу, що називає НГО з іноземним фінансуванням іноземними агентами, схоже, став для опозиції своєрідним громовідводом. Масштабні демонстрації сколихнули столицю Грузії Тбілісі, а уряд відреагував на них жорсткою поліційною тактикою. Здавалося, що демонстрації можуть припинитися — потенційним виходом з них можуть бути вибори наприкінці цього року.
Однак нове втручання Іванішвілі, який виступав на проурядовій демонстрації цього тижня, здається, підлило масла у вогонь. Іванішвілі розлютив опозицію, критикуючи Захід за численні проблеми Грузії, включаючи російське вторгнення в 2008 році, війну в Україні, і сигналізував про нову переорієнтацію на Москву. У відповідь на це демонстрації збільшилися в розмірах та інтенсивності, а спецпризначенці відреагували на це підвищенням рівня репресивних заходів. Лідерів опозиції побили та заарештували. Грузини — люди пристрасні, і суспільство зараз поляризоване, причому жодна зі сторін, схоже, не бажає відступити, що свідчить про ескалацію напруженості.
Події в Грузії цього тижня нагадують Україну 2013 року, оскільки централізуючий режим, схоже, відмовляється від співпраці із Заходом і повертається до Москви. Для значної частини населення, яка розглядає Захід і Європу як ключ до реформ і розвитку Грузії, все це виглядає як переломний момент і привід продемонструвати або втратити надію на демократію, верховенство права та західні цінності, які приходять із поштовхом до ЄС і НАТО.
Як і в Україні в 2013 році, те, як відреагує режим, буде ключовим — режим Януковича в Україні в 2013 році надмірно відреагував із застосуванням насильства, що просто збільшило масштаб вуличних протестів до такої міри, що режим був скинутий. Значна частина свідчень з 2013 року і раніше в Україні, під час Помаранчевої революції у 2004−2005 роках, вказує на те, що Москва підштовхувала чинні режими (Кучму/Януковича) до жорсткої реакції на протести. Схоже, що Кучма протистояв російському тиску в 2004/05 роках, і чинна влада політично вижила, відклавши боротьбу на потім, жила для боротьби ще один день, тоді як у 2013 році Янукович, схоже, погодився на насильницьке придушення демонстрацій, результатом чого став Євромайдан, а Янукович був змушений втекти до Росії. Рішення Іванішвілі цього разу можуть стати вирішальними в тому, чи побачить Грузія ще одну кольорову революцію, чи подію в стилі Євромайдану.
Особливо цікава позиція Росії в Грузії. Є багато підстав для припущення про причетність Росії - можливо, послуга за послугу полягає в тому, що Росія поступиться стратегічним контролем над Вірменією, можливо, заради більшої нагороди — контролю над Грузією. Для Москви Грузія є ключовим транзитним маршрутом для енергоносіїв і товарів з Центральної Азії на Захід в обхід Росії — набагато більше, ніж Вірменія.
Контроль над Грузією, таким чином, потенційно перешкоджає зусиллям Заходу з диверсифікації поставок товарів і шляхів постачання подалі від Москви. Нещодавно Росія розпочала будівництво нової бази Чорноморського флоту в Очамчирі в Абхазії. Очамчира буде безпечною глибоководною гаванню для кораблів Чорноморського флоту Росії, для яких перебування в Криму більше не є безпечним.
Щоправда, де-факто Росія вже контролює Абхазію після вторгнення до Грузії в 2008 році, але повна нормалізація відносин з Грузією зараз потенційно забезпечить використання Омчамчири в довгостроковій перспективі, зменшивши таким чином стратегічну важливість Криму — можливо, покращивши таким чином переговорну позицію Росії в майбутніх мирних переговорах з Україною.
Нарешті, для Росії фактичне повне захоплення Грузії з відмовою Іванішвілі від впливу Заходу на користь повернення до Москви закриє останню главу в його довготривалій боротьбі з колишнім президентом Грузії Саакашвілі. Відвоювання Грузії завершиться.
Путін, безсумнівно, вважатиме це перемогою у своїй довгостроковій битві із Заходом за вплив/домінування на пострадянському просторі. Це також підіграло б путінського наративу про те, що розпад СРСР був величезною помилкою 20-го століття, і що відновлення цього утворення, з Грузією як першою новою частиною цієї мозаїки, було б безсумнівною перемогою.
Переклад NV
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV