Переговори тривалістю 5 років? Що роблять не так Віткофф і Кушнер

Першою реакцією Росії стала дев’ята поспіль ніч атак на Київ. Серед них — удар 4 вересня реактивним безпілотником Герань-4 по будівлі в центрі Києва, де розташовано кабінет виконувача обов’язків голови СБУ Олександра Поклада. Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга назвав це «серйозною ескалацією, що вимагає рішучої відповіді». В ISW дійшли висновку, що удар був цілеспрямованою спробою ліквідувати Поклада, а не випадковим влучанням під час масштабнішої атаки безпілотників. Невдовзі після цього Путін розпорядився оголосити 72-годинну паузу в ударах по українській столиці.

«Війна не може бути вічною»

Голова Офісу президента України Кирило Буданов дав корисну оцінку ситуації: за його словами, переговори можуть відновитися у вересні, однак розраховувати на справжнє припинення вогню до весни 2027 року поки що не доводиться, хоча «війна не може тривати вічно». Чи повернуться Віткофф і Кушнер із Києва бодай із чимось, окрім традиційної протокольної фотосесії, і чи запропонував їм Путін щось, окрім заїждженої формули про «врахування реалій на місцях», яку чув кожен попередній візитер, — це одне з головних питань місяця, за яким варто уважно стежити.

Однак реальність нинішньої дипломатичної активності така: США намагаються «наступити на ті самі граблі», застосовуючи дипломатичні методи, які вже довели свою повну неспроможність під час другого президентського терміну Трампа.

По-перше, замість досвідчених професіоналів із Державного департаменту США до переговорів залучають аматорів. Ані Кушнер, ані Віткофф не мають глибокого інституційного розуміння особливостей української чи російської сторін, із якими вони ведуть переговори. Критики й аналітики у сфері національної безпеки зазначають, що їхній транзакційний підхід робить їх уразливими до російського трактування конфлікту та шляхів його врегулювання. Крім того, саме як таке залучення непрофесійних переговірників надсилає Путіну сигнал: Трамп не цілковито відданий мирному процесу.

По-друге, ці зусилля мають епізодичний, а не безперервний характер. Аналіз історичних мирних процесів свідчить: хоча припинення вогню здатне зупинити безпосередні бойові дії, для сталого завершення війни необхідно вирішити фундаментальні політичні й економічні проблеми, а також питання ідентичності. Перерозподіл територій, конституційні права, реформа системи безпеки та відповідальність за воєнні злочини потребують технічного опрацювання, яке неможливо прискорити без шкоди для результату. Крім того, сторони конфлікту рідко вірять, що супротивник дотримуватиметься досягнутих домовленостей. Тривалі переговори слугують своєрідним випробувальним майданчиком: сторони поступово вчаться довіряти одна одній завдяки послідовним взаємним зобов’язанням, заходам зі зміцнення довіри та механізмам контролю за виконанням домовленостей.

Ось лише кілька історичних прикладів:

Паризькі мирні переговори
(Війна у В'єтнамі, 1968−1973)
Тривалість: майже 5 років.

Кемп-Девідські угоди та мирний договір між Єгиптом та Ізраїлем
(1977−1979)
Тривалість: 18 місяців інтенсивної дипломатії після візиту Анвара Садата до Єрусалима в листопаді 1977 року. Процес завершився 12 днями таємних переговорів у Кемп-Девіді у вересні 1978 року та офіційним підписанням договору в березні 1979-го.

Угода Страсної п’ятниці
(Північна Ірландія, 1994−1998)
Тривалість: приблизно 4 роки багатопартійних переговорів.

Дейтонські угоди
(Боснійська війна, 1995)
Тривалість: фінальний етап переговорів тривав 21 день — з 1 по 21 листопада 1995 року — на базі ВПС США Райт-Паттерсон у Дейтоні, штат Огайо. Йому передували понад три роки безуспішних міжнародних мирних ініціатив.

Мирний процес у Колумбії
(ФАРК, 2012−2016)
Тривалість: 4 роки переговорів у Гавані, Куба.

По-третє, залишається незрозумілим, що є головною метою двох американських переговірників — мир чи їхні власні ділові інтереси. На відміну від професійних дипломатів, які дотримуються стандартних етичних норм державної служби, неофіційні та спеціальні представники нерідко опиняються в ситуації, коли приватні ділові зв’язки перетинаються з офіційними дипломатичними обов’язками. Це значно ускладнює незалежний контроль за їхньою діяльністю. Серйозне занепокоєння у зв’язку з участю Кушнера та Віткоффа в мирних переговорах викликає вкрай розмита межа між державною дипломатією та їхніми особистими фінансовими інтересами. Після роботи над «Авраамовими угодами» за часів першої адміністрації Трампа Кушнер заснував приватну інвестиційну компанію Affinity. Partners. Невдовзі вона залучила понад 3 мільярди доларів — переважно від суверенних фондів країн Перської затоки, з якими Кушнер вів переговори під час перебування на державній службі. Схожа ситуація склалася і з Віткоффом: поки він займався дипломатією на Близькому Сході, його родина і пов’язані з нею бізнес-проєкти у сферах нерухомості й криптовалют залучали мільярдні інвестиції від урядів тих самих близькосхідних держав.

І, як випливає з перших повідомлень про зустріч Путіна з Кушнером і Віткоффом у Москві, урегулювання війни в Україні — далеко не єдина причина їхнього візиту до російської столиці. На переговорах також обговорювали «можливі великі російсько-американські проєкти», що навряд чи свідчить про незалежний і прозорий підхід американських переговірників до мирного процесу.

Нарешті, обидва американці й раніше надто охоче поширювали російські наративи про війну та сприймали за чисту монету заяви Москви про її «успіхи» на полі бою. Під час їхнього останнього візиту до Москви з’явився відеозапис, на якому Віткофф каже своїм російським співрозмовникам: «Коли ми підемо на спочинок, у нас залишиться стільки неймовірних історій і спогадів, і цей епізод, безумовно, буде одним із найкращих серед них». Це кричуща відсутність співчуття до України — країни, яка не розпочинала цієї війни і чиє населення приймає на себе її головний удар, включно з масовими вбивствами, мародерством, сексуальним насильством і незліченними воєнними злочинами, що їх чинить Росія.

Саме тому варто вкрай скептично оцінювати шанси на тривале врегулювання цього конфлікту під час переговорів, які ведуть дипломати-аматори, що працюють «на пів ставки» і при цьому виявляють надмірну емпатію до Росії.

Переклад NV

Текст опубліковано з дозволу автора. Уперше опубліковано на substack.com