«Сепаратист Тарас Шевченко». За що влада переслідувала поета за життя і які «злочини» інкримінувала йому після смерті

За неповагу — в Оренбург

Систематичне державне переслідування, що визначило Шевченка як ворога імперії на все життя і навіть після смерті, почалося 30 травня 1847 року. У справі Кирило-Мефодіївського товариства зберігся таємний лист, датований цим днем, від шефа жандармів, графа Олексія Орлова, до міністра народної освіти Сергія Уварова. В основі обвинувачення лежала теза, що Шевченко «сочинял стихи на малороссийском языке самого возмутительного содержания».

Шевченкові інкримінували те, що вже сама мова його творів — злочин. За відмашкою Уварова, цензори та слідчі взялися за червоні олівці й почали вишукувати у віршах і поемах крамольні думки. А далі їх розбили на кілька категорій, щоб установити склад злочину.

По-перше, на думку влади, поет «выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украйны». Саме слово «мнимом» (удаваним) є ключовим у цьому висновку: імперія вперто заперечувала окремий український історичний наратив, відмінний від загальноросійського. Натомість Шевченко дозволяв собі оспівувати гетьманське правління й колишню козацьку волю — а отже, став особистим ворогом імператора Миколи I.

По-друге, оскільки в багатьох творах ішлося про жорстокість поміщиків і стражданням кріпаків, Шевченка звинуватили у підбурюванні до бунту. Але найтяжчим злочином поета було те, що він не збирався плазувати перед імператором і його прихвоснями.

«С невероятною дерзостью изливал клеветы и желчь на особ, к которым обязан питать благоговейное уважение», — йшлося у звіті графа Орлова щодо справи Шевченка.

Вирок був жорстоким — Шевченка відправили служити рядовим до Окремого оренбурзького корпусу, заборонивши йому писати й малювати. Цей вирок був значно суворішим за покарання інших учасників товариства, що свідчить про те, наскільки небезпечною влада вважала саме його постать. Мета не лише покарати, але й повністю знищити його творчий дух.

Ця справа 1847 року торкнулася не лише Шевченка. Зокрема, 11 пункт вироку наказував заборонити й вилучити з продажу вже надруковані твори Пантелеймона Куліша й Миколи Костомарова, а 13 пункт зобов’язував усіх генерал-губернаторів звертати увагу на тих, хто займається українською етнографією, історією, літературою.

Влада чітко усвідомлювала зв’язок між гуманітарними дослідженнями й формуванням національної ідентичності й намагалася знищити в зародку інтелектуальну екосистему, яка породжувала таких діячів, як Шевченко.

Жодного Заповіту!

Варто зазначити, що цензура в Російській імперії була частиною розгалуженої бюрократичної системи, ключову роль у якій відігравали кілька інституцій. Центральний орган — Головне управління у справах друку — координував усю цензурну діяльність, видаючи таємні циркуляри. Ця найвища інстанція спускала згори свої остаточні рішення до різних відділень та регіональних комітетів.

Твори Шевченка й інших вільнодумців проходили фільтр у Петербурзькому цензурному комітеті. Тут працювали ретельні царські цензори, такі, як Олег Смирнов, Михайло Фрейман, Смарагд Коссович, і ці ідеологічні вартові вишукували «крамолу» в кожному рядку поета.

Не обходилось і без втручання III відділу Корпусу жандармів: політична поліція пильно стежила як за «неблагонадійними» особами, так і їхніми рукописами. А якщо у творі йшлося про релігію, на арену виходив ще й Святійший Синод.

Процес цензурування не завжди був чітко регламентованим: спочатку рукопис подавався до місцевого або центрального комітету, де його розглядав цензор. Він готував звіт з рекомендаціями: «заборонити», «дозволити з вилученнями» або «дозволити». Потім відбувалося голосування комітету, і в разі сумнівів справу передавали до Головного управління у справах друку. Цензурні документи, що збереглися в архівах, свідчать, що й по смерті Шевченка його твори жорстко різали й правили, а категорій крамольного змісту стало ще більше, ніж йому інкримінували за життя.

Наприклад, у звіті Петербурзького цензурного комітету від 2 червня 1867 року йдеться про те, що видання Кобзаря містить рядки із закликом до сепаратизму. Під цю категорію потрапляли будь-які згадки про славне козацьке минуле: «На що здалась козацькая Великая слава», «Усі ми однако за волю лягли»; «Усі ми і встанем», «Чи ми ще зійдемося знову?». Ці твори Шевченка без вагань заборонили за «сепаратистські тенденції».

Також цензура не пробачила йому неприхильність до 'москалів': будь-яке негативне зображення російських солдатів, чиновників чи самої Росії як чужої сили негайно викреслювали червоним олівцем. Однією з головних претензій до поеми Катерина було те, що вона «проникнута нерасположением к москалям и «московщине», а рядки «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями» систематично заборонялися як у друкованих виданнях, так і в лібрето для п'єс та пісенниках. Так само цензура вилучила рядки з поеми Невольник про пограбування Покровської церкви: «Як москалі срібло, злото і свічи забрали у Покрови».

Не пройшли цензуру й будь-які слова і фрази, де був бодай натяк на критику самодержавства, соціальної нерівності чи навіть божественного порядку. З Шевченкового Кобзаря прибрали рядок «З шкурою здіймають, бо нічим обуть Панят недорослих» — бо це, в очах імперії, був «наклеп» і «неповага». А рядки «А Бог хоть бачить, та мовчить Гріхам великим потурає» цензура назвала богохульством — і також викинула.

Найгірше, що Шевченко не вкладався у вимогу дотримуватися загальноросійського правопису — і це розв’язувало руки цензорам. Змушуючи українські тексти підкорятися російській орфографії, вони офіційно утверджували доктрину про «малоросійське наріччя» — і перекручували Шевченка за власною логікою.

Коли 1858 року поет повернувшись із заслання, він збирався видати двотомник своїх поезій й подав до цензурного комітету збірку на 338 сторінок, яка починалася віршем Думи мої. Дозволу на публікацію Шевченко чекав майже рік, і за цей час цензори дуже постаралися: обрізали понад половину Дум, вилучили 56 рядків із поеми Сліпий, забрали вступ до Гайдамаків, порізали Катерину, а поеми Сон, Кавказ, Єретик та вірш Заповіт взагалі заборонили друкувати.

Геть зі сцени

Навіть на початку XX століття Шевченко не давав спокою росіянам. Архівні документи фіксують кілька судових справ 1911—1912 років проти кількох видань Кобзаря у 1907−1911 роках. Петербурзька судова палата винесла офіційний вирок про накладення арешту на книги та їх подальше знищення. З виданих томів іноді виривали окремі сторінки, але частіше книги палили повністю.

Держава доклала величезних зусиль, щоб не допустити на свою територію нецензуровані видання Кобзаря, надруковані у Празі, Женеві та Львові. Ці книги конфісковували на кордоні, а їхні назви вносили до офіційних каталогів забороненої літератури. Ці повні видання з канонічним текстом становили загрозу, адже були непідвладні імперському контролю. І завдяки цим книгам сформувалася подвійна спадщина: спотворений, офіційно дозволений Шевченко всередині Російської імперії та справжній Шевченко за її межами.

На театральній сцені Шевченко теж був небажаним гостем. Цензура заборонила драматичну адаптацію поеми Гайдамаки та виставу Тарас Шевченко — батько України — через саму її назву. Музичні твори також зазнавали жорсткого контролю. Цензори заборонили кілька пісень, музику до яких написав Микола Лисенко. В імперії не хотіли, щоб українці співали Гомоніла Україна чи Учітеся, брати мої — і цензурний апарат реагував миттєво.

Апогеєм цієї боротьби стала загальноімперська заборона святкування 100-річчя від дня народження Шевченка у 1914 році. Влада переслідувала навіть ті газети, які наважувалися протестувати проти цієї заборони, накладаючи на редакторів штрафи. Держава тепер вела війну з текстами, а й також з пам’яттю та народним вшануванням поета.

Попри все, тривала і запекла війна, яку Російська імперія вела проти Тараса Шевченка, зрештою виявилася марною. Парадоксально, але саме дії цензорів — їхні прискіпливі звіти, сповнені страху обґрунтування та ескалація жорстокості — стали найпереконливішим свідченням велетенської сили поета. Намагаючись розчленувати його твори, спотворити його образ і стерти пам’ять про нього, царський режим мимоволі забезпечив йому безсмертя як символу національного опору та незламності вільного слова.