Гроші — це ще не все. Чому більші витрати на освіту не завжди означають кращі результати

В Україні розпочався новий навчальний рік. Для когось це радість від зустрічі з друзями, для когось — навчання онлайн. Зараз багато розмов про те, що війна спричинила значні освітні втрати та поглибила нерівність у доступі до якісного навчання. Україна також стикається з дефіцитом учителів і нерівномірним упровадженням НУШ. Окремим викликом залишається недофінансування та ефективне використання обмежених ресурсів. Саме на думки про останнє надихнула мене стаття на Euronews, яка вийшла пару днів тому під заголовком Які європейські країни витрачають найбільше на освіту — і чи це окупається?

Одна з основних тез авторки, Doloresz Katanich, полягає в тому, що більші витрати на освіту не обов’язково означають кращі результати. Зокрема автор наводить приклад Норвегії та Латвії. Норвегія належить до країн із дуже високими витратами на освіту, зокрема у 2023 році вона витратила на одного учня 19 тис. євро. Латвія витратила значно менше — 4,4 тис. євро. Однак за показниками базових навичок латвійські учні демонструють навіть дещо кращі результати. Отже, гроші — це ще не все (сюрприз!).

Безумовно, Латвія і Норвегія є окремими яскравими прикладами. Але що там із загальною тенденцією?

Для співставності я використала ті самі показники, що і в статті: витрати на одного учня/студента з корекцією на стандарт купівельної спроможності (PPS) та результати PISA з математики. Якщо хто не знає, PISA — це міжнародне оцінювання 15-річних учнів, яке перевіряє навички з читання, математики та природничих наук. Хоча воно й не охоплює всі аспекти якості освітньої системи, проте дозволяє порівнювати базові освітні навички для різних країн. PISA відносить до учнів із низькими результатами тих, хто не досягає 2-го рівня. ОЕСР вважає цей рівень мінімальним базовим порогом знань і навичок, необхідних для повноцінної участі в житті суспільства. Чим нижча частка таких учнів, тим кращими є результати освітньої системи за оцінюванням PISA.

Але слід також врахувати, що витрати на освіту не дають миттєвого ефекту. Потрібен хоча б якийсь час, щоб фінансування принесло результат. Крім того, навіть якщо частка ВВП на освіту і не сильно змінюється, часто освітня політика реагує на попередні результати PISA, що впливає на систему освіти. Щоб зменшити цей вплив, пропоную порівняти витрати на освіту у 2018-му (рік попереднього оцінювання PISA) та останні доступні результати PISA (2022 рік), зокрема з математики.

Як бачимо, зв’язок між витратами на освіту і низьким рівнем знань з математики все ж таки негативний — в країнах, які витрачають більше на одного учня, частка тих, хто не подолав мінімальний базовий поріг знань і навичок, в середньому нижча.

Є декілька країн, які демонструють значно гірший результат PISA з математики, ніж можна було б очікувати на основі простого середнього зв’язку з витратами. Це переважно країни з найнижчими витратами: Болгарія, Румунія, Греція і, на жаль, Україна. Але особливо вражає Кіпр (дуже небідна країна). В цій країні рівень витрат на учня практично відповідає середньому значенню в ЄС, в той час, як частка учнів із низьким рівнем математичної грамотності ледь не вдвічі вища.

Проте мене на цьому графіку найбільше зацікавили Данія з Норвегією. Останнім часом можна почути чимало критики скандинавської системи освіти (на яку Україна спиралася зі своєю НУШ). Але… Данська й норвезька моделі навчання концептуально дуже схожі: висока децентралізація, автономність школи та вчителя, фокус на компетенціях, відсутність формального оцінювання до 11−13 років. Чому ж такий значний розрив у результатах оцінювання на користь Данії на фоні більшого фінансування у Норвегії?

Якщо трохи покопати, можна дізнатися багато цікавих для України фактів. Відповідно до звіту PISA найбільша різниця між Данією та Норвегією — кадрова: у Норвегії 35% учнів навчаються у школах, де нестача вчителів заважає навчанню, у Данії — лише 10%. Причому в Норвегії цей показник зріс із 11% у 2018 до 35% у 2022 році. Данські учні також частіше отримують підтримку від учителя: 72% кажуть, що вчитель допомагає, коли це потрібно, проти 66% у Норвегії. Помітно відрізняється і залученість батьків: у Данії 23% учнів навчаються у школах, де щонайменше половина сімей самі обговорюють прогрес дитини з учителем; у Норвегії - лише 6%.

І це важливо для дискусії про розвиток системи освіти в Україні. Недостатньо просто збільшити фінансування. І основні проблеми з НУШ не в самій моделі. Навпаки, якщо довести реформу до стану, коли вчитель реально має автономію і користується нею, уміє розвивати компетенції, спирається у викладанні на діагностичні дані про учнів, а не витрачає значний час на заповнення журналів чи звітів про компетенції, і, головне, має ресурси для індивідуальної підтримки учнів, тоді реформа значно більше нагадуватиме працюючу скандинавську модель, а не лише її формальну конструкцію.

Усі Блоги NV