Вахтанг Кіпіані: Суспільство саме вирішило, що життя Стуса йому потрібне

 — У чому, на вашу думку, полягає важливість проєкту «30 знакових книжок нашої Незалежності»?

 — У своїй журналістській роботі я часто використовую інструменти рейтингування або відбирання інформації за певними критеріями. Наприклад, кілька років тому ми з «Історичною правдою» зробили до 24 серпня перелік «100 історичних книжок часів Незалежності». Показово, що деякі назви з нашого списку також були присутні й серед знакових видань, запропонованим експертами УІК.

Відбирання та пропозиція читачеві у вигляді своєрідних рейтингів певних важливих людей, книжок чи подій, на мій погляд, — це одна з можливих форм подачі інформації, доволі популярна серед читачів, адже люди люблять дізнаватись про «найперших», «найкращих» тощо. Само собою, вона має купу недоліків і не є об'єктивною, бо йде за середнім глядацьким чи читацьким інтересом, але як одна з форм популяризації, у цьому випадку, книги, цілком прийнятна. Здорово, що держава намагається шукати різні шляхи, щоб достукатись до українців, які були та залишаються нацією, що майже не читає.

— Про що, на вашу думку, свідчить перше місце «Справи Василя Стуса» у списку «30 знакових книжок нашої Незалежності»? Чи зіграла в цьому роль промоція, яку забезпечив Віктор Медведчук, намагаючись заборонити вихід і продаж видання?

—Я вважаю абсолютно неправильним пояснювати популярність цієї книжки чи будь-якого іншого видання чи проєкту скандалами або, як ви це називаєте, промоцією. Адже за роки Незалежності було кілька видань, на які подавали до суду, які заборонялись, але їх у переліку «30 знакових книжок» немає. Тому самого суду не достатньо, щоб якась книжка, фільм чи людина прозвучали. Тут треба зважати на збіг певних обставин і саму фігуру Василя Стуса.

Якщо сьогодні зайти до книгарні, то, крім «Справи Василя Стуса» і залишків видання Дмитра Стуса «Василь Стус: життя як творчість», книжок про письменника більше немає. Відповідно, поява видання саме про Стуса, а не книжка його творів, дає підставу говорити про те, що вона буде вічною, бо інтерес до Стуса існує, він потужний. Це не Тичина, не Симоненко чи будь-який інший високодостойний автор, визнаний класиком, але такий, що нині не має суспільного інтересу. До Стуса цей інтерес є. Тому успіх книжки — це великою мірою успіх людини, про яку вона написана. Для тієї, як казав сам поет, щопти людей, які читають в нашій країні, він є культовою фігурою.

Звісно, зіграв роль розголос довкола книжки. Знову зауважу, це не перше видання, на яке в Україні подають до суду. Навіть сам Медведчук і раніше позивався, скажімо, на Дмитра Чобота через його книжку «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука», але вона ж не набула такої популярності, як «Справа Василя Стуса».

Українське суспільство змінилося. Воно стало більш різко реагувати на обмеження свободи. До того ж визріла частина суспільства, для якої Стус є вагомою частиною їхньої внутрішньої, глибинної ідентичності. Чимало подій, пов’язаних з промоцією книжки, не були ініційовані видавництвом чи мною. Публічні читання, виготовлення світшотів, масок з цитатами Стуса, татуювання, графіті… Це точно не пов’язане зі спонуканням чи піаром. Суспільство саме вирішило, що життя Стуса йому потрібне. І якщо хтось намагається обмежити цю свободу — взяти з полиці чи купити книжку про нього, то, звісно, воно реагує бурхливо та абсолютно непередбачувано навіть для мене чи видавництва. В комплексі все це зіграло роль, тому книжка вистрілила.

 — Ви говорили про частину суспільства, для якої Стус є знаковою особою. За вашими спостереженнями, хто ці люди? Йдеться більше про молодь?

Я думаю, що Стус — досить міжпоколіннєва, універсальна громадянська фігура.

 — Про молодь, до речі, я не казав. Мав на увазі покоління, а для мене це не якісь встановлені вікові межі. В українських реаліях поколінням можуть бути дуже різні люди, частина з них — ровесники Василя Стуса. Ми провели близько сотні презентацій цієї книжки і в залах десь відсотків сорок було літніх людей. Приходять свідки радянського часу. Дуже маленька частина цих людей були опонентами чи опозиціонерами панівного режиму, значна ж частина жила паралельним життям, не знаючи про існування самвидаву, Гельсінської групи, Василя Стуса… На Західній Україні презентації відвідували ті, в чиїх родинах за СРСР плекались українські традиції. Тобто люди сформувались з чітким розуміння того, що Стус чи Світличний — це наше, рідне, а радянське — це щось чуже, насаджене. Й нині вони переживають, я б сказав, другу молодість, бо бачу ці світлі обличчя, яким дуже приємно чути, що те, що колись приховувалось, тепер стало публічним.

Є й мої ровесники — люди, яким від 35 до 50 років. Для них Стус — це вже історія Незалежності, історія втрати, що відбулася напередодні здобуття свободи, це видатний поет і водночас прекрасний громадянин, який дає силу тим безсилими, які нічого не можуть, але коли вчитуються в матеріали справи з книжки, то знаходять для себе точки сили й розуміють, що кожен з нас багато може, навіть коли виступає один проти течії чи системи.

І, звісно, молодь, для якої Стус — людина з підручника, герой, ім'ям якого названо вулиці, це модний чоловік, чиї вірші можна покласти на музику… Я думаю, що Стус — досить міжпоколіннєва, універсальна громадянська фігура.

— Що було найважчим під час роботи з архівними документами на рівні емоційному, скажімо, чи фізичному?

 — Не можу сказати, що мені було емоційно важко, бо, починаючи роботу з документами, я знав, чим закінчиться життя Василя Стуса, адже першу статтю про нього написав ще 1992 року. Так вийшло, що все життя я нанизую нове знання, яке поступово з’являється, колись — через мемуари свідків тих подій, особисті зустрічі з ними, потім — через окремі документи і вже повний корпус інформації. Звісно, якщо говорити про фізичний рівень, то було важко прочитати кілька разів шість томів справи, щоб виділити кількасот найцікавіших документів, що потім і склали книжку. Зрозуміло, що це не було легке читання, адже сторінка за сторінкою ти бачиш, як людину доводять до сказу, обмежують, знищують…

Мені було неймовірно цікаво працювати, бо я хотів представити українському читачу людину, яка для мене стає, зокрема через матеріали цієї справи, більш зрозумілою. І коли я прочитав в кінці виступи на суді Михайлини Коцюбинської та Світлани Кириченко, які були свідками з боку Стуса і які єдині, фактично, в цьому процесі його захищали, то отримав своєрідний катарсис, задоволення від того, що те, про що я чув раніше тільки з усних свідчень, чорним по білому зафіксовано друкаркою КГБ. Світлана Кириченко сказала неймовірну фразу: «Я не буду свідчити на цьому процесі, бо тут судять Стуса. А я прийду і буду свідчити на процесі, де Стус буде вас судити». Я про це знав, але до кінця не вірив, що в ті часи таке було можливо. Пані Кириченко й пані Коцюбинська розуміли, що ризикують, врешті вони й постраждали потім за це, але все одно захищали Стуса. І сьогодні ми як громадяни, дивлячись на ці приклади, можемо діяти так, щоб не бути загальною сірою масою.