20 років потому. До чого привело США вторгнення до Іраку і як це змінило світ

Тоді мені здавалося, що є дві основні причини протидії інтервенції. Перша пов’язана з мораллю й обережністю щодо застосування сили для повалення диктатора. З 1945 року в міжнародній політиці існує норма, за якою країни не повинні нападати одна на одну. Інтервенція у березні 2003 року згодом серйозно послабила моральний авторитет США, особливо на глобальному Півдні та, зокрема, на Близькому Сході. У нас багато друзів-демократів у вказаному вище регіоні, які не засудили російське вторгнення в Україну і дуже цинічно ставляться до американських заяв про те, що зовнішня політика США базується на таких принципах, як «міжнародний порядок, заснований на правилах».

Інтервенція у березні 2003 року серйозно послабила моральний авторитет США

Проте моральна дилема, що стосується Іраку, ніколи не була такою простою. Саддам Хусейн був іще гіршим диктатором, ніж Володимир Путін, і він уже вторгся у сусідні Іран і Кувейт. Нещодавня книга Мела Леффлера про походження війни неупереджено описує історію грубих порушень прав людини та репресій проти цілих груп населення, таких як курди та болотні араби. Оскільки в цей період Сполучені Штати займали домінувальне становище, вторгнення до Іраку не було пов’язане з ризиком конфронтації супердержав або ядерної ескалації, як це було б під час холодної війни. Багато людей, включно з лівими політичними діячами, виступали за «відповідальність за захист» уразливих груп населення від порушень прав людини.

Друга проблема стосувалася спроможності та бажання Америки підтримувати довгострокову інтервенцію, яка насправді мала перетворити Ірак на мирну та стабільну державу. Щодо цього було багато, багато причин думати, що відповідь на це запитання — негативна. Тоді я вважав, що наш досвід демократичного державного будівництва в країнах, що розвиваються, був дуже невдалим, що призвело до невдалих результатів у нашому власному районі Латинської Америки та Карибського басейну (Нікарагуа, Гватемала, Гаїті), Південно-Східній Азії (Південний В'єтнам і Філіппіни) та на Близькому Сході, де ми повалили демократично обраного Мохаммада Моссадика в Ірані та відкрито підтримували автократії в Єгипті та Перській затоці.

Я відчував, що тут діє своєрідне правило п’яти років: Сполучені Штати можуть підтримувати складний проєкт державного будівництва протягом приблизно 5 років, трохи довше за один президентський термін, після чого громадська підтримка починає слабшати.

Це сталося і в Нікарагуа, звідки нова адміністрація вивела американських морських піхотинців у 1933 році, і у В'єтнамі, де Тетський наступ налаштував більшість американців проти війни трохи більше ніж через п’ять років після нашої первинної участі. Я думав, що якщо ми будемо готові розмістити велику кількість військ в Іраку і тримати їх там протягом кількох поколінь (як ми робили це в Японії, Німеччині й Італії), то зусилля щодо державного будівництва могли б мати деякі шанси на успіх. Але в Іраку це було політично дуже малоймовірним, а адміністрація Буша мало чим довела, що вона була готова до тривалої перспективи. Фактична ситуація виявилася набагато гіршою, ніж я побоювався. Дон Рамсфелд, очевидно, сподівався, що зможе вивести американські війська з Іраку до кінця 2003 року, і чинив опір навіть тому, щоб називати те, з чим він зіткнувся, повстанським рухом.

Зрештою, існує питання культури. Політика США часто була делегована на Близький Схід, аби зачахнути там, тому що цей регіон був дуже несхожим на інші частини світу. Тоді адміністрація Буша стверджувала, що віра в те, що мусульманські чи арабські країни не можуть демократизуватися, була простим культурним забобоном через універсальну привабливість свободи. Кондоліза Райс вказала на американський успіх у демократизації Німеччини та Японії після Другої світової війни, промовчавши про те, що до війни ці країни вже були промислово розвиненими і в них не проводили релігійну політику, поширену на Близькому Сході. Справа в тому, що політичний іслам був сильним у всьому регіоні; хоч і були демократичні ісламісти, такі, як партія Еннада в Тунісі, але вони, як правило, були рідкістю. Усе це просто робить Близький Схід набагато складнішим регіоном для діяльності Сполучених Штатів.

Тому переконання, що Сполучені Штати не зможуть подолати наслідки вторгнення, стало вирішальною причиною мого розриву з друзями-неоконсерваторами з приводу війни. Підписавши лист із «Проєкту за нове американське століття», який закликав до втручання до Іраку, я змінив свою думку про доцільність інтервенції протягом кількох місяців, що передували вторгненню у березні 2003 року. Питання міжнародної легітимності не дуже турбувало мене тоді, хоча я і написав статтю в Washington Post про те, що ми не повинні діяти без підтримки Ради Безпеки ООН. Озираючись назад — я мав поставитися до цього питання серйозніше, ніж я це зробив.

2003 року Сполучені Штати перебували на піку своєї міжнародної гегемонії у всіх галузях — економічній, військовій, політичній і соціальній. Країна відчувала, що вона має свободу дій, аби переробити світ за своїм образом і подобою. Але вона не розуміла меж своєї влади. Ця влада почала швидко слабшати: сама війна перетворилася на трясовину, а фінансова криза 2008 року зруйнувала американську економічну модель. Росія та Китай продовжували зміцнювати свою міць, а в американському суспільстві почали з’являтися великі тріщини, що відображають проблеми у глобалізованій соціальній моделі, яку представляла країна. Таким є світ, у якому ми живемо зараз, і відтоді американська зовнішня політика все ще перебуває у процесі адаптації.

Переклад NV

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV