Тарифне самогубство. Як фатальне підвищення мита на імпорт у 1930 році поглибило Велику депресію у США замість порятунку економіки

Сумнівний захист

До схожих засобів в різні часи вдавалися всі держави, аби підтримати власних виробників. У другій половині ХІХ століття Вашингтон збільшував мито тричі. Однак вперше така політика мала болючий зворотний ефект 1913 року за президента Вудро Вільсона.

Американська преса тоді не вгавала з критикою влади. Найдошкульнішими були карикатури популярного ілюстрованого тижневика Puck. Його художники сумнівність такого захисту зобразили в образі персонажу англійського фольклору — яйця Хитуна-Бовтуна, який падав зі стіни, а лобісти протекціонізму в циліндрах марно намагалися його втримати. Бо, наприклад, сусідня Канада у відповідь збільшувала ввізне мито на пшеницю і бавовну із США. Тож від цього програвали обидві країни.

Тоді торговельне протистояння швидко вирівняла Перша світова війна, у якій передусім Європа потребувала американської продукції.

Наступне підвищення ввізного мита сталося 1922 року після ухвалення закону Фордні — Мак-Камбера. Ліга націй закликала світові економіки відмовитися від високих тарифів, однак Вашингтон цей заклик ігнорував, бо США не вступили до цієї організації. Відтак американці пожили заможніше, доки через п’ять років європейські країни не підвищили мито на заокеанські вироби.

Зокрема, Франція збільшила тарифи на американські автомобілі вдвічі — до 100 %. Німеччина й Італія зробили дорожчою пшеницю зі Сполучених Штатів, і тамтешні фермери тільки в 1927‑му збідніли на $ 300 млн.

Хто винен?

І от зʼявився закон Смута — Гоулі, який історик Дуглас Ірвін назвав "одним із найганебніших актів Конгресу ХХ століття". Хоча справедливіші американські дослідники покладають провину за нього на президента Гувера.

Він розпочав свою політичну кар'єру під час Першої світової війни, коли покинув успішну професію гірського інженера й організував масштабну гуманітарну допомогу країнам, які найбільше постраждали від розрухи. Ім'я Гувера почало часто з’являтися в пресі, що забезпечило йому впізнаваність ще до того, як він вирішив поборотися за Білий дім у 1928‑му.

Завдяки радникам Гувер вніс до своєї передвиборчої програми протекціоністські заходи. Перш за все він піклувався про аграрний сектор. Таким чином республіканці здобули численні голоси фермерів, які сподівалися позбутися конкуренції з імпортною сільгосппродукцією.

Тепер щодо Смута та Гоулі. Перший з них був мормонським проповідником, і в сенаті до свого сумнозвісного закону просидів 27 років. Другий — правником і викладачем університету Вілламетт з конгресменським стажем у 23 роки. Те, що цих політиків обирали так багато разів у законодавчу владу, не в останню чергу пояснювалося їхніми ораторськими здібностями і вмінням грати на болючих струнах виборців.

От як можна було не проголосувати кілька разів поспіль за Смута, який мав у своїй церкві статус апостола. До слова, у його рідній Юті зараз 62 % населення є мормонами, а тоді було ще більше. Дарма що в ХІХ столітті, а в деяких общинах і донині нормальним є багатоженство.

Або як не обрати Гоулі, який у своїх промовах до фермерів згадував дитинство, коли він ріс у такій само родині, як і його виборці.

А от їхні економічні знання на загальнодержавному рівні, а на міжнародному й поготів, виявилися вельми сумнівними. Коли ця пара подала свій законопроєкт про тарифи, мало хто вірив, що його ухвалять. Адже Смут і Гоулі пропонували збільшити ввізне мито на 900 %. І звучало це просто абсурдно. Тим більше що доб­ре пам’яталася схожа ситуація 1913 року.

Саме тоді, коли у жовтні 1929‑го два законодавці викладали пропозицію підвищення тарифів на папері, починалася Велика депресія. До неї в рази збільшилося виробництво споживчих товарів, але в населення був брак грошової маси. Через низьку купівельну спроможність падали ціни на товари, слідом за цим почався парад банкрутств підприємств і банків, а потім — жахливе безробіття.

Фатальні хиби

Смуту і Гоулі думалося, що різке підвищення тарифів вирівняє ціни і виробники відновлять свій бізнес. Але вони не врахували, що матимуть дзеркальну відповідь від зарубіжних торговельних партнерів. А це збільшило вартість американських товарів, що геть зруйнувало експортну систему США.

Коли в березні 1930‑го стало зрозуміло, що законопроєкт ухвалять, залишалася остання надія на вето президента. Гувер усі 17 місяців дебатів навколо дітища Смута — Гоулі відмовчувався, а в кулуарах ходили чутки: президентові закон не подобається.

Законопроєкт так довго обговорювався, бо Смут і Гоулі спочатку написали його тільки під своїх виборців-фермерів. Та щоб набрати необхідну кількість голосів, слід було врахувати інтереси і колег по Конгресу, які лобіювали виробників інших галузей. Відтак у фінальному варіанті документа з’явилася така колосальна кількість товарів, на які збільшувалося ввізне мито — 20 тис.

На початку травня 1.025 провідних економістів із 179 університетів та коледжів звернулися до господаря Білого дому з проханням заблокувати підвищення тарифів. Серед них були такі світила, як Пол Дуглас та Чарльз Кобб. Вони вже обробляли колосальні статистичні дані і невдовзі запропонували функцію корисності, яка обраховувала залежність обсягу виробництва від затрат праці та вкладеного капіталу.

Газета The New York Times цитувала лист учених до Гувера: «Ми переконані, що збільшення мит було б помилкою. Загалом воно призвело б до підвищення цін, які довелося б платити внутрішнім споживачам. Підвищуючи ціни, вони заохочували б занепокоєння щодо вищих витрат на виробництво, тим самим змушуючи споживача субсидувати марнотратство та неефективність у промисловості».

Пол Дуглас, один із підписантів звернення, уже після Другої світової війни згадував, що вони обдумували того листа до Гувера шість місяців у Свотморському коледжі. «У ньому ми вказали, як підвищення мит на імпорт зменшує здатність інших країн купувати в нас товари. Крім того, це спровокує їх на відповідні тарифи, — писав Дуглас у мемуарах. — Бідолашний Гувер хотів послухатися нашої поради. Однак його партія була настільки віддана протекціонізму, що він відчув себе зобов’язаним підписати законопроєкт, внаслідок чого всі наші прогнози справдилися. Депресія поглибилася, і західні демократії розпалися».

Гувер підписав закон 16 червня і тоді ж у Конгресі туманно пояснював своє рішення: «Цей закон схожий на всі інші закони про тарифи, незалежно від того, базується він на захисній чи прибутковій основі. У ньому закладено багато компромісів між різними галузями».

Президент переконував економістів і бізнес у гнучкості закону. Тобто передбачалося, що тарифи можна буде зменшувати або, навпаки, підвищувати залежно від ситуації у певних галузях.

«Скарги з боку деяких іноземних країн на те, що ці мита були встановлені невиправдано високими, можуть бути задоволені, якщо це обґрунтовано, шляхом належного звернення до Комісії з тарифів», — запевняв президент. Він також закликав звертатися до суду в разі несправедливих ставок на мито.

Повний провал

Ніхто не міг пояснити, яким чином відбуватиметься регулювання тарифів. Адже ні президент, ні Конгрес не могли це робити в ручному режимі. А судова тяганина й поготів не могла встигати за стрімкими банкротствами.

Здавалося, що залишався ще останній шанс на відкликання закону або хоча б його пом’якшення. Через два тижні після промови Гувера конгресмен Джейкоб Мілліган обурювався: «Вважаю, це дуже недоречно, щоб законопроєкт про тарифи став законом. Ми маємо надлишок не тільки сільськогосподарської продукції, а й продукції у всіх галузях промисловості, тому маємо виводити її на зовнішні ринки. Ми не можемо дозволити собі знищити нашу зовнішню торгівлю, щоб дозволити американському виробнику грабувати кишені споживача».

Проте такі аргументи залишалися голосами волаючих у пустелі. Сучасний історик Джон Мозер писав: коли президент Гувер оголосив, що підпише законопроєкт про тарифи, акції на фондовому ринку почали падати загалом на $ 2 млрд щодня. А станом на 16 червня, коли закон набув чинності, вартість пшениці впала до найнижчої ціни за рік, овес став найдешевшим за останні вісім років, жито — за 30 років, бавовна — за чотири роки.

У липні 1930‑го Мілліган повідомляв у Конгресі: «Фермерам кажуть, що вони виграють від цього закону. Факти свідчать про те, що кожен $ 1 вигоди, що його отримав аграрій, коштуватиме йому $ 10 через підвищення митних ставок».

Не минуло і двох років, як Гувер склав свої президентські повноваження, з тріском програвши вибори Франк­ліну Рузвельту. Смутові теж дався взнаки його закон: він не пройшов у Конгрес і подався до своєї Юти читати проповіді прихильникам. Закінчилася і політична кар'єра Гоулі: через одіозний закон у спробі переобратися до Конгресу він не мав жодних шансів, тож повернувся до рідного Салема, де зайнявся правництвом, хоча й без особливого успіху.

Тим часом хвиля банкрутств перекинулася зі Сполучених Штатів через обидва океани. У Європі молодь перебувала у безнадійних пошуках роботи. Така сама доля чекала й на Японію, де через кризу майже припинилося виробництво шовку.

А США, які після Першої світової війни почувалися великою нацією, замкнулися в собі, долаючи найбільшу економічну кризу у своїй історії. Безпрецедентними стали укази президента Рузвельта. Через тиждень після своєї інавгурації в березні 1933‑го він зобов’язав співвітчизників здати до Федерального резерву золоті зливки і монети за ціною $ 20,5 за унцію (трохи більше ніж 31 г).

А тим часом у Європі як гриби після дощу росли націоналістичні режими, а в Німеччині до влади прийшли націо­нал-соціалісти — насувалася Друга світова війна. Ще кривавіша за Першу.

Цей матеріал було надруковано в журналі NV № 4 за 2025 рік. Придбати номер можна за посиланням.