«Будь-який тоталітаризм приречений». Розповіді 10 українських дисидентів — в’язнів радянського режиму

До цієї дати НВ публікує відеомонологи 10 українських в’язнів комуністичного режиму із циклу Обличчя незалежності, створеного журналісткою Дарією Гірною та виданням Reporters. НВ виступив офіційним партнером проєкту. Усього була записана 41 розповідь дисидентів, їх можна подивитися на YouTube-каналі.

«На зоні Уралу було -48°C» — історія Йосифа Зісельса

Йосиф Зісельс народився 2 грудня 1946 року в Ташкенті, де єврейська сім'я опинилася після евакуації під час Другої світової війни.

Згодом батьки забирають його до Чернівців. У 7 років Йосиф втрачає маму, у 17 — батька. Саме у відсутності батьківської опіки Йосиф вбачає свій дисидентський хист, адже він не мав обмежень та запобіжників, які були в дітей з інших єврейських родин.

У 1969 він закінчує фізичний факультет Чернівецького університету. Починає збирати факти використання каральної психіатрії з політичними цілями в СРСР. З початку 1970-х співпрацював з єврейським та загальнодемократичним дисидентськими рухами в СРСР.

У 1978 разом з Олею Гейко та Володимиром Малинковичем вступає в Українську Гельсінську групу, аби забезпечити тяглість її діяльності після арештів засновників. Та за пів року його самого заарештовують і засуджують до трьох років у колонії посиленого режиму за «наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад».

Сьогодні Йосип Зісельс відстоює будівництво українського проєкту меморіалізації Бабиного Яру у Києві.

«Особливо небезпечний державний злочинець» — історія Мирослава Мариновича

У сучасній Україні віцеректор Українського католицького університету Мирослав Маринович є відомою й шанованою людиною. Дідусь Мариновича був священником Української греко-католицької церкви. Сам Мирослав виріс і навчався у Дрогобичі. Згодом вступив до Львівського політехнічного інституту, де й почалися його болючі зіткнення з системою. У 1970 році за доносом однокурсника про критику радянської влади його викликали в КДБ і пригрозили відрахуванням з університету. Кар'єра в комсомолі завершилася тим, що йому доручили провести засідання, на якому мали голосувати за відрахування хлопця, який узяв церковний шлюб: більшість учасників, як і сам Маринович, проголосували проти.

Згодом Маринович прямо відмовився бути інформатором. Разом із київськими друзями організовував заборонене тоді виконання колядок, щедрівок та вшанування пам’яті Тараса Шевченка 22 травня.

У листопаді 1976 року разом із другом Миколою Матусевичем, на запрошення дисидентки Оксани Мешко, вони стали наймолодшими співзасновниками Української Гельсінської групи — першої правозахисної організації в Україні, яка фіксувала та передавала на Захід факти порушення владою СРСР Гельсінських угод 1975 року, що передбачали гарантії прав людини.

Мариновича не брали на роботу, переслідували, проводили регулярні обшуки вдома у його рідних і друзів. А за пів року його і Матусевича заарештували й засудили за антирадянську агітацію та пропаганду до максимально можливого терміну — 7 років ув’язнення та 5 років заслання. Покарання відбував у таборі Перм-36, а заслання — в казахському селі Саралжин.

«Будь-який тоталітаризм приречений» — історія Василя Боєчка

Єпископ Церкви християн віри євангельської Василь Боєчко — один з найбільш активних релігійних дисидентів радянського часу. Він народився 6 вересня 1937 року в селі Старий Мартинів у бідній, багатодітній родині.

У школі села Різдвяни Боєчко був лідером і не вступав до комсомолу, від чого також відмовилися інші діти. Відтак, комсомольської організації в школі не було, попри тиск керівництва «семирічки». Старий Мартинів та суміжні села були осередками підпільної боротьби УПА і мали велику підтримку місцевого населення під час Другої світової війни. Однокласника Василя Боєчка розстріляли комуністи за участь у лавах Української Повстанської Армії.

За проповідування та поширення євангельського вчення його відрахували з Львівського лісотехнічного інституту, а пізніше засудили на три роки ув’язнення.

Боєчко тісно співпрацював з єпископами євангельської церкви по всіх республіках СРСР. Представники церкви підпільно їздили у найвіддаленіші точки союзу, аби поширювати Біблію та християнське вчення.

Дотепер Василь Боєчко служить у Церкві християн віри євангельської у Львові на вулиці Пекарській.

«Жодна республіка не могла вийти з СРСР» — історія Марії Трофімович

Трофімович народилася 4 липня 1941 року в селі Сапанів на Тернопільщині, закінчила кременецьку школу № 1 та вступила до Рівненського педагогічного інституту на педагогічний факультет. Серйозно займалася баскетболом і змагалася у складі обласної команди.

Її життя змінилося після зустрічі з двоюрідним братом Борисом Бульбінським, колишнім політв'язнем, який запросив її долучитися до підпільного «Всесоюзного демократичного фронту. Революційної соціал-демократичної партії» і поширювати антирадянські листівки. Дівчина давно цікавилася історією України і її дивувало, чому Конституція надає право республікам виходити зі складу СРСР, але ним ніхто не може скористатися.

Марія погодилася поширювати листівки, яких було більше тисячі: брат виготовив кліше і видрукував великий тираж. На них було написано російською мовою: «Товарищи, реакция наступает. Хрущев возрождает сталинизм. Требование: минимум 100 рублевая зарплата, 30-часовая рабочая неделя, бюрократизм и военщину к минимуму, демократические свободы, легализация партии и освобождение политзаключенным.»

Дівчина розповіла про листівки подругам, але поширити не встигла, адже двоюрідного брата заарештували і він здав її та двох своїх спільників — Тараса Тарасюка та Сергія Бабича.

Зрештою Трофімович заарештували та звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді, а також створенні антирадянської організації. Засудили 22-річну дівчину на пʼять років мордовських таборів.

Оскільки реального складу злочину не було, Касаційний суд скоротив їй вирок до трьох років.

Ув’язнення Марія Трофімович відбувала на жіночій зоні суворого режиму, разом із 170 жінками, значну частину яких становили політичні бранки. Серед них секретарка Бориса Пастернака Ольга Івінська та російська письменниця Анна Баркова.

«СРСР ще не розпався до кінця» — історія Степана Хмари

Народному депутату України трьох скликань Степану Хмарі 84 роки. До сьогодні він активний громадський діяч і правозахисник.

Народився в селі Боб’ятин на Львівщині, зростав в патріотичній українській родині. 1964-го закінчив Львівський медичний університет за спеціальністю лікар-стоматолог.

У вільний від роботи час поширював самвидав, а в підпілля перейшов після арешту журналіста В’ячеслава Чорновола та розгрому єдиного незалежного журналу «Український вісник». Разом з іншими дисидентами продовжив видавати вісник, писав про політичні розправи над українською інтелігенцією та русифікацію. За це Хмару заарештували та засудили на 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання.

«Після ув’язнення було важче, ніж в таборах» — історія Віктора Кукси

«Після ув’язнення було в сто разів важче, ніж в таборах. Це постійні обшуки в тебе вдома, постійні виклики тебе в КҐБ, постійні доноси на тебе твоїх знайомих. Це жахіття!», — розповідає 81-річний дисидент Віктор Кукса.

В ніч на 1 травня 1966 року він разом із товаришем по гуртожитку Георгієм Москаленком на даху Київського інституту народного господарства (сьогодні Київський національний економічний університет) встановили блакитно-жовтий прапор. Хлопці пошили його із двох жіночих шарфів, адже знайти водночас синю і жовту тканину в магазині було важко. За це Куксу засудили та відправили до мордовських таборів на 2 роки.

Реабілітували чоловіка лише у 2007-му.

«11 місяців каральної психіатрії» — історія Михайла Якубівського

Михайло Якубівський родом з Вербівки на Житомирщині. Його дід Герасим і прадід Віцько були «розкуркулені», загинули під час голоду 1933 року. Батько Михайло, столяр, за непокору в трудармії був висланий до Сибіру. Мати Домаха 40 років пропрацювала в колгоспі.

У 8 класі відмінник Михайло Якубівський написав випускний твір про Тараса Шевченка зі словами: «На землі, по якій гарцювала сила козацька, яким панам жито сіють, а самі ходять обідрані, голодні, чорніші чорної землі». Директорка школи звинуватила учня в націоналізмі.

З цього моменту починається його ув’язнення в психіатричних лікарнях. Спочатку це Білоцерківський психдиспансер. Далі київська «Глеваха», де його протримали декілька місяців, завдавши тортур і сфабрикувавши діагноз «шизофренія» з приставкою «переосвидетельствованию не подлежит».

Підробивши медичну довідку, 1970 року вступив на філологічний факультет Київського університету. В гуртожитку разом з друзями читав самвидав, поширював працю «Інтернаціоналізм чи русифікація».

Зрештою Якубівського відрахували з університету та виключили з комсомолу. Чоловіку пощастило влаштуватися вантажником на Житомирському льонокомбінаті у нічну зміну. Там співробітники КҐБ запропонували йому інформувати їх про настрої робітників в обмін на поновлення в університеті. Якубівський відмовився, і коли одного дня виходив через прохідну, там його заарештували і відвезли в камеру попереднього ув’язнення, а далі каретою швидкої допомоги «на Гуйву», у третє відділення Житомирської психлікарні.

Щодня впродовж трьох місяців Якубівському кололи сильнодіючі нейролептики, після яких той не міг ні лежати, ні ходити, ні стояти. Катували електрошоком, прив’язували до нарів з буйнохворими, били по голові важкими предметами.

Сукупно з 1968 до 1975 року Якубівський відбув 11 місяців в застінках психіатричних лікарень. Після київської «Павлівки» він погодився на співпрацю з КҐБ і став агентом з оперативним іменем «Ярослав». Був ним до 1984 року.

«Купити Біблію в СРСР не можна було» — історія учасників «Справи про летючки»

1980 року четверо друзів — Інна Чернявська, Лариса Лохвицька, Сергій Набока та Леонід Мілявський створили неформальний Київський демократичний клуб. Разом із однодумцями молоді люди збиралися і обговорювали політичні теми, дискутували про філософію та літературу, читали власні твори та самвидав, критикували радянську владу. Учасники клубу вели записи програм заборонених в СРСР радіостанцій. Врешті склали маніфест, проголосили свої антикомуністичні та антиімперські погляди, написали листівку із закликом підтримати бойкот Олімпіади 1980-го у Москві у зв’язку з вторгненням СРСР до Афганістану.

«Купити Біблію в СРСР не можна було. Щоб купити Біблію, яка була видана, до речі, потрібно було йти в екзархат у Володимирському соборі і писати заяву на ім'я екзарха всієї України. Якщо цю заяву підписували, можна там було купити Біблію. Коштувала вона 50 рублів — половину інженерської зарплати», — казала Інна Чернявська-Набока.

Відтак, учасники клубу хотіли вийти за межі власної бульбашки, і в січні 1981 року на антикварній друкарській машинці виготовили листівки на захист ув’язнених українських дисидентів.

Під час розклеювання летючок в районі метро «Більшовик» (теперішня «Шулявська»), компанію заарештували та ув’язнили на три роки позбавлення волі. Покарання усі відбували по різних колоніях південно-східних областей УРСР.

«В ув’язненні українців було найбільше» — історія Михтодя Волинця

Михтодю Волинцю 95 років. Він мешкає у Ворзелі біля Києва, а народився 3 березня 1926 року в селі Іванівка на Житомирщині. Поет, який бачив Голодомор, німецьку окупацію та прихід радянської влади. Через її безчинства та грабування односельчан, звільнився з сільської ради, де його призначили працювати секретарем, та подався в радянську армію.

Під час Другої світової війни став свідком нелюдської розправи НКВД над сім'єю і разом з друзями створив підпільну організацію «Спілку вільної української молоді», яка ставила за мету боротьбу за незалежну Україну в будь-який, навіть збройний спосіб. В той час зв’язків з УПА та націоналістичним рухом хлопці не мали, тому діяли самостійно.

Коли організація розрослася на декілька міст — Ковель, Львів, Рівне, Новоград-Волинський, — на Михтодя донесли, за ним почали стежити і в результаті ув’язнили на 25 років сталінських таборів. Після смерті Сталіна строк переглянули і скоротили до 8 років. Після звільнення Михтодь Волинець переїхав на Сибір, до майбутньої дружини Марії Мариняк, з якою познайомився через листування між жіночим та чоловічим таборами ГУЛАГу: дружина відбувала десятирічне ув’язнення як зв’язкова УПА.

В Кемеровській області Михтодь влаштувався на шахті, паралельно закінчив місцевий інститут з відзнакою. Там у подружжя народилося двоє синів. Згодом сім'я повертається в Україну, але невдовзі Волинця знову заарештовують і звинувачують в антирадянській агітації та пропаганді за записи у щоденнику, яких не було. Волинця засуджують на три роки та відправляють в Пермський табір.

«В засланні, в ув’язненні, українців було найбільше. Статистики я звісно не вів, але політв'язнів було українців не менше 70%», — розповідає Михтодь Волинець.

«Ніхто українців нікуди не випустить» — історія Ольги Гейко

Ольга Гейко мешкає у Києві. Має дорослого сина та білосніжного собаку Одіна, на публіці з’являється рідко. Народилася та виросла у столиці, на вулиці Банковій. Мати — заступниця міністра освіти УРСР у 1950-х роках, головна редакторка журналу «Дошкільна освіта», батько — військовий.

Ольга закінчила Київський національний університет за спеціальністю слов’янська філологія. Каже, її ніколи не виховували як дисидентку. Але завжди вчили, що потрібно бути порядною людиною.

1977 року, після арештів друзів — дисидентів Мирослава Мариновича та Миколи Матусевича, — Ольга вийшла з комсомолу й долучилася до Української Гельсінської групи. Там вона опікувалася проблемами еміграції з СРСР. Через іноземних журналістів у Москві передавала інформацію про репресії проти української інтелігенції. Висловлювалася проти введення військ СРСР до Афганістану, підтримувала польську «Солідарність».

Ольга пережила численні затримання КДБ, тиск на родичів, фізичне побиття тогочасними «тітушками».

Ольжиній авторитетній матері безуспішно погрожували позбавленням партквитка, якщо не відмовиться від доньки.

Двічі, 1980 та 1983 року, Гейко була засуджена за антирадянську агітацію та пропаганду. Відбула 3 роки ув’язнення в Одеській колонії та 3 роки у таборі села Барашево, Мордовська АРСР.