У своєму стилі «бури, крихітко, бури» він віддав наказ «бомби, хлопче, бомби». І цим поставив шах і мат прихильникам секти «свідків агента Краснова».
Тож хто ж ви насправді, містере Трамп, «проукраїнський» чи «проросійський»? Відповідь очевидна: Трамп «проамериканський». У тому значенні, яке він і його прихильники вкладають у цей термін.
У світогляді Трампа у США є лише один суперник/конкурент, якого слід побоюватися. І це не РФ, і не Іран.
Це Китай.
Але Китай не так просто «взяти за зябра». У Китаю практично всі баланси позитивні, навіть продовольчий (на 95%). Але є один із негативним значенням — енергетичний. Китай із його розширеними виробничими потужностями споживає дуже багато енергії.
Але Китай не так просто «взяти за зябра»
Щорічне споживання первинної енергії в Китаї становить близько 4 411 млн тонн нафтового еквівалента (Mtoe) — він є найбільшим споживачем енергії у світі. При цьому дефіцит становить 800 Mtoe, або 18% від споживання. На частку Китаю припадає понад 27% глобального енергоспоживання, при тому, що номінальне значення ВВП становить 18% від світового.
Де брати ресурси?
Надій на Тихоокеанський регіон, Африку та Латинську Америку майже немає. На них припадають вільні обсяги в розмірі близько 300 Mtoe (Тихоокеанський регіон — це переважно Австралія; Африка — Нігерія, Латинська Америка — Венесуела).
Серед найбільших постачальників чільне місце посідає Близький Схід — понад 1100 Mtoe та країни СНД — до 800 Mtoe (переважно йдеться про РФ та Казахстан).
Потенціал Північної Америки (300−350 Mtoe): внесок Канади — 250 Mtoe та США — до 100 Mtoe.
Фактор, що стосується виключно Ірану, — це ресурс у розмірі до 80 Mtoe.
Ключовою внутрішньою енергетичною базою Європи на сьогодні є Норвегія — 180 Mtoe.
Тобто Китай для забезпечення своєї енергетичної безпеки претендуватиме на надлишок енергоресурсів з РФ на рівні 680−700 Mtoe та на 80 Mtoe з Ірану. Загалом — до 780 Mtoe. Це практично повністю покриває потреби КНР в енергії. Плюс Венесуела з 20 Mtoe.
Йдеться не лише про нафту, а про всі енергетичні ресурси у вигляді первинної енергії: газ, вугілля, уран, біомаса.
Виходячи з цього енергобалансу, Китай можна «взяти голими руками», лише перекривши йому постачання енергії.
Наприклад, Китай щодня споживає 17 млн барелів нафти, а видобуває лише 5 млн. З огляду на те, що Китай — це велика індустріальна країна, він не зможе швидко диверсифікувати свій енергобаланс, як ЄС. Крім того, Китаю потрібні темпи зростання економіки на рівні 5% на рік, а не близько нуля, як у Європі.
Китай — великий споживач, і тому він орієнтується на великих постачальників. А таких у світі не так уже й багато: Північна Америка, Близький Схід і РФ. Зрозуміло, що США контролюють свою нафту і можуть впливати на політику Канади. Але цього замало.
Щоб створити енергетичний зашморг для Китаю, Америка прагне взяти під повний контроль потоки нафти з Близького Сходу та «домовитися» з РФ. Приблизно так само США напередодні Другої світової війни відрізали Японію від поставок заліза, міді, каучуку та нафти.
«Задушлива блокада» — це улюблена тактика США з часів появи їхніх військових кораблів біля берегів Японії у 19 столітті.
Спочатку зустріч Трампа і Сі Цзіньпіна була призначена на 1 квітня 2026 року. До цього часу Вашингтон планував скласти весь задуманий ним пазл:
1. Блокування китайської логістики в Панамському каналі;
2. Взяття під контроль Венесуели;
3. Взяття під контроль Ірану та консолідація близькосхідних поставок нафти;
4. Новий Modus operandi з РФ (переговори в Анкориджі та спільні проєкти з розробки арктичних родовищ нафти).
Перші два пункти США виконали блискуче. Але далі спіткнулися на Ірані. У новій близькосхідній війні США зазнали болісної поразки. А переговори в Анкориджі — це була гра в стилі «хто кого першим обдурить». США пообіцяли РФ мирну угоду ціною компромісів з боку України. При цьому у Вашингтоні розуміли, що ця мета недосяжна.
Але американці імітували «тиск» на Україну: риторика Трампа та Венса; скорочення фінансової допомоги; кримінальні розслідування, які пов’язували з «зовнішнім замовником» тощо.
У Вашингтоні вважали, що війна з Іраном триватиме недовго. Головне завдання — відрізати Тегеран від допомоги РФ. Як це зробити? Створити враження, що «переконання України триває, але справа складна і вимагає більше часу, а в іншому все йде так, як домовилися».
У підсумку Трамп мав приїхати до Пекіна з чотирма козирями в рукаві: Панамський канал; Венесуела; Іран; нові домовленості з РФ, згідно з якими нові родовища в Арктиці розроблятимуться під контролем США. Китай мав визнати поразку. Це як поєдинок двох самураїв, які подумки «прокручують» сутичку в голові й визначають, хто переміг, не виймаючи мечів.
Крім того, це мало призвести до розпаду євразійської тріади «Китай-Росія-Іран» і різкого погіршення відносин між Китаєм і Росією (взаємна недовіра та звинувачення у «змові за спиною»). А потім, найімовірніше, Трамп мав «висунути» РФ нові, більш жорсткі умови миру в контексті реалій, що змінилися «на землі» (мається на увазі геополітика).
Але все пішло не так на етапі реалізації пункту номер три.
І, найімовірніше, незважаючи на те, що Трамп «похвалив» РФ і Китай за нейтралітет під час його війни з Іраном, повного нейтралітету тут якраз і не було. У цьому випадку Трамп видає бажане за дійсне. Швидше за все, Росія таємно допомагала Ірану, наприклад, у визначенні координат цілей і, можливо, навіть у вигляді деяких військових поставок. Тобто й РФ в Анкориджі «тримала фігу в кишені». Кожна сторона думала, що «обдурила» іншу.
Це пояснює нинішню різку зміну риторики Трампа, який закликав Україну посилити удари по РФ.
Але цей заклик — це лише маневр проти Китаю з іншого боку: не вийшло за допомогою війни з Іраном, отже США намагатимуться досягти цієї мети за допомогою радикалізації російсько-української війни та посилення тиску на РФ.
Не виключено, що після нинішнього етапу війни Кушнер і Віткофф повезуть до Москви й «приховані протоколи миру», в яких буде обумовлюватися новий режим російського енергетичного експорту (з метою його мінімізації в бік Китаю).
Проблема полягає в тому, що нинішня культура переговорного процесу унеможливлює будь-які стійкі домовленості.
Можна сказати, що нинішній формат дипломатії взагалі не передбачає класичного мирного треку переговорів.
Переговори стають лише формою фіксації проміжних позицій на геополітичній шахівниці: торкнувся — зробив хід — записав хід і тощо.
У практичному сенсі це означає, що війна триває або до «мату», або до перевертання шахової дошки «чорним/білим лебедем».
Текст опубліковано з дозволу автора