NV Преміум

Чому спроба Трампа домовитися з Путіним приречена на провал

Погляди

15 серпня 2025, 20:13

Пітер Дікінсон

Науковий співробітник Atlantic Council, видавець журналів Business Ukraine і Lviv Today

Непохитні імперські амбіції Путіна практично не залишають простору для легендарних здібностей Трампа до укладання угод

Готуючись до зустрічі з Володимиром Путіним цього тижня в Алясці, президент США Дональд Трамп, схоже, вирішив надихнутися своїм минулим досвідом нью-йоркського магната-девелопера. Україна і Росія повинні будуть піти на «обмін територіями», заявив він, коли вперше з’явилися новини про саміт. Відтоді він називає окуповані Росією регіони України «першокласною землею» і обіцяє, що частину її спробує повернути. «У сфері нерухомості ми називаємо це елітною „прибережною нерухомістю“. Це завжди найцінніша нерухомість», — прокоментував він 11 серпня.

Метафори Трампа зі сфери нерухомості є невід'ємною частиною його публічного іміджу і, звісно ж, їх не слід сприймати буквально. Проте його явне переконання, що територіальні поступки можуть принести мир, свідчить про фундаментальне неправильне розуміння цілей війни Росії. Трамп, можливо, хоче представити вторгнення в Україну як особливо запеклу прикордонну суперечку, але Путін, безумовно, не поділяє цього погляду.

Кремлівський диктатор бореться не просто за землю в Україні.

Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень

Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою

Перший місяць 1 ₴. Відмовитися від передплати можна у будь-який момент

Він бореться за повне знищення української незалежності. Путін розглядає це як вирішальний крок до скасування вердикту 1991 року, відродження Російської імперії та встановлення нового світового порядку. Той, хто хоче покласти край війні в Україні, повинен спочатку взяти до уваги масштаб цих імперських амбіцій.

Має взяти до уваги масштаб імперських амбіцій Путіна

Трамп далеко не єдиний, хто не розуміє, чому Путін почав війну. Навіть зараз, більш ніж через три з половиною роки після початку воєнних дій, багато хто на Заході все ще не може усвідомити домінантну роль, яку зіграли історичні образи й імперіалізм у його найчистішому вигляді. Щоб зрозуміти справжні мотиви Москви, необхідно відсторонитися від західного погляду і подивитися на вторгнення через призму сучасної російської історії.

Для Путіна і мільйонів його співвітчизників сьогоднішня війна нерозривно пов’язана з приниженнями, пов’язаними з розпадом Радянського Союзу. Цей факт часто не бере до уваги західна аудиторія, котра схильна вважати, що більшість росіян вітали загибель тоталітарного СРСР. Насправді розпад Радянського Союзу став надзвичайно травматичним досвідом для переважної більшості російського населення, яке майже відразу стало свідком перетворення своєї країни зі світової наддержави на бананову республіку.

У період від кінця 1980-х до початку 1990-х років Російська імперія в радянському варіанті втратила близько третини своєї території і майже дві третини населення, а частина, що залишилася, занурилася у відчайдушні злидні. В історії мало прикладів такого стрімкого і повного краху імперії.

Як офіцер КДБ, будучи на службі у Східній Німеччині, Путін — свідок ранніх етапів цього колапсу. Він був у Дрездені, коли 1989 року впав Берлінський мур, і з гіркотою згадував імперський параліч, із яким він зіткнувся, коли радянська влада почала розпадатися. «Москва мовчить», — сказали молодому Путіну, коли він чекав вказівок у ті буремні дні. Відтоді ця катастрофа переслідує російського правителя, формуючи його світогляд і зміцнюючи його рішучість ніколи більше не дозволити Москві мовчати.

Травма від розпаду Радянського Союзу допомагає пояснити одержимість Путіна Україною. Як і багато його співвітчизників, Путін завжди вважав Україну частиною історичного ядра Росії і ніколи по-справжньому не приймав незалежності України. У перші роки пострадянської епохи це не створювало жодних реальних проблем, оскільки новостворена незалежна Україна міцно залишалася на орбіті Кремля. Однак, у міру того як у 2000-х роках національне будівництво в Україні почало набирати обертів, прагнення країни до демократичної європейської ідентичності привело її до прямого зіткнення з імперським порядком денним Путіна, який швидко розвивався.

Переломний момент настав 2004 року, коли підтримана Росією змова з метою фальсифікувати президентські вибори в Україні та привести до влади прокремлівського кандидата обернулася проти неї та спричинила масові вуличні протести, що стали відомими як Помаранчева революція. Мільйони українців вийшли на вулиці на захист демократії, і владі довелося поступитися та провести повторні вибори, які належним чином виграв прозахідний кандидат від опозиції.

Міжнародна громадськість розцінила демократичний прорив України як продовження хвилі свободи, що прокотилася Східною Європою після падіння Берлінського муру і перетворила регіон. Російські лідери також болісно усвідомлювали паралелі між українською революцією та народними повстаннями, які призвели до розпаду Радянського Союзу.

Помаранчева революція справила особливо глибокий вплив на самого Путіна. Він сприйняв її як особисту образу — не в останню чергу тому, що мимоволі сприяв початку протестів, приїхавши до Києва напередодні виборів, щоб прочитати українській громадськості лекцію про те, як голосувати. Путін став дедалі параноїдальніше ставитися до перспективи подібного народного повстання в Москві і почав звинувачувати Захід у спробах розпалити проти нього «кольорові революції». Через три місяці після Помаранчевої революції він чітко позначив свою нову політичну позицію, виступивши з історичною промовою, у якій назвав розпад СРСР «геополітичною катастрофою».

З цього моменту ворожість Путіна щодо України тільки посилювалася. Він розглядав демократичні перетворення в цій країні як пряму загрозу своєму авторитарному режиму. Якщо не вжити заходів, демократія України, що зароджувалася, могла б виявитися заразливою і послужити каталізатором розпаду самої Російської Федерації. Уже ставши свідком сили демократичних повстань наприкінці 1980-х років, Путін не збирався ризикувати повторенням цього сценарію. Натомість він зациклився на ідеї підриву української демократії та відновлення російського контролю над країною.

Протягом десятиліття після Помаранчевої революції Путін намагався підірвати незалежність України за допомогою масованих кампаній політичного й економічного втручання. Коли українці кинули виклик Кремлю і знову вийшли на вулиці під час Революції гідності 2014 року, Путін відповів захопленням Криму і вторгненням на Донбас. На його велике розчарування, ця обмежена військова інтервенція не змогла зірвати євроатлантичну інтеграцію України. Навпаки, вона об'єднала країну і значно зміцнила українську національну ідентичність. Зіткнувшись із перспективою повної втрати України, Путін ухвалив фатальне рішення про повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року.

З 2022 року Путін надав достатньо доказів свого наміру знищити Україну як державу і як націю. На 20% території України, які нині перебувають під контролем Кремля, усі сліди української ідентичності безжально стирають в умовах терору, що супроводжується масовими арештами та депортаціями. Розслідування ООН дійшло висновку, що Росія винна у скоєнні злочинів проти людяності на всій території окупованих регіонів України.

Політика Кремля зі знищення окупованої України віддзеркалює запеклу антиукраїнську риторику, яка домінує в сучасному російському політичному дискурсі та формує інформаційний простір країни. Сам Путін регулярно наполягає на тому, що українці насправді є росіянами («один народ»), тоді як багато його колег по Кремлю відкрито ставлять під сумнів право України на існування.

Безкомпромісна позиція Москви на нещодавніх мирних переговорах у Стамбулі ще раз наголосила на максималістських цілях Путіна в цій війні та його відмові співіснувати з окремою і суверенною українською державою. Росія наполягає, щоб повоєнна Україна погодилася на поділ, демілітаризацію та міжнародну ізоляцію — лише тоді, на її думку, можливий режим припинення вогню. Не потрібно багато уяви, щоб зрозуміти, що Путін має намір зробити, коли «урізана» і роззброєна Україна виявиться беззахисною.

Після того, як Путін позиціонував Україну як «антиРосію», існування якої не можна терпіти, важко уявити, як він може тепер погодитися на щось менше, ніж кінець української державності. Будь-яке переговорне врегулювання, що забезпечує виживання незалежної України, розглядатимуть у Москві за серйозну поразку. Це цілковито дискредитує зусилля США з досягнення компромісного миру. Зрештою, не може бути жодного значущого компромісу між геноцидальними цілями Росії та національним виживанням України.

Напередодні саміту на Алясці і Вашингтон, і Москва, мабуть, активно знижували очікування. Імовірно, це розумно. Перша двостороння зустріч лідерів США і Росії від початку повномасштабного вторгнення в Україну, безумовно, є важливою подією, однак на цьому ранньому етапі переговорного процесу непохитні імперські амбіції Путіна практично не залишають простору для легендарних здібностей Трампа до укладення угод.

Зрештою, якщо Трамп хоче покласти край кровопролиттю в Україні, він повинен говорити з Путіним мовою сили. Лідер США, безсумнівно, має для цього всі необхідні інструменти, але досі він намагався уникати прямої конфронтації з російським диктатором. Якщо це не зміниться, війна триватиме. Путін нині не має наміру відмовлятися від вторгнення, яке він вважає священною історичною місією, і його не переконають обіцянки незначних територіальних поступок, навіть якщо пропонована територія виявиться «першокласною нерухомістю».

Переклад NV

Оригінал

NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Пітера Дікінсона

Републікацію повної версії тексту заборонено

Інші новини

Всі новини