Там, де він пише, що виснажені війною суспільства шукають стабільності замість свободи і порядку замість участі.
І дійсно, як тільки війна починає бути схожою на те, що зупинилося, суспільство прагне відновлення і той, хто пропонує відновити звичний порядок виглядає єдиним можливим вибором.
І сам порядок має вигляд мети.
Ми звикли, що українці не мають свого «золотого віку», але протягом тих двох років поки я досліджувала наші сподівання, то можу сказати що цей золотий вік зʼявився, він — «до війни».
І в цьому золотому віці ми були прекрасні, об'єднані, щасливі і вільні, а потім вторглися росіяни і принесли все погане.
Бо людина так влаштована. Для неї кінець будь-якої війни — це момент, коли вона повертається в своє минуле життя за день до війни і намагається його відтворити, дожити.
Бо людина так влаштована
Питання в тому, що пам’ять на контрасті зберігає виключно хороше.
І тут головне не прагнути відновити порядок за будь-яку ціну, без запитань, що в минулому нас призвело до того, що ми цей порядок втратили.
Нещодавно я модерувала спікера, який мене налякав тезою, що навіть якщо ми підемо на незручні важкі поступки, стратегічно ми вже виграли, бо Росія не зруйнує нашого суверенітету.
Так, будуть неприємні пункти, які можливо нам прийдеться виконувати, але ж ми можемо хитрити і не виконувати.
Якщо це станеться, це може нас заколисати. Бо ми можемо опинитися на світанку епохи Іванішвілі. Коли змучений війною грузинський народ прагнув стабільності та порядку і покладався на хитрість тих, хто обіцяв не виконувати неприємне, потім — робити вигляд, що виконує, потім — робити вигляд, що не виконує.
За будь яких результатів, триватиме війна чи ні, нам важливо зберегти політичну участь і не відкотитися в епоху стабільності без свободи, як мети майбутнього та історії, як досвіду минулого.
Бо і пам’ять буде нас заколисувати.
Немає іншої Східної Європи між нами і РФ, тож повторити шлях Західної Європи нам навряд чи буде можливо.
Текст опубліковано з дозволу авторки