Як будувати націю

Так ювілей Леніна змінив наше життя. Перевага транзисторного приймача була у тому, що він мав декілька діапазонів коротких хвиль, де можна було слухати «ворожі голоси». Але їх постійно глушили. Без перешкод можна було слухати довгі хвилі і середні хвилі. Обсяг їхнього поширення був набагато меншим. Проте по них майже ідеально можна було слухати польське радіо.

1971 року ця станція запустила нову щоденну програму — Літо з радіо. З того часу вона йде безперервно кожного літнього ранку, з 10.00 по 13.00 київського часу. Наступного року вона відзначатиме 50-річний ювілей. Разом з ним справлятимуть ювілей всі ті, хто на цій програмі виховався. У Львові ми досі пізнаємося між собою краще, коли дізнаємося, що слухали Літо з радіо.

Найбільше у радіо підлітка приваблює музика. А Літо з радіо цю музику давало у щедрій кількості. Там не було патетичної музики на зразок радянської «Родина, я твой тонкий колосок». Позивними передачі була весела «Полька дзядек». На її фоні йшло оголошення «Тут польське радіо. Ви слухаєте передачу Літо з радіо п’ятьома мовами — польській, англійській, німецькій, французькій і російській (російська завжди була на останньому місці).

Цими ж мовами передавали також новини. У них не було відомостей, в яку країну відбув перший секретар польської компартії, які плани готують американські імперіалісти і які нові зобов’язання взяли на себе робітники польських фабрик. Говорили про те, де і як найкраще провести літо.

Окремо були конкурси. Тим, хто додзвонився до радіо, за 30 секунд пропонували відповісти на бліц-питання. Той, хто набрав найбільше балів, діставав приз. Питання були переважно про Польщу. З цих конкурсів ми дізнавалися про Польщу більше, аніж ми знали про Україну. А ще було щоденне читання пригодницьких повістей а, для більш рафінованих слухачів — читання поезії.

Але вернуся до музики. ЇЇ було дуже багато. Це були переважно західні гіти або, як казали тоді, шлягери. Було також багато першокласних польських пісень, чеських, угорських та німецьких. З СРСР був тільки Висоцький, і то лише з двома піснями — «Утренняя гимнастика» та «А я лечу «Москва-Одесса».

Все це формувало систему цінностей, в якій російська культура була на останньому місці. Але найбільше мучило питання: чому у нас, в Україні, немає такої музики і немає такої передачі?

Літо з радіо давало найвищу концентрацію радості на одну хвилину. Треба було старатися, щоб у той час тебе не послали до магазину або збирати сіно. На ці три години забувалося про радянський побут, підліткові образи і сварки з батьками. Мама сердилася, коли заставала мене за слуханням Варшавського радіо: «Якби ти знав, що з нами робили поляки, ти б ніколи їх не слухав». А я слухав, бо перебував у щасливому незнанні.

Сучасна Польща розколота не гірше, ніж Україна, і мова політичної ненависті так само зашкалює. А Літо з радіо продовжує йти, і я далі його слухаю. Тепер, з переходом на цифру, це можна робити не лише у Львові, але й на пляжі під Одесою. За майже 50 років єдина велика зміна, яка сталася: російську мову замінили українською. На цій передачі виховалося уже три покоління поляків. Цього року їх просять розповісти, що вони відчувають, коли чують «Польку дзядек». Вони говорять майже про те саме, що сказав би я: запах свіжоскошеного сіна, спогади про бабусю, яка поїла молоком і годувала яєчнею, берег ставка, де разом з друзями слухали Літо з радіо.

Зараз ми отруєні поганими новинами та тривогою за Україну. Кожен раз, коли у нас стає гірше, ми починаємо дискутувати про те, як винайти національну ідею, котра виведе Україну з біди.

А національної ідеї не існує. Так само не існує еліксиру молодості та філософського каменю. Бо нації творяться не ідеями, а практикою щоденного життя. Малими радостями, які пам’ятаєш з дитинства.

У списку моїх національних маркерів майбутньої України є 1 грудня як найбільше державне свято, столиця у Самборі, Ніжині або Маріуполі, «Боже великий єдиний» Лисенка як національний гімн та українське Літо з Радіо, яке транслюється не лише на Донбас і Крим, але й на Кубань, Воронезьку і Курську область — п’ятьма мовами, але російська на останньому місці.

Колонку опубліковано в журналі НВ від 24 липня 2020 року.

Републікацію повної версії заборонено.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ