Гадаю, кожен із вас хоча б раз бачив Культурну карту світу Інглхарта-Вельцеля або читав про Всесвітнє дослідження цінностей (World Values Survey, далі — WVS), що демонструє зміни у світогляді людей і те, чого вони хочуть від життя.
В Україні активно заговорили про цінності відразу після першого Майдану. А Євромайдан і зовсім став революцією цінностей або гідності (що, за суттю, одне й те ж, оскільки гідність — одна з цінностей). У підсумку після нього ціннісний дискурс у країні досяг своєї найвищої точки.
За Зеленського, навпаки, — майже зник, оскільки «какая разница»? Хоча даремно. Нехай цінності невидимі, як повітря, зате цілком реальні. Завдяки їм можна виміряти температуру суспільства, зрозуміти, куди воно рухається і який коридор можливостей відкривається.
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
Україна приєдналася до четвертої хвилі WVS у 1996 році. Днями завершилася вже сьома. Я брав участь в обговоренні останніх результатів і з дозволу Українського центру європейської політики, який організував дослідження, хочу поділитися ними з вами.
Висновок перший і найважливіший: в Україні триває рух від матеріальних до постматеріальних цінностей. Якщо стисло, то ми йдемо у правильному напрямку. Зміни помітні майже за всіма показниками — й у зростанні довіри до людей, і в прийнятті гендерних ролей у державі, а також у сім'ї, навіть у ставленні до геїв.
Рух не настільки швидкий, як хотілося б. Але з огляду на війну, кризу, а тепер ще й COVID-19, ми в принципі могли скотитися назад — до виживання. Але регресу, на щастя, не сталося.
Прогрес України особливо помітний, порівнюючи з Росією. Росіяни, крім високих стандартів життя, застрягли в матеріальних цінностях. Відсоток матеріалістів підріс із 39% у 1989−1993 роках до 53% у 2010−2014-х. В Україні, навпаки: повільно, але він падає. З 50% у 1994−1998-х до 46% у 2010−2014-х і 2020 році. Коли мова заходить про людей зі змішаними цінностями, їхня частина у РФ зменшилася з 46% до 42%, а в Україні збільшилася — з 40% до 50%. І, нарешті, «чисті» постматеріалісти. У Росії за 1989—2014 роки їхня частка змінилася з 9% до 3%, а в Україні — з 2% до 4−4,6% (за два останні роки).
Тут важливі не стільки цифри, скільки загальна тенденція. І вона має такий вигляд, наче це повільний розворот корабля, який обрав інший курс, а не рух за заданим напрямком. Але крен до постматеріальних цінностей (цінностей самовираження) все-таки існує. Ним не варто нехтувати, а тим паче його ігнорувати.
Другий висновок: в Україні ще досі є запит на реформи (60%). Із них за поступові зміни виступили 47% громадян, а сценарій радикальних змін підтримала меншість — 13%.
Це, скажімо так, погана новина. Стратегія повільно, але впевнено провокує затяжну стагнацію і збільшує шанси зберегти олігархію.
Добра новина: загроза того, що реформи підуть як вода в пісок (як було в СРСР за Горбачова або в РФ за Єльцина), — невелика. Оскільки запит на реформи збігається із загальною позитивною динамікою цінностей в Україні.
Третій висновок: українці впоралися з кризою 2013−2014 років. Відсоток незадоволених своїм становищем упав із 74% у 1996-му до 39% у 2020-му. Це падіння не стрімке, як у 2006-му (31%), але тут слід врахувати, що до світової кризи у 2008-му країна протягом 10 років переживала практично безперервне економічне зростання. Зараз же світова й українська динаміка інші.
Цей висновок, до речі, може стати невтішним для нинішньої влади. Шанси на масові протести зростають не тоді, коли стає гірше, а коли стає краще.
Й останнє: за своїм ціннісним профілем Україна схожа на православні країни Південної Європи: Румунію, Болгарію, Грецію та Кіпр. Це ще раз підтверджує тезу, що історія все-таки має значення. І з усіх історичних чинників релігійний на першому місці — навіть коли мова йде про суспільство, де незначна частина населення — невіруючі.
Загалом, український корабель поступово виходить із холодних вод «руского міра» і дрейфує в теплу гавань Середземномор’я (частиною якого є Чорне море). Це не найгірший варіант, хоча б тому, що є ще один ареал ЄС. Можливо, це і найреалістичніший сценарій для України. Про близькість нам Південної, а не Західної Європи казав ще Євген Глібовицький, а «курс на Болгарію й Румунію» пропонував Олександр Пасхавер.
Якби країна мала великі амбіції та хотіла б стати схожою на Польщу або Литву, а не Болгарію чи Румунію, варто було б змінити капітана з його командою на достойних із тих 13%, які хочуть радикальних реформ. Але це тема вже для іншої розмови.
Колонку опубліковано в журналі НВ від 29 жовтня 2020 року. Републікацію повної версії заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ