Деколоніальна оптика. Як культурна дипломатія змінює образ України за кордоном — інтерв'ю з гендиректором Українського інституту

Український інститут фокусується на поширенні знань про Україну в закордонних суспільствах, посиленні її видимості та організації широких культурних діалогів із залученням міжнародної спільноти.

У інтерв'ю NV Володимир Шейко розповідає, що насправді знають про українське мистецтво, кіно і музику за кордоном, чи достатньо представлена на найбільших світових майданчиках, та як культурна дипломатія допомагає боротися з російською пропагандою.

— 14 лютого 2022 року, за десять днів до початку повномасштабної війни, на сайті NV вийшла ваша колонка з заголовком «Як Україна звучить за кордоном». І починалася вона з такого асоціативного ряду: Війна, Чорнобиль, брати Клички, вишиванка, Росія, смачна їжа, красиві жінки. Як Україна звучить за кордоном сьогодні?

— Той асоціативний ряд ми сформували на основі досліджень сприйняття України за кордоном ще до початку повномасштабного вторгнення. Він показував, що знання про Україну залишалися поверховими й обмежувалися кількома стереотипними образами. Очевидно, що вся складність і розмаїття України в нього не вміщаються.

24 лютого 2022 року ситуація змінилася докорінно. Україна прозвучала на весь світ завдяки хоробрості, стійкості та здатності чинити опір. Як влучно сказала письменниця Оксана Забужко: країна, яка змогла стримати таку навалу, зберегла всі інституції і продемонструвала силу свого війська, не могла виникнути «вчора» і нізвідки. Ми наочно продемонстрували, що Україна має давню історію державності, громадянського опору, політичної ідентичності й культури.

Світ раптом збагнув, що він надто мало знає про найбільшу країну Європи, тому наша культурна дипломатія має наповнювати цей вакуум знань новими сенсами. Перше завдання — це перехід від периферійності до культурної суб'єктності, який відбувається завдяки виступам українських музикантів, проєктам на Венеційській бієнале, мистецьким виставкам, перекладам українських книжок, кінопоказам. Друге — відокремлення України від Росії у свідомості іноземців. У західному світі це вже відбулося, але ми продовжуємо працювати над цим у країнах Азії, Африки та Латинської Америки, де досі домінує радянська перспектива. Третє — розмова про культуру як поле бою. Ми послідовно говоримо, що російська агресія спрямована передовсім проти нашої культури і культурної спадщини, а отже, підтримка українських інституцій і митців є критично важливою.

В цій роботі наскрізною є деколоніальна оптика. Україна довго перебувала у колоніальній залежності від Російської імперії, Радянського Союзу, сучасної Росії. Нас і досі часто поміщають у російський культурний, релігійний, мовний контексти, і тому Україна має заново вписувати себе в історію мистецтва, політичну історію Європи та світу. Робота з науковими центрами — університетами, музеями — які створюють і поширюють гуманітарні знання про Україну, є завданням на десятиліття вперед.

Ще один важливий чинник — значне зростання попиту на українське мистецтво, кіно, літературу, театр, музику. Раніше більшість іноземних літературних, театральних або кінофестивалів, філармоній, концертних залів оминали Україну як щось невідоме, несуттєве. Тепер вони самі звертаються до нас із пропозиціями співпраці, за порадами чи рекомендаціями. Це справді важливий зсув: від позиції прохача, в якій ми перебували до початку вторгнення, до партнерства, в якому ми затребувані й цікаві.

— Ви вже згадали про важливість протидії російській пропаганді за допомогою засобів культури. Розкажіть більше про роботу в цьому напрямку.

— Ми взялися ґрунтовно досліджувати цю тему після початку повномасштабного вторгнення, адже щоб чомусь протидіяти, треба розуміти, як це працює. Ми дослідили діяльність ключових державних інституцій Росії, які займаються пропагандою та дезінформацією, називаючи це культурною і публічною дипломатією.

Особливу увагу ми приділили Німеччині, яка з-поміж європейських країн чи не найбільше інфільтрована російськими культурними впливами. Це величезна павутина, що налічує сотні проксі-організацій по всій країні. Основний наратив, який утверджує Росія — її нібито цивілізаційна окремішність, так званий «русский мир», який простягається безкінечно далеко — туди, куди заходить російська мова та російська культура, торуючи шлях для танків і ракет. Це міфи про «велику російську культуру», яка начебто є вищою за культуру сусідніх країн, і про те, що Росія не агресор, а жертва «русофобії» з боку українців та європейців. Це й маніпуляція історичною пам’яттю: Росія дуже вміло грає на сентиментах й історичних травмах німецького суспільства, привласнюючи собі роль єдиного переможця над нацизмом і викреслюючи Україну з історії Другої світової війни.

Натомість у країнах Азії, Африки та Латинської Америки ситуація зовсім інша. Там Росія маскується під антиколоніальну силу, яка бореться з західним імперіалізмом і є «рятівником», «надійним» економічним і політичним партнером.

У перші пару років повномасштабної війни Український інститут, а також багато українських дієвців культури взялися за витіснення Росії з іноземних культурних майданчиків, і мало успіх у Мюнхенській філармонії, Метрополітен опері в Нью-Йорку, Брюссельській опері, оперних театрах Італії, на польських музичних фестивалях. Зараз ця тактика вже не працює. Емоційний фон змінився, і тепер потрібно не лише витісняти, а й заміщувати Росію конкурентоспроможним і якісним українським контентом.

Наша відповідь не може бути симетричною — ми маємо значно менші ресурси. Зате Україна має куди сильнішу інтелектуальну й етичну позицію, яка відображена в нашому сучасному кіно, літературі, візуальному мистецтві. Наприклад, 1 грудня Український інститут розпочав чотиримісячний Сезон України у Франції, в якому вже взяли участь десятки українських режисерів, правозахисників, митців і письменників. Рівень їхніх виступів, промов та аргументів — неймовірний. Сьогодні саме українці є «дорослими в кімнаті», які тримають такий рівень міжкультурного діалогу, до якого чимало іноземців, на жаль, ще не готові.

Тому Україна має закріплюватися на головних культурних майданчиках світу — кінофестивалях, театрах, концертних залах, музеях, галереях, академічних центрах. Це один зі стовпів стратегії Українського інституту на наступні п’ять років. Ми повинні бути там за замовчуванням, а не лише завдяки співчуттю. Це вплив, який має далекосяжні наслідки.

— На початку 2023 року Музей Метрополітан завдяки наполегливості українській дослідниці мистецтва Оксани Семенік вніс зміни до підписів деяких картин: так, наприклад, назву картини Едґара Деґа Російські танцівниці змінили на Танцівниці в українських костюмах, а Архипа Куїнджі, Івана Айвазовського та Іллю Рєпіна перестали підписувати «російський художник». Чи багато музеїв у світі наслідують цей приклад? Чому це важливо і хто має займатися просуванням цього питання?

— Це теж дуже цікава і складна тема, тому що це — гра в довгу. Переозначення походження чи культурної приналежності митців, привласнених імперіями — це не просто переписування російського на українське. Такий підхід суперечить самій природі деколонізації — вона не може бути нав’язаною. Митці, які жили у імперіях, як правило, не мали єдиної ідентичності, вони могли поєднувати імперську ідентичність, локальну, регіональну або іншої країни. Це добре видно на прикладі того ж Казимира Малевича, який був і українцем, і поляком, і росіянином.

Деколонізаційний процес полягає не у штучному перетягуванні людини з однієї ідентичності в іншу, а у визнанні множинності й складності її творчого доробку. Ми маємо сфокусуватися на українському аспекті, на українських впливах у творчості цих митців, на тому, як Україна фігурує в їхніх життєписах і чому цей життєпис саме такий.

Тимчасове перейменування табличок — гарний і безперечно потрібний символічний жест, і я дякую Оксані та іншим колегам за їхню роботу. Але це має бути початком тривалої, кропіткої і часто непублічної роботи музейників, науковців, кураторів, дослідників. Лише так формується позиція про приналежність митця до певної культури в музейній і мистецтвознавчій спільноті.

Наприклад, Український інститут розробив деколонізаційний посібник для іноземних музеїв, і ми вже працюємо над його впровадженням з Музеєм сучасного мистецтва у Нью-Йорку, галереєю Tate у Великій Британії, Victoria and Albert Museum у Лондоні. Це практичні рекомендації про те, як колекціонувати, досліджувати, називати, експонувати та говорити про українське мистецтво і яким чином його відокремлювати від інших культур.

Нашим великим досягненням стало те, що Victoria and Albert Museum у Лондоні не лише змінив атрибуцію окремих об'єктів у своїй колекції, серед яких картини, срібні ворота та фарфор з Коростенської порцелянової фабрики, але й найняли спеціаліста з українського мистецтва. Наступного року в музеї відбудеться виставка цих об'єктів із Києво-Печерської лаври та Історичного музею, який супроводжуватиметься академічною конференцією та широкою публічною програмою про спадщину українського бароко в контексті деколонізації.

— Після початку великої війни, а також, як наслідок, після заборони російського контенту, значний прорив відбувся в українській кіновиробничій галузі. Наприклад, український фільм 20 днів у Маріуполі здобув Оскар у 2024 році, чимало українських фільмів бере стрімінгова платформа Netflix, стрічки українського виробництва отримують престижні премії на світових кінофестивалях. Що ви можете сказати про інтерес міжнародної спільноти до українського кіно?

— Після повномасштабного вторгнення перший час ми отримували дуже багато запитів від іноземних фестивалів або кіномайданчиків на те, щоб показати, в принципі, хоч щось українське. Кількість наших кінопроєктів зросла у 5−6 разів і досі тримається на тому ж рівні. За чотири роки Український інститут підтримав міжнародну промоцію 21 фільму, дві третини яких мали прем'єри на фестивалях класу А в Берліні, Каннах, Карлових Варах, IDFA, а також Sheffield DocFest, фестивалях у Сараєві, Кракові та інших.

За кордоном вже нікого не здивуєш кадрами руйнувань і трагедій, натомість затребуване кіно, що рефлексує про природу російсько-української війни, про нашу стійкість, про видозміну людини, яка продовжує жити та боротися. На цій хвилі була започаткована Generation Ukraine — програма європейського мовника ARTE, в межах якої було підтримано створення 12-ти документальних фільмів. Думаю, що цей запит буде й далі змінюватися з плином часу і перебігом війни. Нам потрібно бути до цього готовими.

— А як щодо інших галузей? Наприклад, наскільки популярною в світі є українська музика, і яка — сучасна, класична?

— Треба розуміти, що українську академічну музику дуже мало виконують за кордоном. Вона в принципі не входить до європейського музичного канону. Тим цікавіше відкривати світові імена Мирослава Скорика, Бориса Лятошинського, Євгена Станковича та нове покоління композиторів, які творять сьогодні. Для іноземців це майже невідома частина європейської музичної традиції.

Саме так і варто подавати українську музику — як відкриття, як додану цінність. Наприклад, нещодавно ми започаткували співпрацю з одним із найкращих оркестрів, який виконує сучасну академічну музику — Базельською симфонієтою. Вони взагалі ніколи не виконували українських творів, але дуже зацікавились музикою і композиторами, цензурованими чи репресованими в радянський час. Адже саме через ці заборони вони ніколи їх і не чули і не вивчали! Це перевідкриття дуже наснажує багатьох наших партнерів за кордоном — у Швейцарії, Нідерландах, Франції, Німеччині, Польщі.

— Ви вже згадали, що з грудня 2025-го по квітень 2026 року триватиме Сезон України у Франції. Як формували його програму?

— Це наймасштабніша культурна програма з часу встановлення дипломатичних відносин між Україною та Францією, яку організовує Український інститут у партнерстві з Французьким інститутом.

Гасло сезону Культура дає відсіч — La culture contre-attaque. Ми хочемо продемонструвати французькому суспільству, що культура є для нас екзистенційно важливою, це водночас наш захист і наша зброя. Це те, що допомагає нам вистояти і, сподіваємося, перемогти у цій війні. Тому ми включили в програму голоси багатьох українських художників, музикантів, науковців, публічних інтелектуалів, правозахисників, які через свої проекти розкривають тему культурного опору України.

Сезон не зосереджується на столиці й проходить у багатьох французьких містах, яких ми пов’язали з їхніми містами-побратимами в Україні. Це Київ-Тулуза, Харків-Ліль, Херсон-Нант, Одеса-Марсель. Увага до Сезону з боку французьких медіа, суспільства і аудиторії є надзвичайно високою. Відкриття Сезону відбулося за участі перших леді обох країн, міністрів закордонних справ, міністерки культури Франції та мера Парижа під час візиту Президента України до Франції. Це привернуло до України неабияку увагу.

— Сьогодні Український інститут має представництва у трьох країнах: Франції, Нідерландах та Німеччині. Розкажіть про основні напрямки діяльності в цих трьох країнах?

— В Німеччині дуже важливо бути присутніми на майданчиках, де обговорюються теми історичної пам’яті, тоталітарного минулого, відповідальності Росії за воєнні злочини, геополітики і європейської безпеки. Потрібно зважати на посилення позицій популістів та праворадикальних партій, які часто ретранслюють риторику Кремля. Тому ми, наприклад, запустили RHIZOM/RAZOM — програму підтримки культурної співпраці між регіонами України й Німеччини, адже Німеччина — дуже децентралізована країна. А також NUMO — програму мобільності для митців з України, які можуть брати участь у різноманітних культурних заходах в Німеччині.

Ми активно включаємося у німецькі дискусії про радянську спадщину. Нещодавно провели українсько-німецький симпозіум про те, як сьогодні працювати з комуністичною символікою і мистецькою спадщиною тоталітарного періоду, зокрема в публічному просторі. Це викликало значний інтерес із боку німців, які ініціювали продовження співпраці. Ми навіть удостоїлись зневажливого коментаря від російського посла в Німеччині, мовляв, «еті поседелки ничего не изменят, мы пришли сюда навсегда». Така дражлива реакція з боку росіян — великий комплімент.

Ситуація у Франції дещо інша. Це країна з сильною публічною інтелектуальною сценою, яка, утім, подекуди зберігає постімперський погляд на культури Східної і Центральної Європи. Для французького суспільства культура є невід'ємною частиною дозвілля та особистісного розвитку. Тому там дуже затребуваний формат інтелектуальних дебатів. Програма Українського сезону враховує цей компонент. Із Францією важливо не лише говорити про себе, а і заходити у співпрацю, співтворення з місцевими митцями, кураторами та продюсерами — лише так, на нашу думку, можна насправді їх зацікавити.

Нідерланди нещодавно додали Україну до переліку країн, пріоритетних для державної культурної дипломатії, але мають доволі уривчасті культурні зв’язки з Україною. Разом з тим, це динамічне суспільство, відкрите до нових ідей. Локальною специфікою є сильна індустрійна екосистема культури: розвинута мережа фестивалів, продакшенів і культурних центрів, готових приймати в себе проєкти з інших країн. Коли йдеться про культурну співпрацю, це дуже прагматична країна. Наша тактика в Нідерландах — інтегрувати українських учасників у ключові події по всій країні, що згодом відкриє можливості для масштабніших проєктів.

— Чи погоджуєтеся ви з тезою про те, що Німеччина як країна історично досі має почуття провини перед радянським народом через Другу світову війну, проте для більшості радянський дорівнює російський, саме тому зберігається такий високий рівень толерантності до росіян навіть зараз?

— У Німеччині це спостерігається найбільш виразно. В берлінському меморіалі жертвам Голокосту Україна побіжно згадана всього кілька разів — переважно в контексті колаборації з нацистським режимом. Всі українські топоніми транслітеровані на російський манер. Навіть провідні музейні інституції майже не бачать України як суб'єкта в історії Другої світової війни, як країну, яка зазнала жахливих втрат і спустошень від обох тоталітарних режимів. Цьогоріч ми створили онлайн-курс для іноземців, розміщений на платформі Coursera, про історію України в Другій світовій війні. Він є вступом до цієї теми і вже доступний багатьма мовами.

— Сьогодні у різних країнах проживає велика кількість українських біженців, які формують нову діаспору. Чи українці, які вимушено виїхали до Європи після початку повномасштабної війни, сприяють у просуванні української культури за кордоном?

— Діаспора не є однорідною. З України було багато хвиль міграції, починаючи з кінця XIX ст: до Європи, Північної й Південної Америки. Кожна хвиля діаспори має своє уявлення про українську культуру, історію. І хоча діаспора не є цільовою аудиторією для Українського інституту, українські осередки за кордоном є нашими надійними партнерами в багатьох країнах — від фестивалю Ustream, заснованого Олександрою Саєнко у Відні, до Асоціації українців Південної Африки, очолюваної Дзвінкою Качур та Razom for Ukraine, якою керує Дора Хом’як.

Їхня сила в тому, що вони добре знають локальний контекст, мають тривалі контакти з дієвцями культури, політиками, дипломатичним корпусом, орієнтуються в нюансах комунікації. Наше бачення, як представляти українську культуру за кордоном, не завжди співпадає з баченням діаспори, але там, де співпраця складається, вона є дуже плідною.

— Чи могли б ви назвати речі, пов’язані з українською культурою, які є популярними серед закордонної аудиторії, але не очевидними для нас, українців, які живуть в Україні?

— Дуже часто за кордоном найбільш переконливо звучить те, що не вважається цікавим або відомим в самій Україні.

Джазова музика, напевно, не є дуже поширеним жанром в Україні. Але Український інститут представляє українських музикантів на всіх провідних джазових фестивалях Європи — там наші музиканти є дуже затребуваними. Цього року ми організували виступ квартету Усеїна Бекірова на найбільшому в Південно-Східній Азії фестивалі Java Jazz в Індонезії. Це фестиваль топового класу, дуже перебірливий в відборі артистів, який запрошує лише зірок. Наші музиканти спричинили там фурор і вразили пластичністю своєї музичної мови.

Друге, як я згадував вище, це кінодокументалістика. Третє — давня українська музика епохи бароко. Наші партнери за кордоном не підозрювали, що українська музична традиція сягає барокових часів і має свою унікальну мову — як композиторську, так і виконавську. Зростає інтерес до українського мистецького модернізму, як показала серія прекрасних виставок In the Eye of the Storm в кількох країнах Європи. Більшає перекладів української класики іноземними мовами, зокрема, Лесі Українки, та письменників Розстріляного Відродження — знову ж таки, як невідома раніше спадщина світового рівня.

— На що Український інститут робитиме акценти у своїй діяльності в наступному, 2026 році?

— Ми плануємо великий музичний проєкт у країнах Дунайського басейну: Австрії, Угорщині, Словаччині — тур львівського оркестру ІNSO-Lviv з програмою, яка поєднуватиме музичні традиції України та цих країн.

Продовжуємо розширювати свою присутність в країнах Азії, Африки та Латинської Америки, зокрема на ключових літературних подіях — Гвадалахарському книжковому ярмарку, ярмарку в Буенос-Айресі, літературних фестивалях у ПАР, як-от Time of the Writer в Дурбані. В Індонезії готуємо спільний проєкт Jakarta Theatre Platform з командою OPERA APERTA, яка створює сучасні опери в Україні. Також — закріплення на провідних подіях Індії, таких як Джайпурський літературний фестиваль, фестивалі лялькового театру, джазу та сучасної музики. Це фантастичні можливості для України.

У березні 2026-го у Варшаві відкриється виставка сучасних українських і кримськотатарських митців Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим, створена на замовлення Українського інституту командою Минуле. Майбутнє. Мистецтво. Це мистецьке висловлювання про те, що є Крим для України — для людей, які там живуть досі, або ж виїхали після російської окупації. Це деконструкція міфу, нібито Крим завжди був російським, і символічне повернення його у політичний і культурний простір України та Європи.

Ми продовжуємо розвивати Глобальну коаліцію українських студій — проект, заснований минулого року Українським інститутом, Фондом Президента та офісом Кримської платформи під патронатом першої леді Олени Зеленської. Це мережа провідних світових університетів, які постановили розвивати україністику, розширювати дослідження і викладання української мови, історії та культури. Наша мета — відокремити Україну від російськоцентричного погляду на Східну Європу і збільшити кількість науковців, дослідників, навчальних курсів, освітніх програм, стипендій, PhD програм. Це проект, який, сподіваємося, буде жити ще багато років.

Загалом Українським інститутом заплановано понад 150 проектів, які фізично відбуватимуться приблизно у двох десятках країнах світу. Комунікаційно ж, зокрема через цифрові проєкти і платформи, вони охоплюють аудиторію в 80 країнах. Тобто вплив нашої роботи простягається далеко за межі цих подій.