«В навчанні російськомовні програють». Чому київські школярі і великий бізнес спілкуються російською — інтервʼю з мовною омбудсменкою

— Дуже прикро, що питання мови спілкування дітей привертає увагу лише тоді, коли оприлюднюють подібні тривожні цифри. Хоча воно має бути постійно у фокусі. І тут уже недостатньо просто, як кажуть, бідкатися — потрібні конкретні дії.

Передусім це зона відповідальності батьків і вчителів. Бо як би ми до того не ставилися, вчитель все одно має залишатися лідером в освітньому середовищі, демонструвати приклад. А якщо цього прикладу немає, якщо педагоги не роблять зауважень і самі не виявляють, скажімо так, особистої мовної стійкості, то діти також наслідують саме ті поведінкові моделі, які бачать у дорослих.

— Але як учителі можуть бути прикладом стійкості, якщо, згідно з дослідженням, вони самі часто послуговуються російською? Що робити в такій ситуації?

— Це складне питання, і в мене немає простої відповіді. Ним мають займатися серйозні наукові інституції, які враховуватимуть і психологічні чинники, і соціолінгвістичні процеси, і умови, в яких формувалася мовна поведінка поколінь. Після трьохсот років колоніальної мовної політики нам, можливо, дуже хочеться все виправити за тридцять, але так це не працює.

Ймовірно, люди ще не дійшли до тієї точки неповернення…

— Хіба повномасштабна війна не стала такою точкою?

— Для багатьох — стала. Але залишається певний відсоток тих, хто ще не перейшов цю межу.

Мовна компетентність дітей формується в тому середовищі, у якому вони перебувають. А сьогодні це переважно гаджети. Треба також зважати, що культурні події коштують грошей, і не всі батьки можуть дозволити собі регулярно занурювати дитину в якісне культурне середовище, водити до театрів чи на інші заходи.

Що тоді залишається дітям? Соціальні мережі — насамперед TikTok та Instagram. А там відповідний контент. І це величезна проблема.

Та й не всі батьки вдома задають тон мовної поведінки та демонструють мовну стійкість. Іншими словами, зросійщене покоління дорослих продовжує спілкуватися з дітьми тією мовою, яка стала для них рідною через їхніх так само зросійщених батьків.

— Чому саме в Києві склалася така обурлива ситуація?

— Цифра у 24% вчителів, які під час уроків переходять на російську, справді вражає. Але важливо враховувати методику збору даних. Якщо, наприклад, опитували учнів із різних класів, а вони говорили про одного й того самого вчителя, то реальна картина може бути дещо іншою.

Щодо Києва, то столиця завжди була місцем, куди зʼїжджаються люди з різних регіонів. Під час повномасштабної війни цей процес лише посилився. І всі ці фактори зійшлися в одній точці, тому й маємо такі результати.

Тож, з одного боку, не треба посипати голову попелом, але й розслаблятися теж не можна. Ми в Офісі мовного омбудсмена теж над цим працюємо. Зокрема, зараз готуємо пропозиції щодо підвищення штрафних санкцій у Кодексі про адміністративні правопорушення.

— Які саме зміни плануються?

— Нині ми можемо складати протоколи лише щодо фізичних осіб. І штрафи для підприємців виглядають просто смішними. Наприклад, для великих видавництв, які продовжують друкувати російськомовну продукцію, мінімальний штраф у 3,4 тис. грн (максимальний — 11,9 тис.) не є стримувальним фактором. А от якщо це буде 50 тис. —  можливо, тоді вони замисляться

— Повернімося до дітей. Ви назвали різні чинники, що формують їхню мовну поведінку. Що все ж визначає, якою мовою дитина говоритиме?

— Середовище. Є батьки, які з народження дитини фокусуються на цьому питанні: шукають україномовний садок, хороших вихователів, підбирають гуртки — мистецтво, спорт. І кожного разу це квест: знайти викладача, який був би і талановитим, і дітей любив, іще й україномовний.

Але дитина приходить у садок чи школу — а там інші діти російськомовні. І працює це так, що україномовні діти переймають мовні звички російськомовних.

— Ви не досліджували, чому так відбувається?

— Є цікава теорія: російська й українська мають різні мовні структури. Російська — вертикальна, їй властивий наказовий спосіб. Українська — горизонтальна, це мова громади. Я не беруся пояснювати механізм, це парафія соціолінгвістів, але в цьому є певне пояснення того, чому російськомовні «перетягують» до себе україномовних.

Крім того, ми в цілому ще не подолали в собі колоніальні рефлексії. Формально Україна живе в постколоніальному часі, але ментально — ще ні. І мовна сфера дуже чітко виразнює цю нашу залежність, нездатність піднятися над цим, заповажати себе.

Громадська організація Спільномова розробила методику перевірки мовної компетентності дітей від нуля до шести років. Це період, коли дитина власне набуває певної мовної практики. Подібні методики працюють у Німеччині, у Франції. І Андрій Ковальов, автор українською методики, перекладає досвід інших країн на наш ґрунт.

Організація вже працювала з дошкільними закладами Києва та Житомира. Вони також спілкуються з батьками, які переконані, що нічого страшного, якщо сімʼя вдома розмовлятиме іншою мовою, адже дитина потім піде в школу і там її нібито навчать української. Але методика показує: вже на старті навчання такі діти програють, бо мають значно менший лексичний запас.

Має бути баланс між мовою садка, мовою вдома та контентом, який споживає дитина: мультфільми, книжки, ігри — усе, що формує її мовний світ.

І лише коли батьки усвідомлюють, що незнання української знижує перспективи дитини, вони починають діяти. Тобто методика спрямована на дітей, але висновки мають робити саме батьки. І мені здається, що в реальності працює саме такий підхід — через фактаж, через зрозумілі аргументи. Бо час загальних закликів минув, люди закриті до них. Потрібні факти.

— Які ще поради ви можете дати батькам, які хочуть зберегти україномовність своїх дітей?

— Насамперед треба знайти спільну мову з вихователями, керівниками гуртків. І проговорювати ці питання, пояснювати, що вам не байдуже, що ви на це поклали багато свого часу.

Ми довіряємо цим людям найдорожче, що в нас є — своїх дітей. І якщо вони не усвідомлюють, що переступають закон, треба проявляти небайдужість і оскаржувати їхню мовну поведінку. Якщо ми просто махнемо рукою, розвернемося і підемо або напишемо гнівний пост в соцмережах, це нічого не змінить. Якщо ми хочемо, щоб наш закон діяв, то маємо бути відповідальними й робити щось для цього. Не просто обурюватися, бо цього замало.

— У вас є власний сімейний досвід щодо цього. Розкажіть про це, будь ласка.

— Коли донька зростала, ми стикалися з тими самими проблемами. Так само шукали дитячий садочок. І було таке, коли здавалося, що при мені розмовляють українською, але як тільки я виходила за двері, вихователька переходила на російську. Тому я розумію ці виклики батьків.

У нас україномовна родина. І коли подруги доньки приходять до нас в гості, то переходять на українську. Але ж залишається TikTok. І там теж є український контент, але його треба шукати. Тому хочеться звернутися до батьків і наголосити, щоб вони моніторили гаджети своїх дітей, налаштували їх таким чином, щоб російська пропагандистська снігова лавина не впливала на них. Це теж наша відповідальність.

Якось я побачила у доньки в TikTok, як вона вдає, що співає російську пісню. Ми якраз сідали в машину, і мене прорвало. Я їй крізь сльози розповідала про історію нашої родини — і про розкуркулення, і про все інше. І це саме те, що на своїх багнетах несе «русскій мір». Розмова вийшла настільки емоційною, що мені вдалося донести це до неї.

— Ви закликали батьків до того, щоб вони перевіряли гаджети дітей. Ви так робите?

— Це тільки в дитинстві працює, а зараз, коли доньці 15 років, то вже ні. В такому віці, думаю, потрібно дружити з ними, тільки говорити, розповідати, якось так.

— При Офісі Президента була створена робоча група, яка має звернутися до великих стримінгових платформ, щоб український контент був видимим і доступним, а російський — не нав’язувався як головний. Є вже якісь результати?

— Скажу так: ми зараз на етапі, коли подали свої пропозиції, і там [у робочій групі] об'єдналося багато людей, зокрема представників нашого шоубізнесу, саме для того, щоб сформулювати це звернення до стримінгів.

Стрімінгові компанії кажуть: «А покажіть нам закон, за яким ми маємо це зробити». Хоча насправді є поправка до закону про нацбезпеку, яка говорить, що державна мова і національна культура є складниками безпеки нашої держави.

Ще один можливий важіль — санкційні списки, які готує Міністерство культури України. Для цього РНБО має надати близько 120 імен, що мають бути заблоковані.

— Держава Україна не втручається в приватне спілкування громадян. На вашу думку, це правильно?

— Так, це правильно. Тому що чим ми тоді будемо відрізнятися від ворога? Ми не можемо контролювати приватну сферу. Це якраз та червона лінія, за яку не варто переходити. Людина зачиняє двері — і вона вже знаходиться у своєму власному просторі, на який ми не можемо впливати. У нас же не Північна Корея і не РФ, ми хочемо збудувати для своїх дітей зовсім іншу державу.

— Чи помічаєте ви, що наш середній і великий бізнес, на відміну від гуманітаріїв і креативного класу, залишився російськомовним? І якщо для офіційних виступів вони використовують українську, то у вужчому колі і з підлеглими переходять на російську, таким чином впливають на них. Як ви це пояснюєте?

— А чим бізнес відрізняється від решти? Бізнес так само є відображенням стану нашого суспільства.

Якщо керівники компаній розмовляють недержавною мовою зі своїми співробітниками на робочому місці — це є порушенням мовного законодавства. А вдома з жінкою він може хоч китайською говорити.

— Як можна вплинути на цю ситуацію?

— Тільки роз’яснювальна робота. От вам приклад: є видавець, який регулярно друкує російською мовою сканворди. І так само регулярно ми виписуємо штраф на 11,9 тис. грн. Але він продовжує це робити. В нього, мабуть, цей штраф відразу в кошторис закладений. От коли буде невигідно таке робити, коли штрафи будуть бити по підприємцях, тоді [ситуація може змінитися].

Ну, і має бути соціальна реклама. Вона має бути постійно й усюди, буквально в око впадати, у вухо влазити. У нас була дуже класна реклама традиційного одягу — в метро, Інтерсіті. І у людей зʼявилося уявлення про те, що це взагалі таке.

— Так, це стало модним.

— Отож-бо! Це важливий момент. Але це має бути дійсно креативна, молодіжна реклама, щоб показати престижність, красу, актуальність української мови. І хай навіть 20% на це зреагують — це вже буде непогано.

— Чому частина тих, хто перейшов на українську після вторгнення, повертаються до російської?

— Ви ставите складні філософські запитання. Можливо, у людей таке середовище, де лише вони розмовляють українською, і їм це важко. Погано так говорити, але все ж спрацьовує «стадний інстинкт». Людина — соціальна істота.

От я недавно почула про жінку, яка навмисно розмовляє з дітьми російською, тому що думає, що росіяни знову зайдуть… Тобто така аргументація — захистити свою дитину.

Ще одна причина — люди втомилися. І багато хто взагалі не розуміє значення мови. Часто мова позиціюється лише як спосіб комунікації. І людина думає: «А навіщо мені розмовляти українською, мене ж і так всі розуміють». Водночас саме такі нематеріальні речі, як-от мова, ідентифікують українців як окремішну політичну націю. І якщо ми не матимемо цього маркера нашої ідентичності, тоді і фізичний супротив ворогу не допоможе. Бо нащо їм нас завойовувати, адже ми й так будемо частиною «русского міра».

А ще важливо шукати раціональний фактаж. Тому що ми живемо, хочемо того чи ні, в дуже прагматичному світі. Через те нам як державі потрібно показувати вигоди. Ти спілкуєшся українською мовою на робочому місці — маєш професійні перспективи. Підвищуєш свою мовну компетенцію — отримуєш якийсь бонус.

— Нерідко чую як аргумент на захист російської мови: А от військові теж розмовляють російською… Що не так з такою аргументацією?

— Ой, це така маніпуляція! Люди, які таке кажуть, просто безсовісні. Це ж взагалі не співмірні величини. Не можна порівнювати цивільних і тих, хто щодня захищає нас фізично.

Військо — це дзеркальне відображення нашого суспільства. Однак скільки мені доводилося спілкуватися або чути й читати відгуки наших російськомовних вояків, жоден з них не виправдовує своєї російської мови. Вони не захищають «русскій мір» і «русскоговорящіх». Вони захищають народ України, вони захищають українську Україну та її майбутнє. А ми своєю чергою маємо працювати над собою і створювати передумови, щоб військові повернулись в зовсім іншу Україну.