«Портрет українців, які потребують допомоги, уже не той, що у 2022-му». Інтерв'ю з керівником польської гуманітарної місії

Інтерв'ю вела журналістка видання Sestry Діана Балинська.

NV подає матеріал у межах інформаційної співпраці.

«Людям уже немає за що купити ліки»

— Polska Akcja Humanitarna надає допомогу чи не на кожному континенті. Яке місце в структурі такої величезної організації зараз посідає Україна?

— Polska Akcja Humanitarna дійсно працює в багатьох країнах. Ми надаємо медичну допомогу на Західному березі Йордану, реалізуємо освітні проєкти в Лівані, а через партнерів передаємо гуманітарні вантажі до сектору Гази, де з міркувань безпеки не можемо перебувати особисто. Також працюємо в Сомалі, Ємені, Сирії, Південному Судані, Кенії та на Мадагаскарі.

Але саме український напрям є зараз нашим найбільшим представництвом у світі. Загалом у PAH працює понад 500 людей, і понад 270 із них — це команда в Україні. 120 осіб є штатними співробітниками, решта — психологи, терапевти та фахівці з психосоціальної підтримки.

Ми працюємо в Україні безперервно ще з 2014 року. Багатьом у Польщі та й загалом у світі здається, що ця війна почалася лише в лютому 2022-го, та ми вже маємо за плечима ціле десятиліття постійної присутності.

Тоді, у 2014-му, ми починали з Харкова та лінії розмежування на Донбасі. Після повномасштабного вторгнення нам довелося в лічені дні розгортати роботу на нових рівнях. Сьогодні головний офіс розташований у Києві, решта — у Харкові, Дніпрі, Миколаєві та Львові. Звідти ми охоплюємо комплексною допомогою десять областей України.

‍— Як сьогодні, з перспективи Polska Akcja Humanitarna, виглядає ситуація в Україні? Де допомога зараз є найкритичнішою?

— Гуманітарна ситуація в Україні аж ніяк не стабілізується — вона стає дедалі важчою. Це звучить драматично, але такі факти. Змінився й портрет тих, хто потребує нашої підтримки. Це вже не тільки ті люди, які щойно втекли з-під бомбардувань і стоять на пероні з однією валізою. Люди живуть в умовах війни роками, і їхні власні ресурси повністю вичерпалися. Вони втратили заощадження, роботу, можливість заробляти та підтримку близьких. Їм просто немає за що купити ліки чи підлатати дах після чергового обстрілу.

‍Ми провели детальний аналіз потреб, дослідивши майже 3700 родин у шести областях. Результати приголомшують: 85% домогосподарств потребують термінової допомоги, а майже три з чотирьох сімей не мають змоги закрити навіть найпростіші щоденні потреби.

За словом «війна» сьогодні ховається цілий ланцюг бід, які навалилися одночасно: зруйноване житло, відсутність доходу, брак питної води, неможливість купити ліки та важкий психологічний стан.

Допомога — це не лише їжа і дах над головою

‍— Ми часто говоримо про суто фізичні потреби — їжу чи житло. А що з інфраструктурою та психічним здоров’ям?

— Сьогодні вузькопрофільна допомога, яка зводиться, наприклад, лише до роздачі пакунків з продуктами чи засобів гігієни, вже просто не працює. Потрібен комплексний підхід.

Для прикладу: існує переконання, що водна криза стосується виключно Африки. Це не так. В Україні проблема з доступом до води величезна, хоча вона виникає не через кліматичні зміни, а через цілеспрямоване знищення інфраструктури обстрілами. У містечку під Дніпром, де мешкає понад 50 тисяч людей, ми втілили великий технічний проєкт — повністю відновили підземну водопровідно-каналізаційну мережу. Також ми буримо свердловини.

З іншого боку, залишаються невидимі рани. Війни колись закінчуються, бо така вже динаміка світу. Україна відбудується, міста піднімуться з руїн. Але чи вдасться відбудувати психіку дітей і дорослих, які щодня бачать це жахіття? Я не знаю відповіді, але знаю, що психосоціальна підтримка сьогодні — це фундамент нашої роботи.

Саме тому для нас така важлива грошова допомога — це найбільш гідна форма підтримки. Ми надаємо людям кошти, і людина сама вирішує, що в цей момент є найважливішим для її родини: дрова, ліки чи взуття для дитини. Ми не маємо з Києва чи Варшави вирішувати за них.

А зараз, напередодні чергової зими, ми інтенсивно готуємося допомогти людям пережити найважчі місяці. Надаємо допомогу з обігрівом — як у формі палива та необхідних побутових речей, так і грошовими виплатами, щоб родини самі могли придбати найпотрібніше. Паралельно готуємося допомагати у будівництві та ремонті укриттів. Забезпечити людям безпечне й тепле укриття — це основа виживання в найближчі місяці.

Коли будь-який план може зірватися

— Які сьогодні найбільші логістичні виклики та ризики для безпеки на місцях?

— Найбільша складність — просто безпечно дістатися туди, де людям найважче — у прифронтові райони. У Донецькій, Харківській, Запорізькій, Херсонській, Сумській чи Дніпропетровській областях ми працюємо в умовах постійної непередбачуваності.

Наш офіс у Харкові розташований дуже близько до зони бойових дій. Там загроза відчувається щомиті. Працівники по кілька разів на день спускаються в укриття, часто виїжджають у касках і бронежилетах — так само, як і колеги, які везуть допомогу на Херсонщину. Через обстріли й авіаудари графіки проєктів зсуваються, тож нам доводиться постійно пояснювати це донорам, переоформлювати документи та переносити терміни.

До цього додається й питання мобілізації, яке стосується як наших співробітників, так і підрядників. У нас була ситуація в Харкові, коли будівельна компанія мала відремонтувати велику соціальну установу. В один день всю бригаду підрядника мобілізували. Нам довелося шукати нову фірму з нуля, через що допомога людям затрималася на кілька місяців. Це реалії, в яких будь-яке планування — це постійне управління ризиками.

‍— Чимало експертів говорять про перехід від «оперативної допомоги» до «системної підтримки та відбудови». Чи в умовах постійного ризику та обстрілів взагалі можливо планувати довгострокову відбудову? Як PAH це реалізує?

— Відбудову під час війни справді вкрай важко планувати, адже ситуація постійно змінюється. Ми стикаємося з цим щодня: трапляється, що щойно відремонтовані будинки чи заклади знову зазнають руйнувань через повторні обстріли.

Але для гуманітарної організації найголовніше — надати людям безпечні й гідні умови для життя тут і зараз, навіть якщо ми розуміємо, що якісь роботи колись доведеться виконувати заново. PAH має величезний міжнародний досвід відбудови шкіл, дитячих садків та інфраструктури після різних катастроф. І ми обов’язково долучимося до великої відбудови України, щойно це дозволить безпекова ситуація.

‍— Наскільки PAH залучає до роботи місцевих мешканців та українські неурядові організації? Ваша команда на місці в Україні - це переважно місцеві фахівці чи експерти з Польщі та з-за кордону?

— Абсолютна більшість нашої команди в Україні з понад 270 осіб — це місцеві фахівці. Так званих експатів, тобто міжнародних працівників, лише кілька людей.

Це свідомий підхід — ми спираємося на принцип локалізації допомоги. В Україні чудова освіта та висококласні спеціалісти. Немає кращих експертів у місцевому контексті, ніж люди, які там народилися й живуть. Ми залучаємо до роботи українських психологів, інженерів, юристів. Працюючи з 22 українськими NGO, ми забезпечуємо для них менторство й навчання. Наша мета — щоб після війни ці організації стали повністю автономними, вміли самостійно залучати гранти й розбудовувати свою країну.

Але гуманітарна робота — це не просто робота від дев’ятої до шостої. Сюди рідко потрапляють випадково, а якщо й потрапляють, то довго не затримуються. Тут потрібне покликання, а також колосальна психологічна стійкість. Наші колеги в Україні працюють під постійним тиском, із ризиком для життя, переживаючи безперервний стрес і наслідки травматичного досвіду. Ми мусимо підтримувати й берегти одне одного, бо якщо виснажимося ми — хто допоможе цим людям?

‍— Світовий контекст довкола війни відчутно змінюється. Дедалі частіше говорять про «втому від війни», а увага медіа та донорів зміщується на інші кризи.

— Ми всі відчуваємо цю втому, але мусимо пам’ятати: найбільше від війни втомилися самі українці. Це вони щодня несуть важкий тягар. Ці люди опинилися в такій ситуації не з власної волі. Вони покинули свої домівки не через примху, а тому, що на них напали, і вони просто хочуть жити. Безпека — базова потреба кожної людини. Будь-які ксенофобські прояви чи закиди на адресу тих, хто мусив тікати від бомб, з моєї точки зору, є абсолютно неприпустимими та ганебними.

 — Як у часи скорочення бюджетів та конкуренції з іншими світовими кризами вам вдається залучати фінансування?

— Звісно, ми бачимо, що ресурси донорів не бездонні. Світ сьогодні спрямовує колосальні кошти на озброєння — йдеться про сотні мільярдів доларів. Водночас, за оцінками фахівців, суми близько 200 мільярдів доларів вистачило б для розв’язання майже всіх гуманітарних криз на планеті. Тим часом військові бюджети в рази перевищують ці цифри. Гуманітарному сектору доводиться боротися за ресурси в дуже непростих умовах.

Нам вдається тримати масштаб завдяки багаторічній довірі партнерів. Ми отримали великий грант від Державного департаменту США (який раніше втілювали разом з USAID), розрахований до квітня 2027 року. Реалізуємо його у партнерстві з 22 українськими громадськими організаціями. Ми виступаємо для них організаційним та фінансовим щитом: передаємо кошти, допомагаємо зі звітністю та розробкою проєктів. Паралельно реалізуємо ініціативи й за власні кошти.

Що буде після 2027 року? Майбутнє фінансування — це завжди зона невизначеності, але наприкінці року ми знову будемо подавати заявки на нові гранти, щоб підтримка не зупинялася.

«Ми геть однакові»

‍— Якби вам довелося підсумувати цей складний час, які найголовніші уроки ви з нього винесли? І звідки ви черпаєте сили для подальших дій?

— Насамперед це урок абсолютно нового підходу до безпеки. Здавалося б, до сирен і постійної загрози можна звикнути, проігнорувати тривогу й не піти в укриття. Але ми знаємо, чим це закінчується — ракета падає так швидко, що часом ти не встигаєш навіть дістатися сховища. Тож обачність перед небезпекою — це перший і головний урок.

Другий — розуміння, що допомога має бути комплексною. Лихо не вдаряє вибірково. В одній родині накладається все й одразу: зруйнований дім, втрата роботи, брак води та важка психологічна травма. Ми навчилися, що неможливо допомогти ефективно, якщо не розплутувати весь вузол потреб одночасно.

А сили та натхнення я черпаю з самих зустрічей. Я дуже люблю їздити в Україну й просто спілкуватися з людьми. Коли бачу їхню мудрість, тепло та неймовірну гідність перед лицем трагедії, це стає для мене найбільшим двигуном. Саме безпосередній контакт людини з людиною щодня нагадує, заради чого ми все це робимо.

‍— Гуманітарна робота під час війни — це насамперед тісний контакт з людськими долями. Чи є історія або якась особлива зустріч, яка найбільше закарбувалась у пам’яті?

— Я чудово пам’ятаю початок повномасштабного вторгнення на кордоні у 2022 році. Люди переходили на польський бік з тим, що змогли втримати в руках — адже усе життя не спакуєш у дві валізи. Пам’ятаю довгі ряди залишених дитячих візків.

Пам’ятаю людей, які замість власних речей несли в клітках котів чи папуг. Ми організували там пункти годування тварин, бо для багатьох їхні улюбленці були єдиним містком зі втраченим домом. Це ті картини, які залишаються в пам’яті назавжди.

Особливим досвідом для мене є й відвідини наших центрів психосоціальної підтримки в Україні. Зараз ми маємо вісім таких осередків. Спочатку вони планувалися суто для психологічних та юридичних консультацій, але швидко перетворилися на справжні осередки єднання — особливо для літніх і самотніх людей, чиї діти виїхали або воюють на фронті. Люди приходять туди на чай, спілкуються, роблять витинанки, вишивають, разом співають.

Наступний крок — поступово перетворювати ці центри на самостійні громадські організації, які за нашої фінансової та менторської підтримки працюватимуть надалі. Частина з них уже функціонує в такому форматі. Ми хочемо, щоб ця підтримка не зникла після завершення проєктів, а залишилася в громадах назавжди.

Нещодавно я відвідав кілька таких центрів, і розмови з людьми зворушили мене до сліз. Це люди дивовижної мудрості й глибокої гідності. Вони подарували мені вишиті вручну речі. Я тримаю їх удома на видному місці й коли дивлюся на них — перед очима постають конкретні обличчя.

Тому я постійно повторюю — і саме на цьому хочу зосередитися найближчими місяцями: найважливіше — це зустріч однієї людини з іншою. На рівних. Нам часом здається, що є той, хто дає допомогу, і той, хто її приймає. Але ми абсолютно однакові.

Сьогодні підтримки потребує хтось інший, а завтра вона може знадобитися нам. Ми аж ніяк не в кращому становищі лише тому, що живемо зараз у безпечній частині Європи.