Карл Маркс писав, що теорія перетворюється на матеріальну силу в той момент, коли вона оволодіває масами. Радянські лідери суворо керувалися цією думкою, знову й знову ведучи країну до катастрофи. Для Володимира Леніна вона слугувала обґрунтуванням революції, а Йосип Сталін використовував її як виправдання, щоб голодом і рабською працею довести до загибелі мільйони людей заради швидкої індустріалізації та «світлого майбутнього», яке так і не настало. Микита Хрущов, зі свого боку, згадав про неї, щоб легітимізувати десталінізацію 1956 року — ніби історії можна просто наказати піти іншим шляхом.
Цілі змінювалися, але логіка керівництва залишалася незмінною. Спершу Кремль вирішує, якою має бути реальність. Потім він змушує людей підкоритися своїй ідеї — чого б це не коштувало. Війна Володимира Путіна в Україні стала новим розділом цієї історії, і цього літа її ціну вже неможливо було ігнорувати.
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
За останні чотири роки Україна домоглася того, що росіяни відчули наслідки цієї війни зовсім не так, як планував Кремль. Коли в лютому 2022 року Путін розпочинав «спеціальну військову операцію», росіянам обіцяли коротку й переможну кампанію, яка жодним чином не вплине на їхнє повсякденне життя. Натомість у реальності українські дрони тепер проникають углиб території Росії та з дедалі більшою регулярністю завдають ударів по нафтопереробних заводах, підприємствах й енергетичній інфраструктурі.
У системі вже видно тріщини
У системі вже помітні тріщини: дефіцит бюджету перевищує шість трильйонів рублів, стрімко зростає інфляція, а від Москви до Владивостока на вулицях шикуються черги по бензин. На очах у Путіна над атакованим Санкт-Петербургом здійнявся стовп чорного диму — саме під час його улюбленого економічного форуму, щорічного заходу, на якому він намагається продемонструвати глобальну значущість Росії.
Влада України неодноразово пропонувала енергетичне перемир’я: Україна припиняє атаки на нафтопереробні заводи, а Росія перестає бомбардувати українську енергетичну інфраструктуру. Президент Володимир Зеленський вважає, що ці невпинні удари по «острову Москва» мають підштовхнути Путіна до миру. Логіка проста: коли населення втрачає ілюзії, а ціни зростають, виникає очевидний стимул до деескалації. За всіма загальноприйнятими мірками, саме так мають закінчуватися війни.
Проблема полягає в тому, що в Путіна інша логіка. Він вторгся в Україну не для того, щоб вирішити якусь проблему, а щоб довести: він може змусити Зеленського й Захід визнати силу Росії на власних умовах. Якщо для України сенс цієї війни — виживання, то Путін прагне домогтися поваги й не хоче виглядати слабаком.
Це менталітет із глибоким історичним корінням. Після того як у 1941 році нацисти взяли в полон сина Сталіна Якова, вони двічі пропонували обміняти його: спершу на племінника Гітлера, який потрапив у полон, а згодом — на німецького фельдмаршала Фрідріха Паулюса. Сталін обидва рази відмовив і, як стверджують, вимовив знамениту фразу: «Я солдата на фельдмаршала не міняю».
Наказ Сталіна «Ні кроку назад!» став символом радянської — а тепер і російської — непохитності. Дефіцит пального, високі ціни, жахливо великі втрати — усе це в очах Путіна зовсім не криза. Ні, це ціна перемоги.
У 2022 році Джо Байден, тодішній президент США, назвав Путіна «раціональним гравцем», який «припустився серйозної помилки в розрахунках», напавши на Україну. Минуло чотири роки, війна прийшла на російську землю, а в діях Путіна фундаментально нічого не змінилося. Цей конфлікт тепер лише підтверджує другу частину оцінки Байдена.
Впадає в око нова тенденція. Путін рідко вважає за потрібне пояснювати свої дії, коли його політика втрачає популярність. Однак його рейтинг знизився — з 84% у січні до 74% нині (а це суттєвий спад у країні, де за критику президента можна потрапити до в’язниці), — і тепер Путін не вгаває. За останні два місяці він виступив із промовою на Петербурзькому економічному форумі, дав розгорнуте інтерв'ю кремлівському пропагандисту Павлу Зарубіну і навіть — що трапляється рідко — з’явився на передовій, аби у військовій формі відсвяткувати оголошене захоплення міста Костянтинівка на Донбасі.
У всіх випадках він з’являвся з однією метою: дати сигнал, що війна не підлягає обговоренню і залишається головним пріоритетом Кремля, перетворившись на організаційний принцип путінського режиму. Знадобляться ще солдати? Відправлять іще солдатів. Потрібні будуть іще ракети? Їх запустять. Усе це жодним чином не залежить від громадської думки, кількості вбитих чи черг на автозаправках.
Путін розпочав війну в Україні, щоб продемонструвати силу. А завершити її під тиском означало б продемонструвати слабкість. Для лідера, чия влада тримається на силі й страху, такий результат є екзистенційною загрозою.
Утім, проблема не обмежується лише політичним виживанням Путіна. Справжній мир вимагатиме цілковито іншої Росії — такої, що дасть реальні відповіді солдатам, які повертаються, буде готова пояснити свої дії (якщо вже не перепросити), виплатить Україні репарації та знову відкриється світові в економічному й дипломатичному плані.
Натомість Кремль протягом останніх чотирьох років рухається у протилежному напрямку: ухвалено сотні репресивних законів, що регулюють усе — від бізнесу до освіти — і визначають, що росіянам дозволено читати, писати й дивитися. Це не той уряд, який здатен перейти до політики відкритості, навіть якби мав таке бажання. Розрив із путінізмом вимагає політичного каяття, порівнянного з засудженням Хрущовим культу особи Сталіна у 1956 році. Іншими словами, щоб війна завершилася, путінський режим мусить перестати бути путінським режимом.
Без такого політичного каяття залишається лише один реальний шанс на врегулювання шляхом переговорів: грудневий саміт «Групи двадцяти» в Маямі. Можливо, Путін і далі робить ставку на добрі відносини з президентом США Дональдом Трампом, сподіваючись домовитися про якесь рішення. Однак, якщо Америка зневажливо проігнорує його (як це сталося, коли Путін запропонував посередництво у вирішенні іранської кризи), то, прагнучи нав’язати мир на власних умовах, Росія цілком може вдатися до так званого «ядерного варіанту», тобто до екстремальної форми ескалації.
Для Путіна весь сенс війни в Україні полягає в перемозі. Будь-який інший результат засвідчить, що величезні людські й економічні жертви, яких він вимагав від росіян, були марними. Такої поразки він не прийме і не може прийняти.
NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікація повної версії тексту заборонена.
Авторське право: Project Syndicate 2026