«Той, хто знає, навіщо жити, може витримати будь-яке як». Ця цитата Фрідріха Ніцше виглядає беззаперечною для кожної вдумливої людини. Особливо, коли сприймати її крізь призму звичайного життя з його поточними викликами та випробуваннями. Коли ж на це подивитися з розбомбленої квартири Маріуполя або з даху згорілого будинку Бородянки, вона потребує додаткового обґрунтування. Адже в Україні сьогодні «будь-яке як» знайшло свої 50 тисяч відтінків горя.
Але попри десятки тисяч загиблих українських воїнів та цивільних жителів, країна живе, дає відсіч величезній армії з майже необмеженим ресурсом та надає світу нові сенси. Звісно, коли ми говоримо «країна», передусім ми маємо на увазі її людей. У чому секрет українського героїзму, який дає сили рухатися вперед крізь жахливі обставини такій молодій політичній нації на карті Європи? У нашому проєкті «Міста та їхні герої» ми проїхали 12 регіонів країни та спробували дати раду собі в цьому питанні.
Що об'єднує волонтера з Сумщини, працівницю ДСНС на окупованій Київщині, акторку лялькового театру з Харкова та голову ОТГ на Миколаївщині? Що дає їм змогу бути більше за себе — за таких себе, якими їх знали близькі, якими вони бачили себе в дзеркало?
Коли я вперше побачив майбутніх героїв проєкту, попри ідею про те, що це мали бути звичайні українці, я все одно здивувався. Здивувався їхній… простоті та близькості до ситуації, в якій вони опинилися. Після розмов з ними виникало дивне відчуття того, що вони пасували тій драмі, через яку пройшли. Не тому, що ці випробування мали впасти саме на цю людину, а тому, що заднім числом, проживаючи разом їхні спогади, ти дивився в очі цих людей і розумів, що вони не могли вчинити по-іншому. Не могли виїхати, не могли не допомагати друзям військовим, не могли не рятувати життя, не могли не пекти хліб, не возити воду, не піклуватися про тварин, не шукати ліки, не евакуйовувати людей.
Неспроможність бути осторонь стала спільною рисою цих людей
І ось ця неспроможність бути осторонь стала якоюсь дивною спільною рисою цих різних за статтю, віком, соціальним статусом людей. Вони всі мали дуже різні біографії, дуже різне ставлення до національної української ідентичності. Серед них всіх не було жодного прихильника «руского міра», але було достатньо багато тих людей, хто не бачив нічого поганого у дружбі з Росією, хто все життя розмовляв російською мовою та погано знав українську історію ще за кілька років до повномасштабного вторгнення. Але в певний час кожен з них зробив свій вибір і став частиною імунної системи країни, яка стала чинити опір раковим клітинам російської пошесті. Як так сталося? Що привело їх до такого вибору?
Хтось розповідав про тугу за власною домівкою, хтось про маленькі традиції сім'ї перед тим, як дружина з дітьми виїхали за кордон, хтось про власне відчуття гідності, хтось посилався на зрозумілі образи козаків та героїв Крут. Після двох сотень інтерв'ю, зустрічей та розповідей стало очевидним, що ключ до причин поведінки наших героїв криється саме у культурі. У тому, як дивовижно вона увібрала в себе героїчні наративи нашої такої різної історії та спрямувала їх у спільне солідарне сьогодення. Зробила їх паливом та натхненням для сотень тисяч людей по всій країні.
На багатьох з героїв був присутній той чужий накип, який так старанно привносила в нашу культуру спочатку російська імперія, а з часом совєцький союз. «Ми ждьом перемен», а здобуваємо їх власною волею ледь не вгомонило нас після перших революцій. Але «Борітеся й поборете» завжди існувало заархівованим файлом нашого ДНК десь всередині. І майже всі герої говорили про певне своє пробудження, про те, що надало їм сили пригадати справжніх себе, у своїй культурі, на своїй землі, врешті, у своєму призначенні.
Після дослідження для мене став помітний один дуже важливий аспект.
Ось таке пригадування можна спостерігати майже у всіх історіях, які розповідаються героїчними людьми. За тієї умови, що причина цієї розповіді —це не просто героїчний вчинок, в який «потрапила» людина, але це низка подій, які розпочали її трансформацію. Незворотні зміни в інший стан усвідомлення себе, світу навколо, подій та процесів в яких ця людина перебуває. І дуже помилково оцінювати все, що відбувається з такими героями саме з позицій національної ідентичності. Адже ідентичність це дуже складний процес, який постійно триває в часі. Утвердження національної ідентичності в кожній людині буде визрівати з часом та приймати власну форму та повноту. Важливо на це подивитися з іншого, глибшого рівня. А саме з рівня пробудження справжнього людського в людині. Прокидання її прихованих, неактивованих чеснот.
Адже у більшості з тих ситуацій, якими ми так захоплюємося в наших героях завжди є місце вибору — між старим світом людини, в якому є усталені поняття про поточний стан речей та чимось таким, що вже не може бути предметом компромісу. Бабуся, якій дорога її консервація та яка жбурляє банками огірків в дрони, чи мешканець Севастополя, який після виїзду з окупованого Криму з ранку до ночі надає воду з власного колодязя людям в окупованому Іванкові, чи акторка лялькового театру в Харкові, яка завжди була поза центром уваги глядачів, але вийшла на перший план свого життя, коли потрібна була допомога життю інших. Всі вони сказали «досить», більше так не може бути. Я не можу піти на компроміс. В моєму світі не має бути такого зла, таких обставин. Я не можу не діяти. Вони це сказали не від імені держави, громади, якогось іншого утворення. Вони сказали це від імені себе. Людини. Так, їхні дії стали діями во ім'я держави, громади, тих, хто поруч. Але це стало саме наслідком власного вибору та власної людської трансформації.
Цей героїзм звичайних українських людей надзвичайно потрібний сьогодні не тільки нам, українцям. Його чекає з жагою весь західний світ. Цей український героїзм має стати дзеркалом для французів, італійців, німців, австрійців та десятків інших демократичних та розвинутих націй, в якому вони побачать та пригадають себе. Людей. Людина бачить Людину. Добро притягує добро. Чесноти в дії надихають нас на кращі вчинки в нашому житті. Ті випробування, крізь які проходить сьогодні Україна це зовсім не проста війна із впливом на геополітичні контексти. Ці випробування — це відродження зовсім іншого забутого колись дискурсу чеснот. Дискурсу, який західний світ понад 100 років назад розміняв на дискурс цінностей, а злам двох світових війн та еволюція людської цивілізації в бік інформаційного суспільства тільки ствердили цей стан речей.
Розсудливість, мужність, справедливість, поміркованість, віра, надія, любов. Ці абстрактні для нас слова залишилися здебільше в церковній літературі. Іноді, в якихось покручених пласких вимірах ми стикаємося з ними в житті. Але якщо зазирнути в саму їхню глибину саме це і практикують сьогодні українці. Виборюють право на місце справжнім їхнім значенням в сучасному світі. І ми боремося за розсудливість, проходячи через власні популістські виклики. І ми доводимо важливість поміркованості в окупації, в полоні та в підготовці до контрнаступу. І ми б'ємося за справедливість, бо щиро віримо у те, що свобода одне з найцінніших надбань у світі й ніхто не може в нас її відбирати. За кожною з чеснот свої вчинки та свої герої. І мертві, і живі. І всі ці історії надають великий шанс західній цивілізації пригадати себе. Пригадати своє власне «людське в людині», пригадати те, що добро безальтернативне та безпричинне, пригадати те, що кожна сильна нація починається з сильної людини і світ вільних людей потребує захисту справжніх героїв — тих, хто вже подивився в це дзеркало і знайшов в ньому самого себе.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV