Нерозуміння того, як же воно тим, хто там, викликає низку дивних питань, а відтак умовиводів. Ні, це не ображає, не тисне на криваві мозолі і не запалює в голові ветеранські флешбеки. Насправді більшості тим, хто там, — байдуже. Вони охоче діляться тим, що пережили, що бачили. Ніжки і ручки в траншеях, смерті друзів, тваринний страх. Про це можна говорити. Не всі можуть, звісно. Але більшість говорять. Спокійно, нерідко з гумором — печальним і чорним, як очі полоненого цигана. Але дратує — якщо це слово тут доречне… швидше дивує — інше.
— Що ви відчували?
Це нормальне питання. Ти не перенесеш свої емоції в голову іншій людині, але зможеш описати це. Це норм. Багатьом норм. Я відчував страх. Мені було боляче. Я хотів додому. Я весь час хотів спати. З цим добре ділитися.
— Як це було?
Це нормальне питання. Тут все просто. Ми прийшли — побачили море мертвих тіл, зачистили залишки, одного взяли в полон, двоє наших втратили кінцівки на пепеемках, потім нас накрили, думали, не втримаємо, але втримали. Підтягнувся танчик — всіх врятував. З цим добре ділитися.
Є прості питання і прості відповіді, на які хочеться відповідати. Але от що помітив — коли з простого роблять складне — дратує (дивує). Коли ходять довкола, говорячи до тебе, як до діда з деменцією, що замочив останні штани. Або як до дитини, що втратила довіру до дорослих. Обережний такий підхід, слизенький, мов у переговірників.
І вирішення цієї проблеми немає. І не буде
І тут більшає прірва. Ця обережність — вона копає глибоко і широко. І всі ці круглі столи туди ж. Обережність. Ми не хочемо завдати вам болю, але нам важливо почути… та ви можете не відповідати, якщо вам боляче.
Та не боляче. Своє боляче я потім виплачу. Кажіть конкретно: що вас цікавить?
Туди ж усі ці навколофілософські танці. Давайте проговоримо ротом ці їхні травматичні досвіди, тобто наші. Тобто їхні. Все-таки наші, бо ж ми всі в одному човні. Й задумливо схилимо голови. Така собі спокута цивільного. Анамнез душевнохворого. Давайте поговоримо про це ще й на книжковій ярмарці, сидячи, фактично, на проході. Може якесь чудо з коктейлем в руках зупиниться і послухає цю філософію про досвіди, що руйнують, про пошук правди через кризу особистості, про точки перетину наших і ваших.
Та це не працює. Це дратує. Соплива лівацька літургія, обережненьке таке вичавлювання наративчиків з досвіду інших.
А потім там же після круглого столу зустрічаються двоє комбатантів і говорять, не підбираючи слів. Бо бачили м’ясо. І лише вони вдвох можуть говорити між собою, не думаючи про криваві мозолі одне одного. А інші не можуть. От і прірва. І глибшає. І ширшає. Але ніхто не винен. Так є.
І круглі столи потрібні, бо там говорять ротами. І питання треба ставити, бо якщо не питати — не розкажуть. І просто говорити, щоб зрозуміти. Але не зрозуміють. Ні ваші наших, ні наші ваших. Прірва більшає. І так буде.
А тим, хто повернеться, буде важко, але буде найлегше. Бо вони нікому нічого не винні, вони в привілейованому становищі тих, хто там був. І це теж соціальний виклик, прірва і печаль. І всім нам, тим, хто дотягне до миру, доведеться з цим жити. І вирішення цієї проблеми немає. І не буде.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV