Реалістичні цілі у війні з Росією. Нам потрібна відповідь

за утримання стратегічно важливого промислового міста Покровськ.

Зрештою, це війна не за територію, а на виснаження. Єдиний ресурс, який має значення, це солдати. І тут розрахунок для України не є позитивним.

Україна стверджує, що «ліквідувала» майже 700 тис. російських солдатів — понад 120 тис. загиблими і понад 500 тис. пораненими. Президент Володимир Зеленський у лютому цього року визнав загибель 31 тис. українців, але не назвав жодної цифри щодо поранених.

Ми бачили, до чого це призвело в Іраку, Афганістані і Лівії

Проблема в тому, що посадовці на Заході, очевидно, вірять цим українським цифрам, тоді як реальність, швидше за все, зовсім інша. Американські джерела стверджують, що у війні загинуло і було поранено 1 мільйон людей з обох сторін. Важливо, що ця цифра включає в себе зростаючу кількість українських цивільних.

Низький моральний дух і дезертирство, а також ухиляння від призову зараз є значними проблемами для України. Ці фактори загострюють і без того серйозні проблеми з рекрутингом, що ускладнює постачання на фронт свіжого поповнення.

В Україні точаться страшні дебати довкола того, чи варто мобілізувати — і ризикувати серйозними втратами — вікову групу 18−25 років. Через економічний тиск на початку 2000-х років в Україні значно впала народжуваність, в результаті чого в країні залишилося відносно мало людей у віці від 15 до 25 років. Мобілізація і серйозне скорочення цієї групи може бути тим, чого Україна просто не може собі дозволити, зважаючи на вже серйозну демографічну кризу, з якою стикається.

І навіть якщо ця мобілізація відбудеться, до того часу, коли будуть ухвалені необхідні політичні, законодавчі, бюрократичні та навчальні рішення, війна може закінчитися.

Перемога видається неможливою

Історія не знає жодного прикладу, коли протистояння з Росією у змаганні на виснаження виявилося б успішним. Будьмо відвертими: це означає, що існує реальна можливість поразки — не варто применшувати її.

Максималістські військові цілі Зеленського щодо відновлення кордонів України, що існували до 2014 року, разом з іншими малоймовірними умовами — які не піддавалися сумніву і заохочувалися розгубленим, але самовдоволеним Заходом — не будуть досягнуті, і в цьому частково винні західні лідери. Необачні війни в Афганістані і на Близькому Сході ослабили західні збройні сили, спустошили їхні арсенали і залишили їх абсолютно непідготовленими до серйозного і тривалого конфлікту — західних запасів боєприпасів може вистачити, в кращому випадку, на кілька тижнів.

Європейські обіцянки про мільйони артилерійських снарядів не матеріалізувалися — цього року Києву було поставлено лише 650 тисяч, тоді як Північна Корея поставила Росії, щонайменше, вдвічі більше.

Лише США мають значні запаси зброї у вигляді тисяч бронетехніки, танків і артилерійських знарядь у резерві - і навряд чи зараз вони змінять свою політику крапельного постачання зброї в Україну. Навіть якщо таке рішення буде ухвалено, термін доставки становитиме роки, а не місяці.

Я нещодавно був присутній на конфіденційному брифінгу, який проводили західні чиновники з питань оборони. Атмосфера була пригніченою. Ситуація «небезпечна» і «така погана, як ніколи» для України. Західні держави не можуть дозволити собі ще одну стратегічну катастрофу, подібну до Афганістану, яка, за словами Ернеста Хемінгуея (влучно процитованого стратегом Лоуренсом Фрідманом), сталася «спочатку поступово, а потім відразу і повністю».

Вирішального прориву російської армії, коли вони візьмуть те чи інше місто (скажімо, Покровськ), не буде. Вони не мають можливості це зробити. Отже, колапсу не буде — ніякого «Київ як Кабул».

Проте є межі втрат, яких може зазнати Україна. Ми не знаємо, де ця межа, але ми взнаємося, коли це станеться. Головне, перемоги України не буде. На жаль, немає і ніколи не було стратегії Заходу, окрім як знекровлювати Росію якомога довше.

У більш фундаментальному плані, два давніх етичних питання, що визначають, чи є війна справедливою, повинні бути поставлені і на них мають бути отримані відповіді: чи існує розумна перспектива успіху, і чи є потенційна вигода пропорційною до затрат.

Проблема, як і раніше, полягає в тому, що Захід не визначився з тим, що він вважає успіхом. Ціна, тим часом, стає надто очевидною.

Чітке визначення цілей і меж своєї діяльності стало б початком стратегії — а Захід із цим не дуже добре справляється. Лідерам НАТО зараз необхідно швидко вийти за рамки беззмістовної риторики і всього, що схоже на «стільки, скільки буде потрібно». Ми бачили, до чого це призвело в Іраку, Афганістані і Лівії.

Нам потрібна реалістична відповідь на те, що зараз має вигляд «перемоги» або, принаймні, прийнятного врегулювання, а також на те, наскільки це досяжно, і чи збирається Захід справді цього прагнути. І щоб західні лідери діяли відповідно.

Відправною точкою може бути визнання того, що Крим, Донецька і Луганська області втрачені - те, про що все більше українців починає відкрито говорити. А потім нам потрібно почати серйозно планувати післявоєнну Україну, яка, як ніколи, потребуватиме підтримки Заходу.

Росія ніяк не може захопити всю чи навіть більшу частину території України. Навіть якби могла, то не втримала б. Цілком зрозуміло, що буде досягнуто компромісу.

Отже, настав час для НАТО — і США зокрема — сформулювати життєздатний кінець цьому моторошному випробуванню та розробити прагматичну стратегію боротьби з Росією в найближче десятиліття. Що ще важливіше, Захід повинен планувати, як підтримати героїчну, розбиту, але все ще незалежну Україну.

Переклад NV

NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок The Conversation. Републікацію повної версії тексту заборонено.

Оригінал опубліковано на The Conversation

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV