«Ракетна стіна». Як працює наземна ППО

Але «повторювати вправи» — не моє улюблене заняття. Натомість я хотів би сьогодні звернутися до чогось, пов’язаного з назвою цієї «міні-серії» моїх блогів: до «штурмового режиму». Не хвилюйтеся: ця історія так само мало публікувалася, як і історії операцій північов'єтнамських, єгипетських і сирійських операторів ЗРК (я навмисно уникаю СРСР і китайців, бо їхню діяльність чудово висвітлив у своїй прекрасній книзі «Полювання на U-2» мій колега Кшиштоф Домбровський).

ЗРК Hawk став неприємним сюрпризом для єгиптян

Приблизно в той самий час, коли совєти розробили і запустили виробництво своєї ЗРК С-75, США розробили ЗРК, який у кінцевому підсумку надійшов на озброєння під позначенням MIM-23 Hawk. Як і ЗРК С-75, він включав шість причіпних пускових установок. Однак кожна з шести пускових установок мала по три пускові пристрої. Виходить, на одному зенітно-ракетному комплексі MIM-23 було всього 18 «готових до пуску» ракет замість «всього шести» у радянської ЗРК С-75. Насамперед, крім оглядової РЛС, MIM-23 отримав два радари керування вогнем. За винятком великої кількості командно-допоміжного обладнання, причепів з перезарядженням, електрогенераторів тощо, ключовими елементами кожного «батальйону» або «об'єкта» MIM-23 були приблизно такі:

— 1 радар виявлення (PAR; пізніше «поліпшений-PAR/IPAR»; оглядова РЛС).

— 2 доплерівські радари високої потужності освітлення (HPIR; радар керування вогнем).

— 6 пускових установок M192 (загальна кількість ракет — 18).

— 6 електрогенераторів.

Одна ЗРК Hawk була здатна вражати дві цілі одночасно (порівняно з можливістю «одна ціль на одну ЗРК» у SA-2, SA-3 і SA-6). Ба більше, замість, по суті, «радіокомандного наведення за допомогою радара», як у випадку з SA-2, Hawk використовував систему безперервного хвильового наведення. Те саме, що й «напівактивне радіолокаційне самонаведення» у випадку ракет класу «повітря-повітря». Це означає: його радари керування вогнем відстежували ціль, тож ракети (автоматично) слідували за радіолокаційною луною цілі.

MIM-23A було надано Ізраїлю в середині 1960-х років. Він став неприємним сюрпризом для єгиптян, коли вони зіткнулися з ним після арабо-ізраїльської війни в червні 1967 року (звана також «Шестиденною війною»), і швидко здобув страхітливу репутацію в єгипетських ВПС. До 1968 року його ефективність спонукала ВПС Єгипту перенавчити більшу частину своєї невеликої ударної групи винищувачів-бомбардувальників МіГ-17 на засоби так званого «придушення протиповітряної оборони противника« (SEAD).

Імовірно, у єгипетських ВПС було на озброєнні в середньому близько 80−100 МіГ-17. Це звучить як «багато». Для боєздатності це було дуже мало. Безсумнівно, маленький МіГ викликав захоплення як у пілотів, так і у наземних служб, оскільки він був простий в обслуговуванні, дуже надійний і рухливий. Однак спочатку його проектували як висотний перехоплювач. На малій висоті він мав дуже малу дальність дії і ніс лише мінімальне бойове навантаження. Максимум — для ударів на дальність близько 120−150 км, включно з двома бомбами калібром 250 кг і 8 некерованими реактивними снарядами. Передусім МіГ-17 не міг зрівнятися з основним ізраїльським «озброєнням SEAD»: F-4E Phantom II. Його здатність нести зовнішнє озброєння була далекою від здатності Phantom нести понад 3000 кг бомб зі швидкістю 1000 (+) км/год на відстань понад 400 км. Дійсно, один F-4E Phantom II міг нести майже стільки ж боєприпасів, скільки в цілої ескадрильї МіГ-17.

Початковим завданням єгипетських МіГ-17 у 1967−1968 роках було завдавання ударів по «інших» ізраїльських наземних силах, але за обставин, що склалися, весь «парк» довелося переспрямувати на завдавання ударів по ізраїльській ППО.

Так чи інакше, вже станом на 1969 рік ситуація у Війні на виснаження вздовж Суецького каналу була такою, що єгиптяни взагалі нічого не зробили б ані на лінії фронту, ані на Синайському півострові, не відправивши спочатку свої МіГ-17 для нанесення удару по найближчій ізраїльській ЗРК MIM-23 Hawk. Їхні пілоти відмінно літали на критично малих висотах (5−15 м/15−90 футів), і їхні удари були вельми ефективні: вони справді влучали щоразу. Проблема: озброєння МіГів, залучених до операцій SEAD, було занадто легким. Їхні бомби калібру 250 кг були малоефективні (насамперед через м’який піщаний ґрунт Синаю), майже не завдаючи шкоди. Насправді пілоти зазвичай використовували їх під час першого заходу в атаку, щоб відлякати ізраїльтян: щоб змусити свої екіпажі MIM-23 сховатися в укриттях. Більшу частину ушкоджень було завдано під час їхнього другого заходу в атаку, коли вони розгорнули некеровані ракети і внутрішні гармати калібру 23 мм і 37 мм, щоб вразити радари керування вогнем HPIR ізраїльських MIM-23.

Приблизно через рік активності єгиптяни дійшли висновку, що їхні удари SEAD вимикали цільові зенітно-ракетні комплекси MIM-23 у середньому приблизно на 4 години. Саме стільки часу зазвичай було потрібно ізраїльтянам для ремонту HPIR. У тих небагатьох випадках, коли HPIR був повністю знищений, ізраїльтянам було потрібно до 12 годин, щоб встановити новий. Натомість було збито десятки МіГів і вбито їхніх пілотів: небагато — Hawk, більшість — ізраїльськими перехоплювачами. Проте єгиптяни не мали іншого вибору, окрім як іти цим шляхом: справа зайшла так далеко, що, коли Війна на виснаження розгорілася на їхній «північній лінії фронту» (між Ізраїлем і Сирією) 1972 року, єгипетські сили оборони розгорнули свій найкращий актив системи придушення ППО — 62-гу ескадрилью — у Сирії, тим самим ще більше виснаживши свій мізерний парк винищувачів-бомбардувальників. Цей підрозділ залишався там до Жовтневої війни 1973 року і першим виявив присутність ізраїльських MIM-23 на Голанських висотах.

Тим часом репутація MIM-23 принесла йому «апгрейд» прізвиська: замість «Яструба» (Hawk) він став «Homing All-the-Way Killer» (самонавідним-все-знищуючим-на-своєму шляху) Яструбом (Hawk). Ба більше, десь у період з 1972 по початок 1973 року на Близький Схід почав надходити новий, значно поліпшений варіант, що отримав позначення MIM-23B I-HAWK. Так і не знайшов часу перевірити, чи стало можливим наступне тільки завдяки появі цієї версії, чи ні, але: I-HAWK можна було розгорнути в так званому «штурмовому режимі».

У такому режимі роботи одна ЗРК буде розділена на два елементи: кожен із двох HPIR керуватиме трьома пусковими установками M192. Замість однієї в ізраїльтян «раптово» з’явилося дві ЗРК. Загалом до 1973 року їх було 12, і їх можна було розгорнути як 24.

Ба більше, ґрунтуючись на єгипетських (і радянських) ЗРК-операціях часів Війни на виснаження, ізраїльтяни навчилися використовувати свої MIM-23 у «наступальній» манері: вони швидко передислоковували один, два або кілька елементів своїх ЗРК, розташованих дуже близько до лінії фронту, активували його/їх на короткий період часу, а потім швидко відступали, перш ніж супротивник зможе відреагувати артилерійськими або повітряними ударами.

За іронією долі, найуспішніша ізраїльська операція в «Штурмовому режимі» залишається значною мірою невідомою: якщо це взагалі можливо, ви можете прочитати про літаючих суперменів ЦАХАЛа/ВПС, які збили «безліч МіГів» «на місці» того дня. Насправді ж… У розпал жовтневої арабо-ізраїльської війни 1973 року, в ніч з 23 на 24 жовтня 1973 року, ізраїльтяни почали наступ на місто Суец. Цей наступ було підтримано розгортанням принаймні «половини» однієї з їхніх ЗРК MIM-23 у штурмовому режимі, дуже близько до їхніх передових військ. Отже, коли ВПС Єгипту підняли в повітря щонайменше 32 МіГ-21 для прикриття своїх винищувачів-бомбардувальників, надісланих для атаки наземних частин противника, вони несподівано зіткнулися з «ракетною стіною». Жоден пілот не міг ігнорувати ракети, що летіли в їхній бік, із ЗРК. Коли їхні літаки, які перетворилися на мішені, почали маневрувати, щоб уникнути зіткнення, повітряний стрій єгиптян розпався. Пілоти втратили здатність підтримувати один одного. Були занадто зайняті навіть для того, щоби взятися за пошук ворожих винищувачів. У цей момент їх збили ізраїльські «Міражі» і F-4E: їхні пілоти заявили про 15 знищених, з яких 14 вважаються «підтвердженими». В ізраїльтян — без втрат. Єгиптяни підтвердили втрату двох МіГів, збитих HAWK і шести МіГів, збитих ворожими перехоплювачами.

Вельми схожі сцени відбувалися під час Другої ірако-курдської війни 1974−1975 років. У цьому випадку два підрозділи Імперських ВПС Ірану, оснащені MIM-23B I-HAWK і замасковані під «курдських повстанців« (навіть одягнені в їхній традиційний одяг), були перекинуті в північний Ірак. Іракські ВПС (IrAF) того часу були добре навчені, мали бойовий досвід і добре розроблену доктрину операцій у боротьбі з повстанцями (COIN). Справді, це дуже нагадувало операції ВПС США над Південним В'єтнамом (включно з передовими авіадиспетчерами, що літають на літаках Cessna O-1A, придбаних у США наприкінці 1950-х років). Але вони й гадки не мали про наявність в Ірану MIM-23 і не мали засобів протидії їм. Ба більше, на початковому етапі жоден із цільових екіпажів не вижив, тож вони не могли розповісти, з чого їх збили. Протягом кількох тижнів іранці заявили про 14−15 збитих літаків, зокрема про один бомбардувальник Туполєв — Ту-16. Тільки в цей момент іракці зрозуміли, з чим вони зіткнулися. Відтоді MIM-23B I-HAWK став відомий серед пілотів іракських ВПС як «Долина смерті».

Через десятиліття іракці знову зіткнулися з «Долиною смерті» — під час війни з Іраном (1980−1988 рр.). Спочатку: майже з тими ж результатами. Іранці весь час переміщали по полю бою свої «напівзенітки», застаючи противника зненацька і завдаючи йому втрат. Ситуація сягнула таких масштабів, що Багдад зажадав термінових поставок із Франції РЕБ Caiman і Remora та протирадіолокаційних ракет Baz-AR: усе це було замовлено ще до війни (справді, у відповідь на досвід Другої іраксько-курдської війни). Однак, як і всі західні держави, французи готувалися протистояти силам Варшавського договору під керівництвом Радянського Союзу. Тому вони не дбали про розробку зброї, яка могла б протистояти зброї американського виробництва. Та й технології у них відставали від американських, які мали нещодавній багатий бойовий досвід війни у В'єтнамі. Отже, французи мали спочатку розробити всі високі технології, необхідні для створення систем радіоелектронної боротьби та протирадіолокаційних ракет, замовлених іракцями, а потім вже почати виробляти їх.

Перші Baz-AR прибули до Іраку 1981 року, але французьким і іракським ВПС знадобилися місяці, щоб ввести їх у дію. Ба більше, вони були набагато дорожчими, ніж протирадіолокаційні ракети Х-28 радянського виробництва (звітна назва НАТО — «AS-9 Kyle»), які Москва тим часом поспіхом відправила в Багдад.

Розробка Caimans і Remoras тривала до 1984 року. На той час десятки літаків іракських ВПС були збиті іранськими HAWK або комбінаціями HAWK і перехоплювачів F-4 і F-14 іранських ВПС. Однак, щойно Caimans і Remoras надійшли на озброєння, постало питання — годяться вони чи ні. По суті, до кінця тієї війни іракські ВПС не зробили б жодної операції де-небудь на полі бою (не кажучи вже про те, щоб десь глибше над Іраном) без їхньої наявності. Ось як сильно вони все змінили.

Насамкінець скажу, що ЗРК можуть бути «складними і незграбними». Порівняно зі швидкостями, на яких діє авіація, вони де-факто «зафіксовані на місці», бо занадто повільні. Ба більше, як і сучасні SA-2 або сучасні PAC-3, IRIS-T, NASAMS тощо, такі системи, як MIM-23B, насправді не були «мобільними». Скоріше «використовуваними на автомобілях (або буксируваними) і перевезеними по дорогах». Проте, їх можна переміщати; їх можна підвести дуже близько до поля бою — і таким чином застати ворога зненацька. «Просто» шляхом розгортання їх у несподіваних місцях. Ключовим завданням залишається можливість діяти непередбачувано: часто встановлювати їх заново, а не вмикати радари і постійно випромінювати їх, оскільки щоразу, коли радар увімкнено, супротивник може з’ясувати це за допомогою своїх засобів електронної розвідки… що підводить мене до теми наступного «епізоду» цієї історії, про який розповім у частині 3.

Переклад NV

Текст опубліковано з дозволу автора. Вперше надруковано на substack.com

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV