Жінколюб, підлабузник, сибарит. Несподіваний портрет українського більшовика Зінов'єва, який привів до влади Сталіна, а той його знищив

Мотиви Зінов'єва були простими: він і сам мітив на найвищу посаду в країні, але розумів, що його час іще не настав. Ось як характеризувала цю людину у своїх спогадах діячка Комуністичного Інтернаціоналу Айно Куусінен, що пропрацювала з Зінов'євим не один рік: «Він був честолюбний, хитрий, із людьми грубий і необтесаний. Це був легковажний жінколюб, який вважав себе чарівним. До підлеглих надмірно вимогливий, із начальством — підлабузник. Ленін Зінов'єву протегував, але після його смерті, коли Сталін почав пробиватися до влади, кар'єра Зінов'єва стала валитися».

Зі Сталіним вони остаточно розсварилися вже наступного після з'їзду 1925 року — і Зінов'єв разом із Каменєвим, усвідомивши власний промах, сформували проти нового вождя опозицію. Це обійшлося їм дуже дорого: людям, які привели його до влади, диктатор улаштував принизливий судовий процес над ними й розстріляв.

Не боявся сперечатися з Леніним

Зінов'єв — це революційний псевдонім більшовика, що народився 1883 року в українському Єлисаветграді у єврейській родині власника молочної ферми Аарона Радомисльського й отримав подвійне ім'я Овсій-Герш. До слова, упродовж десяти років, від 1924-го по 1934-й, рідне місто політика носило його імʼя Зінов'євськ, а після його страти на довгі роки стало Кіровим і Кіровоградом.

Вісімнадцятирічним він вступив до Російської соціал-демократичної робітничої партії, а під час її розколу 1903 року без вагань приєднався до більшовиків. Того ж року він познайомився у швейцарському Берні з Леніним і став його довіреною особою і так званим «постійним представником» у різних соціалістичних організаціях Європи. Попри 13-річну різницю у віці, більшовиків пов’язувала не лише співпраця, а й особиста дружба. Вони мали деякі розбіжності у поглядах і часто сварилися, але Ленін цінував свого молодого соратника й довіряв йому як нікому іншому.

Зінов'єв працював у редакції газети Правда і до Жовтневого перевороту жив в еміграції, а повернувся звідти у квітні 1917 року у знаменитому «пломбованому вагоні» разом із Леніним. Цікаво, що у жовтні 1917 року, напередодні збройного повстання, Зінов'єв і Каменєв виступили проти ленінського плану негайного захоплення влади, опублікувавши свою позицію у меншовицькій газеті Новая жизнь. Ленін розцінив це як зраду і навіть ставив питання про їхнє виключення з партії, але врешті обмежився забороною виступати від імені ЦК.

Також між Леніним і Зінов'євим пробігла чорна кішка у березні 1918 року під час Брестських переговорів 1918 року: той був єдиним із членів ЦК РСДРП (б), хто виступав за негайне підписання миру з Німеччиною. Це йшло всупереч офіційній позиції партії, але врешті Ленін після коротких вагань став на бік свого друга.

Революційна кар'єра Зінов'єва була стрімкою: від грудня 1917 року й аж до 1926 року він очолював Петроградську раду робітничих і солдатських депутатів та обіймав надзвичайно впливову посаду голови Виконавчого комітету Комінтерну. Це він сприяв розколу Незалежної соціал-демократичної партії Німеччини та приєднанню її лівого крила до своєї організації.

Зінов'єв відкрито пропагував політику червоного терору і схвалював репресії проти інтелігенції, дворян, буржуазії, офіцерів царської армії, називаючи їх ворогами революції.

«Ми повинні забрати до себе 90 млн зі 100, що населяють Радянську Росію, — казав він однопартійцям. — З рештою не можна говорити — їх треба знищити».

А ще Зінов'єв любив пафос: носив білий капелюх, їздив в автомобілі з відкритим верхом і вимагав, щоб його постійно охороняли два червоноармійці. У голодні роки більшовика часто бачили у найкращих ресторанах у товаристві балерин і актрис.

Авторитет цієї людини не міг не вплинути на рішення делегатів XIII з'їзду РКП (б), коли їм зачитували останню волю вождя, але водночас пропонували голосувати за Сталіна. Адже Зінов'єв був живим прикладом того, що постійна підтримка ленінської лінії — це не просто погоджуватися з Іллічем за замовчуванням, а можна і сперечатися й шукати інші рішення на користь спільної справи. Красномовний оратор, чиї сповнені революційного пафосу промови завжди мали значний резонанс, Зінов'єв і цього разу зміг наполягти на своєму. Якби він тільки знав, чим це обернеться для нього.

Нова опозиція й агонія старого більшовика

Сталін не був аж такою значущою фігурою, коли Зінов'єв і Каменєв просували його на головну посаду — і ті наївно думали, що фактично правитимуть країною разом із ним. Але дуже скоро ці два соратники Леніна з жахом усвідомили, що новий генеральний секретар не буде їхньою маріонеткою, вони недооцінили його амбіції. Сталін стрімко концентрував у своїх руках реальну владу, відтісняючи від неї старих більшовиків.

Зінов'єв із Каменєвим сформували так звану нову опозицію, до них приєдналися вдова Леніна Надія Крупська і нарком фінансів Григорій Сокольников — і це надало їм більшої ваги. Опозиція різко критикувала економічний курс, який асоціювався з Бухаріним та його знаменитим гаслом, зверненим до селян: «Збагачуйтеся!». Зінов'єв і його оточення виступало проти зростання бюрократизації в партії та державі, вимагаючи повернення до «ленінських норм» внутрішньопартійної демократії, а сталінсько-бухарінську теорію «побудови соціалізму в одній окремо взятій країні» називали ревізією ленінізму та капітуляцією перед світовим капіталізмом.

Зінов'єв виступав за «надіндустріалізацію» — форсований розвиток промисловості, а кошти для цього пропонував брати із селянства й отримувати через маніпуляції з цінами на промислову й сільськогосподарську продукцію.

У грудні 1925 року на XIV з'їзді ВКП (б) Зінов'єв виступив із різкою критикою лінії Сталіна, проте зазнав нищівної поразки, бо більшість делегатів його не підтримала. Щобільше, у резолюції з'їзду йшлося про те, що погляди нової опозиції можна вважати відхиленням від ленінізму — і навіть 97% членів Ленінградської організації, якою керував Зінов'єв, під тиском більшості засудили антипартійний виступ свого колишнього лідера.

Уже за кілька місяців його виключили зі складу Політбюро ЦК, відсторонили від керівництва Комінтерном і змістили з посади голови Ленінградської ради. На його місце Сталін призначив лояльного до себе Сергія Кірова. А XV з'їзд ВКП (б) у грудні 1927 року став останнім цвяхом у труну об'єднаної опозиції: Зінов'єва, Троцького, Каменєва та близько 75 інших опозиціонерів вигнали з партії.

Його вислали до Калуги, але наступного року після публічного «каяття» поновили в партії. Повернутися до Москви Сталін Зінов'єву не дозволив, призначивши ректором Казанського університету — і всі розуміли, що це просто знущання. Наприкінці 1932 року Зінов'єва знову виключили з партії та вислали до казахського Кустанаю. Він укотре написав Сталіну покаянного листа, після чого той поновив його в лавах ВКП (б) і дозволив займатися літературною діяльністю і працювати у редколегії журналу Большевик.

Страшна розправа

Але всі ці «гойдалки» були нічим у порівнянні з моторошним фіналом, який Сталін підготував для Зінов'єва, Каменєва і багатьох інших старих більшовиків. 1 грудня 1934 року був убитий Кіров, і в підготовці цього вбивства були звинувачені саме вони. Хоча сьогодні деякі історики вважають, що вбивство було організовано саме за наказом Сталіна: диктатор використав цей випадок як привід поквитатися зі своїми політичними опонентами.

Зінов'єва заарештували у сфабрикованій справі так званого терористичного Московського центру й засудили до 10 років ув’язнення. З Верхньоуральського політичного ізолятора, зламаний фізично і морально, він пачками писав Сталіну принизливі листи, благаючи про прощення.

«У моїй душі горить бажання довести Вам, що я більше не ворог, — ішлося в одному з них. — Немає вимоги, якої я не виконав би, щоб довести це».

Але Сталін жадав не покаяння, а публічного шоу. У серпні 1936 року Григорій Зінов'єв і Лев Каменєв стали головними обвинуваченими на Московському процесі — першому із серії гучних показових судилищ над старими більшовиками. Їх звинуватили в організації вбивства Кірова, підготовці терористичних актів проти Сталіна й інших керівників партії та уряду. А ще — у зв’язках із висланим Троцьким та іноземними розвідками. Ці «визнання», вибиті під час катувань, транслювали на весь світ.

«Кожен комуніст знає, що тепер партія розчавить залізною рукою залишки цієї банди — вони будуть розгромлені, знищені й стерті з лиця землі», — писала у ті дні газета Известия. Цікаво, що автор цих рядків Карл Радек, журналіст і політик, уродженець Львова, невдовзі й сам постав перед судом за схожим звинуваченням і отримав смертний вирок.

24 серпня 1936 року Військова колегія Верховного Суду СРСР винесла Зінов'єву та Каменєву смертний вирок. Їх розстріляли в підвалах Луб’янки наступного дня.

«При розстрілі були присутні сам нарком внутрішніх справ Генріх Ягода, його заступник Микола Єжов і начальник особистої охорони Сталіна Карл Паукер — усі вони згодом також будуть розстріляні», — свідчить колишній високопоставлений співробітник НКВС Олександр Орлов, який утік на Захід, у своїй книзі Таємна історія сталінських злочинів.

Відтак Зінов'єв, який колись закликав до безжального знищення ворогів революції, був сам фізично знищений більшовицькою системою. Його посмертно реабілітували лише 1988 року на хвилі горбачовської перебудови, визнавши обвинувачення сфабрикованими.